Через кілька днів батько приніс готовий портрет у золотавій рамці й повісив його навпроти ліжка сина. Отже, відтепер Гнат засинав і прокидався під поглядом своїх очей і бабусиних.
Якось після хокейних баталій він трохи прихворів, а тому однокласник Валько приніс йому домашні завдання.
— Ого, яка прикольна фотка — Мессі та якась бабця! — зареготав Валько.
Потім вони нормально спілкувалися. Гнат уважно слухав останні новини… Але десь під серцем точив сором: Мессі та якась бабця…
Десь через місяць бабусі не стало. Тихенько заснула і вже не прокинулася.
— Гнатику, — тихо промовила мама, — ти поки не виходь зі своєї кімнати. Наша Варя померла. Зараз приїдуть її забирати, я тобі скажу тоді…
Гнат, звичайно, знав, що люди помирають. Але ось так, раптом… Була тиха маленька бабуня Варя у білій хустці. Прибирала, мила посуд, готувала, прала, читала на ніч казки, коли він був ще маленьким… І вже нема!
Несподівані сльози накотили Гнатові на очі. Він згадав світлину і … застиг.
На портреті біля нього бабуні вже не було!
Минуло ще півроку. Гнат на цей раз захворів уже по-справжньому — висока температура, роздираючий кашель, страшний нежить, справді — не жити! Швидка допомога, уколи, пігулки, банки…
Тієї ночі Гнатові приснилася бабуня Варя — у незмінній білосніжній хустці. Її маленькі блакитні очі світилися якоюсь неземною турботою.
— На, мій Гнатику, випий це! — вона підносить йому склянку, що аж димиться.
Він робить обережний ковток і несподівано для себе самого каже:
— Бабуню, пробач мені… А потім цілує бабусину руку.
На ранок Гнат прокинувся абсолютно здоровим. Він солодко потягнувся у ліжку і посміхнувся. У сонячних променях виблискував портрет: він і його бабуся. Так-так, він не помилився — поруч із ним знову була його Варя.
Чому — була?
Буде.
Завжди.