Не сплю я серед ночі.
Завдання — втекти від журливого Червня,
Прийняття і Прощення.
Думки проганяю,
Від смутку втікаю.
Все марно! Ви вже високохмарно!
Давно і примарно.
Я згадую наші кухонні розмови
І ваші яскраві промови.
А ще памело й чай! "Іруся, не скучай!
Незалежність вивчай та навчай!"
Ми завжди милувались,
Як ваші вуста малювались,
Як хустинки Ви носили! Як парфуми говорили!
І безліч на балконі книг… мій Світ застиг!
Ми ще з сестрою дивувались,
Як сильно Ви чогось боялись.
(Чорнороте оте… Забудем за те…)
Проте… у кожній битві Ви перемагали
І за сестер горой стояли!
Так раптово закрилися очі.
Ви більше не встанете серед ночі.
Зазвоню я, нехай, у Небес Канцелярію —
Почую: "Іруся, живи це Життя! Біжи до солярію!"
Оксани останні роки…
Carpe Diem, здавалось, було навіки.
Зізвонюсь, чи з сестрою спишусь,
Я до Вас у думках пригорнусь.
Згадала завдання — про клятого місяця Червня:
Прийняття і Прощення!
Та Лютий вже… нас люто ріже!
І вас не повернути — розум гостро зріже.
Відкрию я очі,
Відчиню я вікно серед ночі.
Я вип'ю води і піду далі спати…
Увісні, знов, щосили за вами душевно кричати…
А зранку прокинусь і в Гугл відразу:
"Скажіть мені, люди: лікує це час чи образи?"
Більшість скажуть: "Вино… безумовно воно!"
…Memento mori, Memento mori… — пташки наспівують у вікно надворі.