Ми їдемо до Фріско
Якщо ви ховаєтесь, хіба це
не означає, що вам соромно?
Мо Табачнік
Багато років потому вони зустрілися. Це була межа, де сонце переходило в морок...
"Вітаємо, Ігоре!" — "Іншого й не сподівалися... Блискучий захист." — "Прекрасно, Ігоре, ми у вас не помилилися." — "Так тримати, хлопче." Похвали й вітання сипалися зусібіч. Схвильовані друзі та родичі стояли осторонь, не заважаючи науковому панству й богемі обіймати новоспеченого кандидата, ляскати його по плечу, нібито з щирою приязню заглядати в обличчя. Кандидат осяйно посміхався, намагався якомога чемніше відповісти кожному, знайти потрібні слова, не забути, кого запросити на загальний фуршет, а кого — на більш інтимне і, відповідно, дорожче святкування у ресторані "Білий рояль", сьогодні о восьмій. На ньому був темно-синій костюм від відомого київського дизайнера, ніжно-блакитна сорочка, синя краватка й світло-брунатні черевики; у лівому вусі стриміла золота сережка, обличчя — хоча цього ніхто й не помічав — захищав легкий шар макіяжу.
Підійшла тітка Амелія. Легко торкнувшись його ліктя, вона — так схожа на свого кумедного песика Далі — ґречно вибачилася перед вельмишановним панством і гаряче зашепотіла на вухо кандидату. Це було праве вухо, без сережки. Тітка питалася, чи вистачить двох кіло чорного кав'яру й чи повезе він пана Латинського, того, що з Монреалю, своїм автом, а чи хай той їде разом з усіма автобусом. Амелія уміла шепотіти так, аби ніхто не почув. Тому й пан Латинський продовжував усміхатися й щось торочити про ґлобалізацію в канадському контексті навіть коли кандидат, обернувши до тітки своє ледь спітніле засмагле лице, відповів: "З іншими".
Все йшло чітко за заздалегідь складеним графіком. Наукове панство, від якого залежало отримання ступеню, слід було за свій кошт привезти з усіх куточків країни та світу (з Києва приїхала повновида, гонориста пані Алла, що, не вміючи відрізнити іконостас од картини Воргола, писала, відтак, про релігію у призмі мітотворення преси; зі Львова прискакав пан Левко, більш схожий на кубанського козака чи на партизана часів війни 1812 року, ніж на інтеліґентного професора-мовознавця; його коронним "номером" було вставляти до промов, зауважень і питань слова, малозрозумілі пересічній людині, ба більше — пересічному науковцю; приміром — "упредметнення", "наративна посада", "делеґітимація мовних ігор" і багато інших; вже згадуваний пан Латинський з Монреалю — сухий, парфумований джентльмен — поводився, наче яйце Фаберже у звичайному колгоспному інкубаторі; галузь його інтересів була настільки широка, що він скидався скоріше на політика, ніж на кабінетного щура, яким, судячи з його візитівки, мав би бути; були й інші — товсті й худенькі, багатії і злидарі, щиро-пихаті й сповнені демократичної фальші; все це була наукова еліта — ареопаг освітянства); потім учених гостей претендент на звання мав розселити — і тут враховувалося усе розмаїття смаків: хтось волів жити в радянського типу готелі "Дніпропетровськ", хтось — у патосному, та все ж мотелі "Центральний", когось задовольнив би й гуртожиток, а були такі (пані Алла, пан Левко і, звісно, монреальський політик), що потребували люксових номерів у "Ґранд-Отелі". Що ж поробиш: науковий ступінь — задоволення не з дешевих.
Услід за Амелією він увійшов до невеличкої кімнати, головне канцелярське призначення якої тимчасово було порозсоване попід стінами; там само стояли й супермаркетні пакети з харчем і трунком; на білому ж столику часів польотів першого космонавта складено було купу одноразового посуду та серветок. Тітка стала розпитувати Ігоря про безліч вельми важливих речей: чи виставити все спиртне одразу, а чи лише половину; чи треба встромляти в бутерброди малесенькі виделки, а чи гості обійдуться і так; чи вести їх фуршетувати зараз, а чи дати хвилин з двадцять на важливі наукові теревені? Орґанізаційні питання миготіли в голові його безтямно, безсенсово, тож він, досі ошелешений нещодавньою понаднатугою захисту, одмахнув рукою від тітки — мовляв, роби як знаєш!
Він покрокував до ліфта, натиснув на ґудзик і став чекати. Але ж його не хотіли залишити в спокої. До кандидата підскочила огрядна жіночка в лосинах, що по-зрадницькому чесно видавали потворність її кривих, одноманітних за формою ніг. Огидність нижньої частини тіла компенсувалася препишною прикрашеністю верхньої: золота на ній було більше, мабуть, ніж у державній скарбниці. "Щось у тобі змінилося", гучним сопрано почала вона. Ігор терпіти її не міг, але вона займала високу посаду в Університеті й мала волохате лаписько в якійсь адміністрації — тож із нею слід було рахуватися. "Ось захистився — і одразу щось змінилося. Я це відразу помітила. Помужнішав хіба", сама ж і зробила висновок вона. "Де тепер робитимеш — там, де й завжди, чи, може, зійдеш до нас, на нашу грішну землю?" — "Я б залюбки, та мені слід подумати", трохи неввічливо пробурмотів Ігор. У цю мить розчахнулися двері ліфта.
"Недобре вийшло", думав Ігор, добуваючись до першого поверху. Коли двері прочинилися, він вийшов, купив у автоматі гидотної кави (щоб гидотність відчувалася менше, замовив подвійну) та, перетнувши сталево-скляну клітку голу, опинився на широчезному ґанку. Ревом оскаженілих авт гарчав проспект; рідкі пташки харчали хирлявими піснями; шуміли чахлі дерева; навколо весело гомоніли студенти, ще не збуджені тривогою невтримної сесійності.
Він пив каву й думав про себе. Ось ще один етап кар'єри. Він заробляв багато грошей — але потребував більшого. Багато — то для побуту та іміджу, недостатньо — для просування вперед. Це була наче невгамовна спрага — ненависть і прагнення самозвеличення. Допивши каву, він пожбурив пластиковий стаканчик в урну, дістав з кишені цигарки й запалив. По-справжньому, серйозно палити почав лише місяць тому — напруга перед захистом виявилася аж надто нестерпною. Він на таке не очікував. Тепер намірявся кинути.
Спостерігав за навколом. Пишно вдягнені студенти, шикарні авта. І наче мрія, наче сон: до ґанку під'їхав лімузин. Ніколи ще Ігор не бачив тут такої машини. Навіть тут, біля святині модерної буржуазії — юрфаку — лімузини видавалися шаленою розкішшю. Від знервованості він зламав цигарку. Див на світі не буває, — терапевтично запевнив себе. Дверцята тим часом прочинилися...
Ігор стояв трохи осторонь, тож Лі не одразу його помітив. Вийшов, як завжди трохи незграбний, але цього разу елеґантно вдягнений, із засмаглим обличчям, на якому глибинно-чорним вугіллям зяяли вузькі азіатські очі. Насправді Лі не був чистим азіатом. Народився і виріс він тут. Лі мало не покрокував повз Ігоря, та раптом щось змінилося у світло-брунатному, по-голлівудські блискучому лиці, пройшла якась хвиля — незрозуміло, чи то радості, чи смутку.
"О! Це ти... Я запізнився, вибач".
Удар був нижче поясу. Вони не бачилися півтора року. Ігор гадав, що й не побачаться. Чи сподівався?
Лі поїхав на стажування до Японії. Те, що було перед цим, вартувало б роману на кількасот сторінок — психологічного, в дусі Достоєвського, або ж психоделічного, в дусі Тімоті Лірі — але роман вийшов би невдалий і комерційно невигідний, бо не мав гепі-енду й якогось путнього, доладного сюжету. Тому й не був написаний.
... знов іде дощ. Ллє вже цілий місяць. Асфальт і бетон не чинять спротиву негоді. Лі мешкає у четвертому під'їзді, біля арки. Джон перестрибує калюжі, намагаючись не замочити цнотливо-бежевих шкарпеток і не занурити — крий Боже! — сандалії із справжньої, дуже коштовної шкіри у воду. Йому трохи дивно, що на нього ніхто не звертає уваги: авжеж, у цьому буденному одязі він — такий, як всі. Це неприємно; він — Джон; це, звичайно, не його справжнє ім'я, але йому подобається так себе називати. Це наче виклик, хоча насправді все це безглуздо, і він прекрасно це усвідомлює.
Лі відкриває двері майже відразу, наче чекав під замком, вичікував, згорнувшись по-песячому в клубок. Він, як і Джон, у футболці — білій з якимсь червоним ієрогліфом (на Джоні облізла сіра тішортка з секонду) — та в спортивних штанях (Джон теж у спортивних — але шортах; на ньому все вкорочене — щоб привернути більше уваги до тіла). На обличчі Лі то спалахує, то зникає ніякова посмішка.
"Заходь..."
"Привіт. Не чекав?"
"Та ми ж домовлялися..."
Його мова якась ніби розгублена, тремтлива, як струна під вітром. Він то проникливо, то осяйно дивиться Джонові в очі, то відводить погляд і встромлює його в порожнечу простору, де, як добре розуміє більш досвідчений Джон, є лише його, Джонова, відсутність — і більш нічого.
"Я купив у супермаркеті курку, будемо готувати..."
"Знову!"
... ішов сніг, курка стояла прохолола, отрутою декадансу випаровувалося вино, а в сусідній кімнаті вони слухали рок і читали Шестова.
... "Але вино інше. Ти казав, що надаєш перевагу білому напівсухому".
"Воно до курки краще".
"От бачиш. Тож сьогодні я вгадав. Пішли на кухню".
Лі відразу ж узяв ініціативу в свої руки. Принаймні так думав він.
... "Ти нічого такого не проґавив. До речі, виглядаєш чудово", Ігор намагався не виказати свого хвилювання.
"Дякую.