ВСТУП
Книга розповідає про те, як отримана поштою посилка змінила долю двох молодих дівчат. Вкладена у пакунок маленька чорненька коробочка виявилася не тим, що вони замовляли поштою. Геодезистський пристрій, який випадково потрапив до рук дівчат, може змінити всю історію світу.
Ховати таємний технологічний винахід, дівчата потрапили в досить незручне становище. Їх намагалися вбити, залишивши в будинку вибухівку, але це не спрацювало. Головним героям довелося провести ніч на руїнах давнього закинутого панського маєтку. Саме в цей час одна з дівчат отримала "дивні здібності" від старої знахарки, які дозволяють бачити та читати душі людей, а також мандрувати їхніми спогадами. На той момент дівчина не усвідомлює, що разом із знаннями вона отримала велику відповідальність, та навіть не уявляє, чим це обернеться для неї у подальшому житті.
За кілька місяців дівчата встигли познайомитися з новими людьми, побувати у звичайному селі та насолодитися краєвидами старовинного Костелу, провести ніч на руїнах панського маєтку, вижити в лісовій хижі та потрапити у закинутий санаторій, який виявився місцем діяльності лікарів-убивць.
Викрадені в лікарів документи дозволили зупинити цілу сітку викрадачів людей, які торгували людськими органами.
Історія розповідає про те, як молоді люди, усвідомлюючи важливість отриманого ними винаходу, намагалися його зберегти. Проте, побудована система корупційної влади змусила їх таки знищити прилад … чи він був схований. Про це ви дізнаєтесь, якщо почнете читати з першого розділу.
РОЗДІЛ 1. ЗАБЕРИ ПОСИЛКУ
Все почалося з телефонного дзвінка від мого молодшого брата о 07:00 ранку.
— Привіт, вибач, що розбудив, але я забув тобі вчора сказати, що замовив на твоє
поштове відділення собі посилку. Ти зможеш її забрати та лишити у себе, а я заїду
ввечері й заберу? А якщо зможеш привезти мені на роботу, то я буду дуже-дуже
вдячний. Повідомлення з Нової Пошти я надіслав тобі в Телеграм. Дякую. Бувай.
А я така крізь сон.
— Що? Що? Яка посилка?.. – поки я тормозила, він вже поклав слухавку. – М-м-м-….
ну добре. Потім заберу, вкрила себе з головою і вмостилася спати далі.
Близько другої години дня я була вже біля поштового відділення, все забрала та вийшла на зупинку навпроти свого будинку.
Цікаво, що ж він там замовив? Мене аж розперало від цікавості. Не втримавшись,
я відкрила пакунок. Там лежала якась річ, зовсім не зрозуміла для мене. Чорна,
вузька, прямокутна коробочка, дуже схожа на панель від автомагнітоли. Я, видно, ненароком щось увімкнула, коли діставала її. Так як по екрані побігли якісь дивні
червоні написи з цифрами. Спочатку я намагалася їх прочитати, але почула зліва від себе якийсь шум по автомагістралі, підняла голову і просто завмерла. По дорозі до зупинки на великій швидкості летів військовий джип, навіть не зупиняючись на червоне світло. Я налапала якусь кнопку на пристрої, вимкнула, засунула в карман і давай відходити в сторону. Поряд стояла ще якась тітка, вона також вийшла з Пошти і
тримала пакунок. Помітивши автомобіль, який мчить на великій швидкості, жіночка кинулася тікати в двори.
Не знаю чому, але я повторила за нею і побігла до свого під'їзду в протилежному
напрямку. Автомобіль доїхав до зупинки та запаркувався, з нього вийшло шестеро досить здоровенних дядьків у військовій формі. Я стояла перед під'їздом та спостерігала за тим, що буде відбуватися далі. Чоловіки бачили на зупинці двох людей – мене та ще ту жінку, яка дременула у протилежний бік. Поговоривши про щось, вони розділилися: трьох пішло шукати тітку, а ще троє почали йти прямо до мене. Якась частина мене там, глибоко всередині, заверещала: "ТІКАЙ!!!" І я підкорилася. Набравши побільше повітря в груди, я помчала сходами на четвертий поверх. Час ніби завмер... Я так старалася бігти з усієї сили, а склалося враження, що стояла на одному місці. Налапала ключі, ледь відкрила двері квартири, вскочила і давай швидко за собою їх зачиняти. Впала в коридорі і почала відхекуватися. Моя
сусідка Руслана вийшла з кімнати навпроти і не могла зрозуміти, що зі мною
відбувається.
— Що з тобою трапилося??? Таке враження, що за тобою біг маніяк із сокирою…
Я лише махнула Русі, щоб вона сиділа тихо і почала слухати, що відбувається за
дверима.
Хтось походив по сходах, постояв під дверима, шарпнув кілька разів за ручку в
дверях, потім за сусідні двері і пішов наверх. Я весь час показувала своїй подрузі, щоб вона мовчала. Ми так просиділи хвилин десять, нарешті я встала і підійшла до
вікна. Перед під'їздом стояли ті самі дядьки. Їхати вони не збиралися. Отже, будуть чекати, поки я не вийду, або ще гірше – почнуть шукати по квартирах. Думки про те, щоб вийти та запитати в них, що відбувається, в мене тоді навіть не виникло.
Трохи заспокоївшись, я почала пояснювати Руслані свою дивну поведінку і тут
мене осяйнуло. Можливо це та жінка мала щось незаконне, якусь зброю чи була
терористкою, чи ще якась невідома мені причина, а за мною вони побігли, бо
не знали, кого саме шукають. А якщо подумали, що я її спільниця? Ну, коротко
кажучи, мою фантазію понесло. Я буквально за кілька секунд 33 рази вмерла, 25 воскресла, і це все за хвилину в моїй голові. Я ледь себе спинила. Рішення прийнято: треба або вийти до них пояснити, що вони мене переплутали або тихенько втекти, щоб мене не знайшли. Перший раз в житті мені дуже захотілося стати невидимкою. Проте, як цікаво в екстремальних ситуаціях працює мозок. Найдурніші ідеї здаються
прекрасними та навіть геніальними. Я відразу побігла поглядом по кімнаті. Де ж я можу заховатися? Але ще раз переконалася що знайдуть і тут, і там, і в тій кімнаті теж. Але якщо вибратися на дах, обережно перебігти та вийти у сусідньому домі, або в підвал. Та ні, там темно і сиро, ще холодно, а через дах можуть помітити, або ж ще краще впаду. І ось воно, нарешті ідея.
— Руся, мені потрібна твоя допомога. Давай мене перевдягнемо у стареньку бабцю, викличемо таксі і поїдемо геть звідси. Ти будеш мене супроводжувати?
Не знаю чому, але моїй подрузі, мабуть, стало цікаво подивитися, чим це все
закінчиться, або може вона боялася лишати мене саму, оскільки погодилася відразу. Зараз, коли пишу, аж смішно, та тоді ми були дуже серйозні і перелякані.
Буквально за кілька хвилин я вже стояла "наряжена" старою бабцею і чекала лише
прибуття таксі. Нарешті прийшло повідомлення, і ми пішли до машини.
Я спокійно так вийшла з під'їзду, вчепившись у Русланину руку, наче мені дійсно
дуже погано, і я їду помирати. Військові стояли на сходах і навіть не звернули на
на нас уваги. Мене це дуже потішило.
РОЗДІЛ 2. МАЙЖЕ ВТЕКЛИ
Ми рухалися по місту в таксі і я весь час міркувала про те, що ж такого могло бути в тієї жінки в посилці, що змусило приїхати по неї військових, ще й мене так налякати. І тут я згадала про братів пакунок. А де ж я його залишила? Я в сумку, по карманах. Немає… Я залишила його замовлення вдома та ще й не скоро туди повернуся, а може згубила, коли бігла?? Отакої, сподіваюсь та штука не дуже дорога. Я ще раз у сумку, щиро думала, що взяла її з собою. Немає. Лише упаковка лишилася. На дні маленька бумажка "ГЕОДЕЗИСТСЬКИЙ ПРИСТРІЙ"
Мені це ні про що не говорить. Цікаво, що це таке???
Я хотіла подивитись в інтернеті, але ми вже під'їхали до моєї тітки Раї. Чому до неї?
Не знаю, майбуть тому, що в неї мене будуть шукати найменше.
Вона наче непогана людина, але трохи занудна. Як почне жалітися на свої болячки
у всіх подробицях, аж тошно стає. Ми з Русланою зайшли в магазин біля будинку і
придбали торт. Моя ідея полягала в тому, що скажу, ніби тут проїздом, тому вирішила зайти в гості. Посидимо в неї до вечора, будемо слухати її, а потім стемніє,
і вона нас не відпустить, залишить ночувати. Від неї відразу на роботу поїду, а там
далі щось придумаю.
План прекрасний. Така задоволена собою дзвоню в двері і нам відчиняє якийсь чоловік. Опа, мене аж перекосило. Я навіть подумати не могла, що в цієї старої,
занудної тітки може бути коханець. Ще й такий симпатичний чолов'яга. Ми з подругою переглянулися і я така:
— А тітка Рая вдома?
Чоловік окинув нас оком, почесав потилицю і відповів.
— Ні, немає, поїхала на дачу на кілька днів, буде аж у четвер. Щось передати?
Ага, торт, повітряний поцілунок, палаючий привіт і достатньо, — подумала я.
— Ні, дякую, ми іншого разу зайдемо.
Схопила свою подругу за руку і потягла на вулицю. Оце-то справи, що ж робити?
Аж раптом задзвонив телефон. Це був мій брат.
— Привіт. Як справи? Хочу заїхати через годинку забрати свій пристрій.
— Назар, тут таке, ну так сталося. А ти вдома?
— Ні поки, тільки збираюся їхати, ось думаю до тебе додому чи до себе. То що там трапилося?
— Ну, це не телефонна розмова. Ти їдь додому, а я до тебе приїду. Добре!?
— Гаразд. Але в тебе точно все гаразд?
— Так, не хвилюйся, розповім при зустрічі. В мене "камінь з душі впав". Чому я
відразу про брата не подумала, пхалася аж на другий кінець міста до тітки. В маршрутці я вже трохи заспокоїлася. В мене почали закрадатися думки, що можливо нічого страшного й не сталося, і я все надумала. То розгулялася моя бурхлива уява…
Доїхали хвилин за 40. Заходимо до Назара, а він вже піцу замовив, сидить, чекає
моєї розповіді.
— Я тут піцу прихопив. Ви будете? – Прямо з дверей запитав Назар.
— Ура, їжа, хоть щось приємне за сьогоднішній день, — відразу зраділа Руслана.
Ми роздяглися та, всівшись на дивані, почали розповідати "страсті" сьогоднішнього
дня, з усіма бурхливими емоціями. А Назар просто сидів і сміявся з нас:
— Давно мене так не веселили. Там мав бути твердотільний жорсткий диск. Невелика, пласка сіра коробочка, — заліз в інтернет та показав фото.
— Ні, це не те, що було у пакунку. Більше схоже на панель від автомагнітоли ніж на те, що ти мені показуєш. Я почала описувати пристрій, в інтернеті схожого я нічого не знайшла. Дуже дивно… Ми всі задумалися. І тут Руслана не витримала і давай фантазувати:
— А якщо той пристрій потрапив помилково у Назарову посилку, тому за ним поїхали військові. Ти ж розповідала, що вмикала його. Уявляєш, якщо ти активувала якусь ракету чи ще щось такого плану.
— Така версія також можлива, — погодився Назар.
О, Боже, я знову почала себе накручувати.