ВСТУП
Друга частина книги розповідає про те, як себе проявили дивні здібності у молодої дівчини. Змінивши повністю життя за програмою "свідок", вона змушена була лишити своїх рідних, друзів, роботу... Просто зникнути.
Спочатку перейшовши працювати звичайним бухгалтером в arpo компанію, вона вже за рік допомагала тестувати особливий костюм для підводного занурення. Але це виявилося не найстрашніше її випробування. Попереду буде ціла історія, як її здібності показували таємниці минулого, страшні події, що сховали від людей особливі книги. За два роки вона змогла віднайти сховані книги, про існування яких світ навіть не знав. Особливість книг полягала в тому, що якщо їх читає звичайна людина, то вона позбавляється певної своєї фізичної властивості і вже не може її повернути, тобто втрачає зір чи можливість чути, рухатися тощо, але людина з даром через певний час повертає свої здібності. Книги грають дуже велику роль у розбудові цілого світу, але хто з людей готовий жертвувати собою, щоб дати світові знання. Довгий час ці рукописи ховали. Цікаво як же з ними вчинить наша героїня???
РОЗДІЛ 1.НОВЕ ІМ'Я.
Я стою перед дверима поштового відділення, тримаючи в руці паспорт. Сьогодні в мене нове ім'я, нове життя, зовсім інше місто проживання, навколо повністю чужі люди і видався шанс розпочати своє життя просто по-іншому. Кілька тижнів тому я поїхала з Дмитром зі свого попереднього місця проживання, де через рішення однієї лише людини я пережила купу цікавих, а іноді й страшних подій. Змушена була зникнути як Наталя та стати Олесею. Повністю позбавлена друзів, спілкування з родиною та близькими для мене людьми.
Я стояла перед дверима поштового відділення та вагалася. Дуже хотілося написати листа, дати телеграму мамі з татом, братові та повідомити "Я жива..." Але я не могла вирішити чи це дійсно потрібно робити, якщо вони вже оплакали мою смерть і живуть далі. Я так сумую. ..
Переминаючись з ноги на ногу, я, нарешті, знову розвернулася та пішла геть.
Я ж маю мовчати. Розчинитися посеред натовпу в місті та жити далі. Ох!! Як же це важко...
Сьогодні лише початок вересня і ніхто навіть не знає, які події чекатимуть Україну вже через кілька місяців та й взагалі весь світ. Мій голос десь там, всередині мене, майже щодня нашіптував, що я маю працювати в arpo компанії, оскільки це єдиний бізнес в країні, який не вразить майбутня криза.
Чому саме так? Тоді я цього не розуміла. Але я таки влаштувалася на роботу у сферу торгівлі arpo препаратами, довірившись інтуїції. Мій же дар допоміг обрати компанію, людей з якими я буду далі комунікувати. Це так цікаво, коли ти спілкуєшся з людиною, а тобі відразу показуються перед очима картинки з життя співрозмовника, коли людина робить гарні речі, а коли паскудство, з яких питань приймає рішучі рішення, а коли просто боїться брати відповідальність. Це як фільм, що я дивлюсь уривками... І який раз я переконуюся в тому, що страх — це найсильніші гальма майже у всіх сферах людського життя. А ще я помітила, що ліниві люди ставляться відповідальніше до отриманих завдань, вони зроблять краще один раз якісно, ніж потім будуть ще раз перероблювати. Дивно, але це так. Мої здібності було б чудово у відділі кадрів застосувати, але як подумаю про постійний перегляд страхів та людських невдач, то аж сумно стає. Ні, це не моє.
Поринувши у свої роздуми, я відійшла від цієї клятої пошти. Та й чому я зациклилась на тій телеграмі. Я ж тепер можу стати ким завгодно, бути такою людиною, якою мені заманеться без контролю оточуючих, без впливу рідних.
Стану стервом або Божою кульбабкою. Маючи такі здібності, я ж можу маніпулювати людьми та й нормально так заробляти. О-о-о, в мене аж мурашки побігли по шкірі, відчуваю, що сама себе злякалася. Я вже майже уявила себе фарбованим стервом на спортивній машині, коли як не спіткнуся об виступ на бруківці, який я звичайно навіть не помітила і як не вкладуся коліньми на тротуар. Добре, що встигла руку підставити, а то б і лицем об землю вийшло. Мене це так різко вибило з себе, що я сама не розуміла, як реагувати... В голові я класна баба в спортивній машині, а в реальності з обдертим коліном сиджу на тротуарі. Бляд.. .ь! Тупила я напевно хвилин п'ять, як не більше, нарешті, оговтавшись, встала. Так, правду бабця казала, свої здібності потрібно використовувати на добрі справи, а не я вже розмріялась. Мені стало навіть трохи смішно з себе... Отож, завтра на роботу і треба зосередитись на цьому, бо думки про домівку дуже вибивають.
Найважче було перших тижня два, коли звикав до співробітників, до нових правил та своїх обов'язків, щоб нічого не наплутати. Кожен намагався дізнатися про моє минуле, а я відповідала дуже просто. Жила в селі зі старенькою бабцею, допомагала їй, а коли та померла, то вирішила переїхати жити до міста, бо в селі немає нормальної роботи. Коли мене питали, чому я не зареєстрована в соціальних мережах, то я казала, що мені немає, що там показувати та й не хочу, щоб всі знали, як я живу... Наче вірили.
Отак час спливав, я освоїла всі нюанси роботи, а оскільки зайнятись більш було нічим, освоїла навіть більше, ніж потрібно. У нашій фірмі було дочірнє підприємство, яке займалося винятково виведенням нових сортів пшениці, ячменю, сої та частково науковою роботою. Я кілька разів допомагала керівнику з подачею звітності, потім з веденням загального документообігу, нарешті, мене перевели в цю дочірню компанію в загальний штат.
Співробітників було не багато: шість вчених, два лаборанти, завсклад, керівник, логіст, айтішник та два охоронця. Хоча навіщо вони? Я спочатку зовсім не розуміла. Лише згодом розібралася, що то просто робочі, які виконували роль охорони, вантажників, помічників і т.д.
Розробки цих вчених мене дуже дивували. Оскільки кожен з них був сфокусований у певній сфері і вони займалися не лише вирощуванням гібридів насіння, а й намагалися створити нові синтетичні матеріали, патенти на які потім передавали у військову промисловість. Найбільш мене вразив новий матеріал, що був використаний у виробництві водолазного костюму, він світився під водою та тримав тепло. Тобто, коли людина занурюється під воду костюм повністю світиться, що дає можливість бачити все навколо в радіусі двох-трьох метрів, в залежності від того, наскільки забруднена водойма, та тримає постійну комфортну температуру тіла. Потім до костюма додали рюкзак, який (насправді не знаю в який спосіб) генерував кисень, практично чотири години під водою, настільки вистачало заряду батареї.
Розміри ранця при цьому були 35*25 см, досить компактний та зручний у використанні. Сама розробка полягала в тому, щоб досліджувати водойми річок та озер України, слідкувати за популяціями певних видів річкової риби.
Але так як ми живемо в Україні, наші люди вміють використати правильні винаходи не завжди за призначенням та ще й заробити на цьому.
Отож, керівництво компанії вирішило протестувати наші винаходи протягом шести місяців, лише потім афішувати відкриття, оскільки вартість виробництва одного такого костюму перевищувала … млн. доларів. Тож першим завданням було дослідження водойми старого панського маєтку, який був понад двадцять років закинутий, а згодом розчищений та реставрований місцевою владою і перепроданий у приватну власність олігарху з сусіднього села. Звичайно операція була не офіційною і оплачувалася не за державні кошти.
Маєток був розташований біля озера, поряд був досить чималий парк та навіть фруктовий сад. Ходили легенди, що старий пан, коли тікав від радянської влади, лишив у озері свої скарби: столове срібло та прикраси, з надією потім повернутися та забрати. Дружина господаря була досить дивною жінкою, молодшою за нього років на двадцять. Баби пліткували, що вона полюбляла спостерігати, як карають слуг, постійно сама шукала причину, щоб познущатися над людьми. Як зараз кажуть — жіночка з садистськими замашками. І чим далі, тим гірші і жорстокіші ставали її покарання. Було таке відчуття, що пана тішили її дивні погляди, але до певного часу. Ніхто не знає, що насправді сталося, але в один прекрасний день він просто відправив її жити в іншу країну, а через пів року прийшли комуністи — і пан теж поспіхом втік.
РОЗДІЛ 2. ТЕСТУЄМО КОСТЮМИ.
Розробники виготовили лише два костюми чоловічий та жіночий. Оскільки чоловічий підійшов лише на Романа — охоронця та на мене, було прийнято рішення, що костюми повністю тестуємо ми. Ми майже чотири місяці ниряли в басейн із брудною або з чистою водою, описували свої враження, заповнювали купу бланків та документів. Я поверталася додому така виснажена, що мені не хотілося жити, але найприємнішою була зарплата. Я за чотири місяці мала суму на придбання однокімнатної квартири в місті і це таки мотивувало. А ще мені подобалось, що досліди компанії засекречені і ніхто не має права їх розголошувати до офіційної презентації, мене ця таємничість влаштовувала. Рано вранці їхала, пізно вночі приїжджала, хоча на такі речі, як особисте життя вже просто не було часу, все складалось досить добре.
Отож, сьогодні був перший вихід у реальний світ. Тобто занурення у ставок-болото. Для того, щоб не привертати увагу, на виїзд поїхали лише я з Романом. Кожному вшидали білий невеликий автомобіль наче спортивний з дуже низькою посадкою. Склалося враження, що наші автомобілі привертали увагу більше, ніж якби нас було 15 чоловік. В авто відчуття нібито сидиш сідницями на асфальті, але, як не дивно, воно їхало досить швидко. Коли ми зупинилися біля воріт, я встала та вийшла. Наші абсолютно білі костюми виглядали дуже стильно, як у героїв якогось фантастичного фільму.
Моє завдання полягало в тому, щоб дослідити став старого маєтку, описати рівень видимості в реальних умовах та знайти той неймовірний скарб. Новий господар цього маєтку чув байку про сховане в озері і захотів дістати. Він також не мав гадки, що там має бути. Кажуть, що в тому озері перебувала купа шукачів і ніхто так і не зміг нічого знайти. Завдяки тому, що наше з Романом спорядження було унікальним, мало здатність світитися під водою і вільно рухатися, особливо враховуючи, що озеро було досить замулене, у заростях осоки та очерету, робота мала бути важкою.