Вигук на виставу лялькового театру за твором М. Булгакова "Майстер і Маргарита"

Я довго чекала цієї прем'єри і чомусь боялась її. У кожного з нас власні уявлення про цей твір, свій умовний сценарій. Хоч би не перебільшити, не перетягти у якийсь бік! Хоч би не захопитися занадто фантасмагорією чи політикою, великими діалогами...

Це — довга за часом вистава. Це — складна, "насичена", як кажуть і як я сама чула в антракті, вистава, але під час перших спектаклей люди навіть стояли попід стінами, бо місць усім бажаючим у нашому театральному Харкові не вистачило...

Блищать, відбиваючи промені і промінці різних кольорів куліси-дзеркала, здіймаються вгору і спадають униз щаблі сходів. Такий складний, такий яскравий, такий трагічний світ...

На сцені три акторських плани: актори-люди, маленькі, шаржовані ляльки та великі ляльки, які з'являються мовби на екрані, що час від часу висвітлюється на задньому плані, наче хтось перегортає сторінки славетного "роману в романі".

Такий дрібненько-кумедний Берліоз зі своїми промовами, впевнений у своїй правоті, і поруч з ним майже по-дикунськи неосвічений поет Іван Бездомний, але він теж вже на шляху до цієї вічної "кам'яної" впевненості, на яку обпираються, мов на фундамент свого достатку й влади, усі ці Берліози, Латунські та інші, що стоять у черзі за письменницькими пільгами, підкоряючи свою творчість потребі часу. І Воланд з такого ж лялькового іноземця у чорному плащі раптом зростає до велетенських (до людських) розмірів і стає над ними, мов коментує події чи керує ними. Ось він підкидає крихітного у своїй амбіціозності Берліоза на кінці шпаги (лицар темних, але все ж таки шляхетних сил), ось Коровьєв та Бегемот (слава Богу, що не зробили величезного маскарадного Кота!) старанно розмотують мотузки-рейки, по яких поїде трамвай, що відріже голову голові МАСОЛІТу, ось Азазело винесе Майстру палаючі жаринки.

Дивні почуття: захоплення, вдячність за безмежну фантазію-перевтілення Булгакова у театральному жанрі, переляк (а як не встигнуть, а якщо викинуть щось важливе!), знову напружене чекання на напруженій хвилі усього залу.

Вони, звичайно ж, люди — Майстер і Маргарита. Вони страждають і кохають, мучаться і творять, ідуть на жертву заради кохання і бережуть коханого від нападів життя, часу,, негідних його вчинків, зневір'я.

Які нікчемні поруч з ними ці герої-ляльки, маріонетки власного вибору — всі ці Берліози, Лапшенникови, Латунські, Алоїзії Могоричі! Але які ж болісні їхні укуси, вигуки, заборони, статті, коли вони, мов таргани із щілин, лізуть, кидаються у вічі, доводять до моторошного страху, до страти власного рукопису, добровільного вибору лікарні для божевільних!

А там, на екрані, інші, великі ляльки — "роман у романі". Розмова Ієшуа з Пілатом, "добра людина" Марко Крисобій, найважливіші у романі слова-заповіт: "Найголовнішою з людських вад я вважаю боягузетво..."

Мабуть, добре, що "скоротили" саме бал у Воланда, давши просто розмови у "тісному колі": і прощення Фріди, і горду гідність Маргарита, яка нізащо не попросить у сильних, і славетне "Рукописи не горять!", і вічне сперечання Воланда з Ним, що виплеснеться у словах Левія... А може, це Левій сприймає це як сперечання, а насправді все трохи інакше?

Хочеться ще раз перечитати знайомі сторінки, ще раз пережити... І впевнена, що прийду на цю виставу ще раз.