Мій читацький щоденник

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Отже, у мене народилася ідея — дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців — і тих, хто вже відійшов у захмар'я, і тих, хто, на щастя, поруч із нами… Звичайно, такі імпресії — мої й тільки мої. Боже борони, я не збираюсь їх кому-небудь нав'язувати. У цих нотатках абсолютно не претендую на літературознавчий аналіз, переказування сюжетних ліній, занурення у біографію митця тощо. Ні! Це, повторюю, лише мої особисті враження, які, можливо, для когось стануть запрошенням до твору того чи іншого автора, чи взагалі відкриють їм нове ім'я…

Кожна сторінка цього щоденника побудована за таким принципом: мій авторський невеличкий есей вставлено у середину розрізаної навпіл цитати з твору героя нарису.

Отже, починаю…

ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ

…Листопад. Осінь переходила в стадію старечої щуплості, дні її були вже обчислені, її сльози вже вичерпувались перед неминучим кінцем. Вона стала тиха й холодна, нахмурена й спокійна напередодні сніжного загину, і кам'яні звуки міста глухіш бриніли в цій передсмертній порожняві. Почуваючи полегшення на повітрі, радий бігти від кімнати, де стіни тхнули його отруйними думками, він насунув на чоло капелюха і непомітно дійшов до Сінного базару. Обминаючи його, вийшов на Велику Підвальну й спинився коло ґраток Золотоворітського скверу, де заснулий фонтан височів серед басейну, налитого зеленавою водою дощів. На алеях, устелених жовтим листом каштанів, тяглися низкою самотні лавочки…

3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії будо розстріляно

видатного українського письменника, одного з найяскравіших прозаїків

"Розстріляного відродження" Валер'яна Підмогильного.

У двадцять сім він написав роман, який міг би прославити художню

літературу будь-якої європейської країни. А у тридцять шість його життя

трагічно обірвалося. Точніше, обірвали…

Ось стислий перелік ознак цього роману:

соціально-психологічний,

урбаністичний,

інтелектуальний,

модернізм,

неореалізм,

вітаїзм…

Додам ще від себе: надзвичайно сучасно і надзвичайно талановито.

Якби мені запропонували назвати твори, після прочитання яких можна, як то кажуть, із першого погляду буквально закохатися у новітню українську прозу, я без вагань назвав би два романи. Своїми враженнями від другого я поділюся трохи згодом. Але першим для мене є саме роман Валер'яна Підмогильного, що має назву "Місто".

Місто — це Київ.

Відтепер у свідомості на мій особистий Київ накладається Київ Підмогильного. Часова відстань — сто років. Але ця різниця у роках завдяки новаторському стилю письменника майже не помітна…

…На Хрещатик він вийшов, як на алею широкого парку, посипану холодним пухом хмар — розлогих птахів із синьої високості, що пролетіли вчора над узгір'ями скель, рівно витесаних і в барвисті шапки одягнених. І сонце, стоячи вгорі холодним диском, кидало під ноги, під копита й колеса рясні потоки іскор — блакитних, червоних і жовтих, що розсипались на вулиці й на дахах блискучим порохом, ясним тремтінням морозу, що в цю мить, лагідний і любий, запалював очі мимовільною радістю, заводив на уста несвідому посмішку істоти, що бачить сонце. Все здавалось чорнішим і білішим, всі контури поглиблювались, тоншали в легкому сяєві, весь гомін підносився на кілька нот назустріч промінню, і чутнішав той бадьорий шелест, рип пружного снігу під невпинними, короткими натисками…

ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ

…Я люблю людські руки. Вони мені здаються живими додатками до людського розуму. Руки мені розповідають про труд і людське горе. Я бачу творчі пальці — тремтячі й нервові. Руки жорстокі й хижацькі, руки працьовиті й ледарські, руки мужчини й жінки! Вас я люблю спостерігати, коли ви берете й віддаєте, коли ви ховаєте в одежі ножа, коли ви пестите ніжну шкіру жінки, коли ви боляче любите її й не хочете нікому віддати. Найбільше мені до вподоби руки творців. Перо і пензель, ніж і сокира, талановитий молоток! Чи знаєте ви, що рука, яка вас тримає, передає через вас вогонь життя? Вона вмре, ця невгамовна рука, а витвори її житимуть…

Перечитую роман "Майстер корабля" Юрія Яновського.

Цей модерністський, але надзвичайно романтичний твір написаний 26-річним автором у 1928 році — майже сто років тому. Але таке відчуття, що це — літературна новинка. Просто вражає композиційна амплітуда: стилізація під мемуари літнього митця, роздуми про місію художника у суспільстві, подорожі від Одеси до Яви, з минулого — у майбутнє. Море. Сонце. Вільні, мов чайки, жінки… І мова — розкута, метафорічна, з пульсуючим ритмом, наче джазові композиції Телоніуса Мунка…

Майстер на носі корабля — це та фігурка із профілем жінки, що веде його — нас, українську націю,— оберігаючи від рифів, у сьогодення.

Юрій Яновський ніби запитує у своєму романі: а якими ми будемо завтра?

…Море підкидало хвилі. Біля моря ми почували себе сильнішими. Далеке Місто тонуло в тумані наступаючого вечора. Тільки мол закруглявся з одного й іншого боку, перед нами море, а позаду — спокійна смуга води гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місяці, відбивалися в безмежному морі й пливли не знати куди по такій шумливій воді. Ніби за туманом, десь унизу, на колосальнім віддаленні виблискувала кругла планета Земля, і всі моря її ось-ось мали затопити сушу…

ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ

…Ніколи не буває таке близьке до землі сонце, як у січні, коли воно, запалюючи сріблястим сяйвом зірки інею на стежках і деревах і обертаючи сніг в блискучу білу емаль, холоне в білих просторах засніжених полів. У п'ятнадцятиступневий мороз, блукаючи по вулицях, виходячи за город, мандруючи по садах, укритих глибоким шаром снігу, коли морозний вітер щипав похололі щоки, мені здавалось, що квітень легким подихом весняного вітерця торкається обличчя…

Читаю зараз роман Віктора Домонтовича "Дівчина з ведмедиком" і відчуваю, що мені відкривається світ надзвичайно обдарованого художника…

Віктор Платонович Петров — філософ, літературознавець, антрополог, археолог, нарешті, розвідник… Доктор історичних і філологічних наук.

Перший український постмодерніст, основоположник сучасної інтелектуально-психологічної прози. У художню літературу ввійшов під псевдонімом Домонтович, який він "знайшов в українських документах литовського періоду": це "той, хто багато каламутить".

Постать справді загадкова, невловима. Крилаті слова Григорія Сковороди "Світ ловив мене та не спіймав" ніби сказані саме про нього...

До речі, важливий для мене факт: Віктор Домонтович похований на Лук'янівському військовому цвинтарі у Києві, де кількома роками раніше знайшов свій вічний спочинок мій дід — відомий у свій час воєнний хірург Костянтин Михайлович Гундарєв…

…Важко повірити, що роман "Дівчина з ведмедиком" написаний майже сто років тому. Це, скоріше, твір, що переносить тебе у 20-ті роки минулого століття, але створений саме сьогодні. Стиль, атмосфера. Київ, Крим, Берлін. Кохання — головний герой і дві сестри… Одразу на думку спадають божественні рядки Павла Тичини: "Сестра чи Ви? — Любив…"

Якщо порівнювати з музикою, то це, напевно, Кейт Джаретт…

Ось поділився з вами, шановний читачу, першими враженнями й поспішаю до "Дівчини" — світ Віктора Домонтовича не відпускає…

…У свіжому повітрі я почував себе дужим, міцним і певним. Я бачив застиглі сині губи, бліді пожовклі обличчя, сховані в каракуль комірів; я бачив спини людей, пригнічених холодом, і дивувався, як можна нарікати на січень, коли рожевими ранками в блакитних сутінках снігів сріблясте сяє сонце і вітер ніби по весні...

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

…Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти міг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає свого саду не у речах матер'яльних, а в іншому, чого прагне неупокорена душа…

Перечитую роман Валерія Шевчука "Три листки за вікном"…

У мене є традиція — за кілька годин до чергового нового року визначати для нього певну духовну тональність. Це може бути, приміром, улюблений фільм за участю Одрі Хепберн чи Чарлі Чапліна, пронизлива музика Вангеліса чи Франка Дюваля…

Цей рік я зустрічав із Валерієм Шевчуком.

Дві з половиною години триває інтерв'ю з видатним українським письменником. І я певен, що тепер цей рік складеться для мене, як, дуже сподіваюсь, й для кожного з нас, — життєдайним, справді українським, переможним. Після спілкування з такою людиною по-іншому просто не може бути…

Більше ніж переконаний у тому, що Валерій Шевчук — письменник світового масштабу. Це, на мій погляд, рівень Фолкнера і Маркеса. Це ще один великий нелауреат Нобелівської премії. І це — надто переконлива відповідь на твердження деяких кремлівських алхіміків про нібито вторинність української культури...

Знаю, що пану Валерію не до вподоби різнобарвні ярлики щодо його неймовірної прози (готична, химерна, магічна тощо). Але магія тут точно присутня.

Магія творця.

Магія слова.

…Такі на цій землі волею божою теж навіщось творяться, і їхнє покликання — жити і дороги, наче їжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, є і я, тож у цій бесіді з тобою, дорогим читальником, шукаю собі товариша і співбесідника; хай не знаю я тебе і в якому часі житимеш, маю в тобі невідхильну потребу…

ЮРІЙ ВИННИЧУК

…"Горобчику, — щебече матуся, — ти вже прокинувся? То біжи хутенько гамцяти, бо кашка вистигне", — цей ніжний щебет матінки супроводжує мене усе життя, і навіть зараз, коли її поруч немає, я чую цей щебет, ці ніжні переливи звуків, ці лагідні, пеленаючі слівця, з якими прокидався щоранку, а потім сідав за стіл, де вже чекала манна каша з родзинками та горішками…

Може, помітили: намагаюся, щоб у щоденнику було побільше Юріїв — для мене це ім'я все-таки не чуже…

Перечитую роман Юрія Винничука "Танго смерті".