Ліричне "я" Анни Ахматової

Меня, как реку,

Суровая эпоха повернула...

А. Ахматова

Великий російський поет Анна Ахматова володіла таємною внутрішньою гармонією. Уній усе було значуще — і карбована, скульптурна зовнішність, і духовний світ. Ахматовій чимало дісталося в житті: розставання, втрати близьких, в'язниці і табори, що випали на долю чоловіка і єдиного сина, наклепи, хвороби. Але висока воля душі допомогла їй не згинатися під будь-якими вітрами образ і несправедливостей.

Уже перш;: її книга, "Вечір", що вийшла накладом триста екземплярів у 1912 році, свідчила про те, що в російській літературі з'явився новий майстер із напрочуд чистим голосом, глибока інтимність якого підсилювала його щире громадянське звучання. Ахматова чуйно відгукувалася на ті грізні події, якими було переповнене XX століття, — Перша світова війна, революція, суворі тридцяті, "сорокові фатальні".

У 1917 році Ахматова на руїнах минулого життя приймає рішення, якому залишилася вірною все життя. Вона розділяє зі своєю Батьківщиною її нелегку долю, залишається в Росії. Ахматова приймає всі страхіття і несправедливості нового життя, вперто несучи звання російського інтелігента, охоронця російської культури, російського слова. І знаходить у собі сили сподіватися на духовне відродження народу. Тому вона мала повне право написати:

Все расхищено, предано, продано,

Черной смерти мелькало крыло,

Все голодной тоскою изглодано,

Отчего же нам стало светло?

У 30-ті роки Ахматова створює свій "Реквієм" — духовний пам'ятник мільйонам замучених у таборах, що залишилися без близьких. Вона оплакує свій народ, покоління людей, що "ни единого удара не отклонили от себя". Своє лихо вона змогла перелити в скорботні рядки поеми:

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними "каторжные норы"

И смертельная тоска.

Для кого-то веет ветер свежий,

Для кого-то нежится закат —

Мы не знаем, мы повсюду те же,

Слышим лишь ключей постылый скрежет

Да шаги тяжелые солдат.

Коли на нашу землю прийшло велике лихо, велика війна, спокійний і суворий голос Ахматової вимовив клятву:

Мы знаем, что ныне стоит на весах

И что совершается ныне.

Час мужества пробил на наших часах,

И мужество нас не покинет.

("Мужество")

Ще гриміли залпи і горіли міста, коли Ахматова почала по-новому осмислювати свою епоху. У 1943—1945 роках вона створює цикл "Північні елегії", у яких говорить про долю сучасників. Мудрий талант Ахматової помічав не тільки епохальні віхи історії. Ні, до кінця днів вона вміла бачити земний і "речовий" світ навколо себе, чути музику і птахів:

У меня не выяснены счеты

С пламенем, и ветром, и водой...

Оттого-то вдруг мои дремоты

Вдруг такие распахнут ворота

И ведут за утренней звездой.

("Многое, еще, наверно, хочет...")

Голос Ахматової до кінця залишався жіночим, високим і владним, наповненим то муками ревнощів, то світлою пам'яттю про кохання, яке пішло. Поет, "научивший женщин говорить", зумів говорити від імені всього покоління, філософськи осмислити високе таїнство життя і професії. Не випадково в циклі "Таємниці ремесла" Ахматова написала:

Не должен быть очень несчастным

И, главное, скрытным. О нет! —

Чтоб быть современнику ясным,

Весь настежь распахнут поэт.

Ахматова щедро ділилася з нами таємницями своєї людської і творчої суті, переливами свого поетичного "я". І в цьому — простота і велич її лірики.