Мотив фатуму в романі Гюго "Собор Паризької Богоматері" (2 варіант)

Давні греки вірили, що доля смертних людей і безсмертних богів знаходиться в руках невблаганних мойр. Ніхто не може боротися проти долі. Відсутня така влада, яка б змінила хоч що-небудь у тому, що призначено людям і богам. Можна лише покірно схилитися перед долею та підкоритися їй. Лише мойри знають веління долі. Мойра Клото пряде життєву нитку людини, визначаючи строк її життя. Обірветься нитка, і закінчується життя. Мойра Лахесіс виймає, не дивлячись, жереб, який випадає людині в житті. Ніхто не в змозі змінити визначеної мойрами долі, тому що третя мойра, Атропос, все, що людині призначено у житті, записує у довгий сувій, а те, що принесено у сувій долі, то неминуче. Визначеність долі головних героїв роману В. Гюго "Собор Паризької Богоматері" становить один із художніх прийомів. Залишається, тільки з'ясувати, яку мету перед собою ставив письменник, намагаючись довести — доля невблаганна.

Поняття "фатум" з'являється вже у передмові і є основою авторської концепції. Грецькі літери, досить глибоко вкарбовані в камінь, почорніли від часу, але їхня форма і розміщення свідчили про те, що вони були начертані рукою людини середньовіччя. Що приховувала ця людина, яка не захотіла покинути цей світ, "не залишивши на чолі старої церкви цього тавра злочину чи нещастя"? Фатум невблаганний не тільки відносно людини, фатум поглинає сам себе. Отже, на стіні не залишилося того слова, що колись так вразило автора. Людина, яка начертала це слово, так само пішла вже давно в небуття. Через деякий час зникнуть і стіни, які були свідками давніх подій. Залишився лише нетривкий спомин, який теж може зникнути разом зі смертю свідка.

В. Гюго розглядав історичний процес як одвічну боротьбу добра і зла, милосердя і жорстокості, співчуття і нетерпимості, почуття і розуму. Поле цієї боротьби у різні епохи привертає увагу письменника значно більше, ніж конкретна історична ситуація. Мабуть, тому його герої знаходяться поза часом.

Фатум визначає життя головних героїв роману. Вони пізнають світ. Вони страждають. Вони мислять. Вони закохуються. Але всі ці дії другорядні, головна боротьба відбувається у кожного в душі — боротьба добра і зла. На думку Гюго, середньовіччя стало новою епохою, що була позначена новим світоглядом — християнством, яке бачило в людині боротьбу добра і зла, земного і небесного, тваринного і божественного. Ця боротьба була драматичною за своєю сутністю і певною мірою визначила побудову роману. Твір написаний за драматичним принципом, який письменник вже використовував раніше: троє чоловіків домагаються кохання однієї жінки. Циганку Есмеральду кохає архідиякон собору Паризької Богоматері Клод Фролло, дзвонар собору Квазімодо і поет Гренгуар. Основними суперниками є Фролло і Квазімодо, а сама Есмеральда віддає свої почуття красивому, але аморальному дворянину Фебу.

Кожен з претендентів на серце чарівної красуні в тій чи іншій мірі демонструє залежність від долі. Кожен з них не має ані сили, ані волі протистояти фатуму, Хоча, на мою думку, Квазімодо досить рішуче намагався подолати обставини. Клод Фролло слухняно обрав життєвий шлях, який йому визначили батьки. Він був науковцем, але не священиком. Науковець має перед собою єдине божество — свій розум. А священик повинен довіряти не своєму розуму, а своїй непохитній і сліпій вірі в Бога. Клод Фролло намагався поєднати те, що ніколи поєднати не можливо. Оточуючі на підсвідомому рівні бачили, яка внутрішня боротьба відбувається в душі священика, але співчувати йому не хотіли. Адже те, що незнайоме, незвичне завжди сприймається дуже обережно. Незрозумілими були середньовічній людині пошуки алхіміка. У той час ніхто не замислювався, що алхімічні досліди пізніше стануть справжньою наукою, а досягнення цієї науки будуть слугувати людству.

Час вимагав від священика дотримуватися визначених норм поведінки. Пристрасне кохання до жінки знаходилося поза межами моралі, оскільки священнослужитель повинен був приборкати свою плоть. Але ми бачимо, що Клода Фролло бентежила не стільки оцінка його дій оточуючими, скільки його власна неміч. Він був твердо впевнений у тому, що розумові зусилля допоможуть йому приборкати потаємні бажання, а насправді виявилось, що реально існують сили набагато впливовіші. Кожна людина прагне тепла душевного, кохання, піклування, співчуття.

Есмеральда для всіх цих чоловіків стає каменем спотикання — і кожен домагається її кохання по-своєму. Здається, ніби вища сила кожну мить охороняє життя Есмеральди. Навіть смерть дівчини була закономірною, хоч як би їй не хотілося іти в інший невидимий світ. Можна припустити, що доля Есмеральди була спокутуванням за гріхи матері. Ми пам'ятаємо, що мати Есмеральди була повією, життя якої змінило народження дитини. Дівчинка була втіхою для своєї неньки, але щастя тривало недовго. Поява циганського табору, певно, також була зловісним фатумом.

Якщо порівняти Есмеральду та її мати, можна помітити, наскільки різняться основи їхньої моральності. Майже в однакових обставинах вони по-різному пристосовуються до життя. У той час, як мати продавала своє тіло, донька виступала із концертами на площі міста. Дивно, як могла народитися і розквітнути така прекрасна, романтична квітка у багні злиденності. її душа тягнулася до краси, але шістнадцятирічна дівчинка не мала досвіду для того, щоб виявити справжню людську красу. Вона покохала Феба, оскільки в її уяві він постав справедливим і шляхетним лицарем.

У галереї чоловіків, представлених у романі, найкрасивішим був... Квазімодо. Потворна зовнішність була його долею. З дитинства він знав тільки ненависть, знущання та жорстокість. Навчився відповідати людям їхньою ж монетою, але несподівана любов виявила справжню красу Квазімодо. Він умів бути вдячним, умів любити та піклуватися рідними людьми.

Проаналізувавши роль фатуму у житті головних героїв роману, ми дійшли несподіваного, на перший погляд, висновку. Так, безперечно, доля кожної людини визначена наперед. Але що таке доля? Доля — це перебіг життєвих подій, несподіване поєднання різноманітних обставин. Людина у будь-який момент може опинитися у скрутному становищі, але тільки від неї самої залежить результат боротьби з обставинами. Якщо людина добра, милосердна, справедлива, вона має шанс подолати усі життєві перепони. І навіть якщо суспільство неадекватно оцінює таку людину, винагорода чекає попереду.