Мотив фатуму в романі Гюго "Собор Паризької Богоматері"

Віктор Гюго посідає особливе місце в історії французької літератури. У творчій спадщині письменника різні за темами й жанрами твори: лірична, сатирична та епічна поезія, прозова та віршована драма, романи, літературно-критичні статті, публіцистичні виступи, велика кількість листів. Протягом свого творчого життя Віктор Гюго безперервно змінював свої погляди, він був проповідником багатьох передових ідей XIX століття, і в цьому йому допомагала впевненість, що поет мусить виконувати особливу, високу місію.

У своїх творах Гюго оцінював історичні події з точки зору загальнолюдських, єдиних і незмінних для всіх епох понять добра і зла, любові й жорстокості. З цього погляду роман "Собор Паризької Богоматері" є кращим зразком історичного роману, що з документальною точністю відобразив картину французького середньовічного життя.

На початку роману автор розповідає читачеві про те, що "кілька років назад, оглядаючи Собор Паризької Богоматері... обстежуючи його, автор цієї книги виявив у темному завулку однієї з веж написане на стіні грецьке слово. Грецькі літери, потемнілі від часу й досить глибоко врізані в камінь, мали якісь властиві готичному письму ознаки, відбиті у формі й розташуванні букв. Ці ознаки вказали авторові на те, що написані вони були рукою людини середньовіччя. Особливо ж глибоко вразив письменника похмурий і фатальний зміст цього слова.

Це слово в перекладі з грецької означає "доля", "фатум", "рок". Долі персонажів "Собору..." і справді визначаються фатумом, про що заявляється на самому початку твору. Доля символізується й персоніфікується в образі собору, до якого так чи інакше сходяться всі нитки дії. Можна вважати, що собор символізує роль церкви ширше — догматичний світогляд середньовіччя; цей світогляд підкоряє собі людину так само, як собор поглинає долі окремих діючих осіб твору. У такий спосіб Гюго передає одну з характерних рис епохи, на тлі якої розгортається дія роману.

Долі майже всіх головних героїв роману нерозривно пов'язані з собором як зовнішньою канвою подій, так і нитками внутрішніх думок і спонукань. Насамперед це стосується мешканців храму: архідиякона Клода Фролло та дзвонаря Квазімодо. У п'ятому розділі книги четвертої читаємо: "...Дивна доля випала в ті часи собору Паризької Богоматері — доля бути улюбленим настільки благоговійно, але зовсім по-різному двома такими несхожими істотами, як Клод і Квазімодо. Один з них — подоба напівлюдини, дикий, покірний лише інстинкту, любив собор за красу, за стрункість, за гармонію, що випромінювало це чудове ціле. Другий, обдарований палкою, збагаченою знаннями уявою...

Для архідиякона Клода Фролло собор — це місце перебування, служби та напівнаукових-напівмістичних вишукувань, умістище для всіх його пристрастей, пороків, покаяння, і, зрештою — смерті. Священнослужитель Клод Фролло, аскет і вчений-алхімік персоніфікує холодний раціоналістичний розум, що тріумфує над всіма добрими людськими почуттями, радостями, прихильностями. Цей розум, недоступний жалості й жалю, є для Гюго злою силою. Низькі почуття, що ятрять холодну душу Фролло, призводять не тільки до його загибелі, але й спричиняють смерті всіх людей, які щось значили в його житті: гине від рук Квазімодо молодший брат архідиякона Жеан, умирає на шибениці чиста й прекрасна Есмеральда, видана Клодом владі, добровільно віддає себе смерті вихованець священика Квазімодо, спочатку приручений Клодом, а потім, фактично, зраджений. При цьому собор, що є ніби складовою частиною життя Клода Фролло, і тут виступає в ролі повноправного учасника дії роману: з його галерей архідиякон спостерігає за Есмеральдою, яка танцює на площі; у келії собору, прилаштованою для занять алхімією, Клод проводить години й дні в заняттях і наукових експериментах, тут він молить Есмеральду зглянутися й подарувати йому своє кохання. Саме собор стає місцем його страшної загибелі, описаної Гюго із приголомшливою силою й психологічною вірогідністю.

У тій сцені собор також здається живою істотою: усього два рядки присвячені тому, як Квазімодо зіштовхує свого наставника з балюстради, та майже на двох сторінках описано "протиборство" Клода Фролло із Собором. Людина з холодною душею й кам'яним серцем в останні хвилини життя виявилася наодинці з холодним каменем — і не дочекалася від нього ні жалості, ні жалю, ні пощади, тому що й сама не дарувала нікому ні жалю, ні жалості, ні пощади.

Ідея фатуму проймає історії й інших персонажів твору. Згадаємо хоча б сцену суду в "Дворі чудес" над поетом Гренгуаром, що стала лише потіхою для бродяг та їхнього короля Труйльфу. Саме тут розбійник Труйльфу викриває монарші закони, звертаючись до Гренгуара, який погодився стати бродягою, злякавшись бути повішеним: "...однаково тебе повісять... Різниця тільки в тім, що ти будеш повішений пізніше, більш урочисто, за рахунок славного міста Парижа, на чудовій кам'яній шибениці шановними людьми". Ці пророчі слова звучать упродовж усієї дії роману, сповненого сценами страт, що чинилися на Гревській площі. "Такою є воля короля!" — цього досить, щоб пролилася кров і безвинної вуличної танцюристки Есмеральди, і тисяч інших людей. Незалежність долі людей від їхньої волі є невід'ємною прикметою складного й суперечливого часу, тієї "перехідної доби" в історії Франції, дія якої описана в романі В. Гюго "Собор Паризької Богоматері".