КОМАШІННЯ
1.
10.00
У Вольтера: "Постійна насолода — ще не зовсім насолода." Треба взята до уваги. Учора знову впав у кохання. Вона світила курінням на балконі. Я не палю, але зайшов —забракло холоду і свіжості, і тоді ніч вп'ялась у мене сталево-крижаним смоктанням, даруючи сміливу насолоду. Волосся шаманки святковим новорічним дощем звисало у нічний npocтip маленького містечка, що поганським святом мерехтіло десь там, серед вуличних судин. Там... Я заспівав до неї. Ще не бачив її обличчя, а говорив. Розповів про те, що турбувало. Мене зворушили колір волосся та шкіри, блакитне мереживо судин на зовнішньому боці долонь, щось левине, серпентинне, жорстоке... Я говорив про насолоду, про гедонізм, про Епікура та Жене. Чи слухала вона, а чи дослухалася до таїнного шурхоту зорь, чи, може, просто поступово розчинялась у тютюнових привидах паління? Не знаю. Досі не знаю.
10.15
Про пам'ять у Сада: "... Спомин про мене нехай зітреться з пам'яті людей." Нехай, ми згодні. Чи слід людині сподіватися на справедливість після смерті? Уявіть: ви —концептуальна особистість, ви сповідуєте проґресивні, на ваш погляд, ідеї, такі, що помітно відрізняються від загальнозаяложених. Звісно, просто так за це вас ні суспільство, ані прийдешні покоління не поважатимуть, навіть якщо протягом icтopiї не було людини ґеніальнішої за вас. Скоріше вони вивчатимуть вас ентомолоґічно — осторонь i з недовірою. I раптом якось, неумисне, ви коїте щось "добре, благодійне": скажімо, допомагаєте злиденній родині, забезпечуєте освіту неповнолітнім і гідне старіння дорослим, прикрашаєте незугарний побут, робите, зрештою, життя нещасних менш гiрким. Все! Історики радо писатимуть: "Це була особистість, що під суворою, часом жорстокою маскою ховала добре серце... Крижана елітарність іноді відступала, щоб пропустити наперед, до невикористаних духовних резервів добре поховану гуманність... Яка ж то траґедія — схоронити під неживим мармуром естетики людяну, високогуманну чуйність, палку спрямованість до блага... i т. д." Жах! I що б ви не робили відтоді, як би не лаялися, не смикалися з подиву i гніву у своїй труні — тепер ви добра, чуйна, гуманна, палко благодійна людина...
Маю розповісти про це Вакулі. Але де він? Телефон не відповідає. Мабуть, пішов по ліки. Шкода. Саме він пропагує християнську любов. Іноді огидно... Заяложене, стареньке, оксамитове Слово, в багатьох місцях закладений, важкуватий, у масних плямах Соловйов, жовта обкладинка "Одисеї капітана Блада" з Бібліотеки пригод — ти ще більше посивів, став зморшкуватим, колючим i кволим. Розум твій поволі осувається у прірву безпам'яті. Де подівся характерник, енерґійник, аґітатор, палкий "общєствєннік" Вакула?
11.55
У під'їзді зіткнувся з чорнявим хлопцем. Він журливо подивився на мене, привітався мелодійно-гортанним трембіто i промайнув свинцевою кулею повз мою уяву. Я йшов до неї.
Школа імені Вітмена тонула в прозорості тоненьких беріз. Довга, одноповерхова будівля немов віддзеркалювалася у воді, іноді здригаючись тонким жмуром поруху вітру. Цицерон: "Що може бути красивішим для людини за іншу людину!" 3-за зелених дверцят cipoї крамниці кришталевою валькірією вилетіла вона. Ні — Вона, великолітерно.
Сповнивши світ ароматом чар, вона цьомнула мене в щоку, i небо зашарілося. Школа імені Вітмена втомлено посміхнулась, i Вона сказала мені свое ім'я: Гелена. Чому не Олена? Пояснила: так звучніше. Нехай. Ми не зможемо піти сьогодні до театру. Що? Чому? Та виникли несподівані справи, тре' їхати в село до тітки, вона хора. Що з нею? Та... замислюється на хвильку... серце. Так, серце. Хай буде серце.
Кохання перемагає Бога. Сказав святий Бернард. Треба обдискутувати це з Вакулою... I нащо вона збрехала? Так би й сказала: інший... Може, зустріну старого біля аптеки... Могла б по-іншому: ти мені не подобаєшся. Не хочу я з тобою. Я б зрозумів... Мабуть, старий купує хліб чи сірники. Або теревенить з сусідкою... Напевне б зрозумів... Якою саме? Для нього всі люди — сусіди. Сусіди по планеті. Де ти, Вакуло?
Все брудне. Так здається. Бруд усюдисущий. Таке марення. Biн замулює очі, туманить обличчя перехожих, завертає пташині пісні. Куди завертає? У співучі горлянки. Забуваю, хто там ще щось казав з тих розумників у моєму записнику.
Знову той хлопець. Чи він чатує на мене? Вдивляється турботливо, наче мати. Вагонно рухаюсь повз, не прикипаючи серцем...
Жбурляю тіло на диван. Там, біля школи імені Вітмена, я щось втратив. Хай йде та
Гелена... Відчуваю, як сповнює мене бажання, як небесний реєстратор мистецтв вириває з
пташиної пельки тендітні акорди, як гучно здригаються невидимі з дивану хмари. На стіні
— примітивний портрет Кокто та "Синє селище" аванґардиста. Я його ім'я постійно
забуваю. Згадую: я ж інтелектуал, то нащо мені те кохання? Тре' піти до Вакули,
пошукати солодко-винної розради. Намагаюся злізти з дивану, однак приємний щем
комфорту не дозволяє.
Чую, як щось шарудить у куті. Що воно таке? Немов моток дроту хтось розмотує у тісному простінку. Повертаю голову: нічого. Шурхіт змовкає. Дивно. Позіхаю, вбираючи в себе оманливе передчуття зловісної загрози. Хай іде та Гелена... Звідки ця маячня... Замість Кокто у рамці бачу Її: сірувато-жовту, без сукні, з ледь промальованими привиддями грудей. Беру склянку. Що там? Якась глейка рідина без запаху. П'ю.
2.
9.15
"Кохання не сильніше за Бога. Згадай, скільки ченців залишали світ, перемагаючи Амура, заради химерного образу Божого." Химерного?
"Але хіба не страждає аскет через муку кохання?" — "Hi, бо він святий. Аскет не здатен побудувати родину — одружитися, зробити дітей, а для справжнього християнина кохання поза шлюбом є гpix. Отже, як немає шлюбу, то й кохання бути не може." — "Стривай, Вакуло, до чого тут християне? Як щодо Будди?" — "Який ще Будда?!"
Вакула розлючений. Ми їмо копчену салаку, чорний хліб, цибулю та запиваемо те все вакулиним медом — каламутним, в'язким, скаженим. Тридцять два роки тягнувся вакулин шлюб — поки не сконала дружина. 3 деяких ознак здогадуюсь, що він її не любив. Вакула — людина аж надто авторитарна, йому не відоме співчуття. Довгий час він щось там очолював — один з бундючних міських закладів — був на "ти" з міськвиконкомом, отримував вантажівки їдла, питла, будматеріалів, меблів, колекціонував книжки, з яких читав щось на кшталт Майн Ріда чи Сабатіні, обожнював Дюма та Пікуля, потай критикував "жидів" i "москалів", потай сумував за рідним Поліссям... I гнобив — родину, колектив, друзів. Зістарившись, втратив багато чого. Спочатку померла дружина, свята жінка, що толерантністю й добротою цементувала рід. Родичі розбіглися — хто куди. Звісно, немалий спадок тримав ще декого з них, однак згодом Вакула пішов на пенсію, а з незалежністю втратив більшість заощаджень. Лишився величезний будинок, оточений розкішним садом. Та почалися негаразди з газом i водою, пропав собака, продірявився дах, погіршало здоров'я... Вакула продав будинок, бо вже не міг за нього платити, купив невеличку двокімнатку у віддаленому мікрорайоні, розсварився з родичами, що претендували на більшу частку грошей i — вкляк, немов пацюк під муром.
Лише я йому припав до душі. Чому? Казав. що схожі, що я нагадую його в молодості — такий само упертюх, принциповий i розумний. Маємо загальні інтереси: скільки депутатів проголосують за нового прем'єра? чи піде після чергового скандалу у відставку Президент? чи вступить Україна до НАТО? чи чекають на неї у Празі? хто вбив журналіста К., хто погрожував добродієві О., хто викрав єдиного сина судді С.? і нащо те все нам? А також: ким були запорізькі козаки? чи має сенс словосполучення "український етнос"? чи був антихристом Петро Перший? яким насправді був Мазепа? хто кращий: Сталін чи Гітлер? хто винуватіший: християни чи комуністи, жиди чи москалі? ...
Чи схожий я на Вакулу? Навряд чи. Мабуть, теж сподіваюсь на спадок. Бо кому ще він залишить усі свої гроші, як не мені. А грошенят у нього таки багатенько — аж у п'яти банках.
Часто Вакула питається: ти пишеш? Пишу, відповідаю. А про що? Та так собі, скромно щоденникую, роблю деякі нотатки, фізіоґномую людство, описую внутрішнє, співвідношу його із зовнішнім... Стоп!, каже. Нащо це робиш? Чи для себе, а чи для інших?
І я не знаю, кому брехати, йому чи собі?
Ось сьогодні, наприклад, я не можу думати ні про що інше, окрім Гелени. Де Вона, з ким, що з Нею... Підсвідомо відповідаю: для Неї. Вакула щось відчув, бо лукаво так подивився, наче демонічний Локі на свого недолугого брата. Так, еврика! Він — Локі, гримка суміш добра і зла. Зло завжди перемагає. Бісеня, зелененьке, з червоними оченятами та рожево-сірими ріжками зухвало відштовхує ніжкою затаскане сумлінням Слово, і воно падає у підстольний, підлоговий бруд човгання. Бісеня сміється і починає шарудіти маленькими рученятами, виліплюючи жахких ідолів з пилу. Помічаю, яке воно схоже на ренесансних путті. Маленьке, пухке, веселе, з крильцями...
Замислююсь, мене розштовхує Вакула. Ми вже допили одну пляшку, і він питає, чи діставати наступну. Погоджуюсь. Він гримить, відкорковуючи, а я сумую за Геленою. Випиваємо ще по чарці, і я починаю прощатись За звичай це довго і неприємно.