І губи спраглі, кислі від вина.
В такий момент живу твоїм лиш духом,
Своїм чуттям. І вічність нам дана.
Своїм вогнем мене заллєш і втопиш.
Зігріюсь я. Хай навіть і згорю!
Коли ти поряд, щось зі мною робиш,
Що на ногх вже майже не стою.
Це не любов, бо я так вже не хочу,
Але від подиху біжить по жилах струм.
Ти далі, знаю, підеш теж охоче.
Та нащо це? Лиш привід зайвих дум...
Своє багаття пвлиш. Це природно.
Чого ж я бачу море, дикий пляж?
Благаю я, питай про що завгодно,
Про почуття питанням не обтяж.
Я полетіла би із радістю на погук,
Мені потрібні так твої вуста!
І знову чую твій гарячий подих...
Навіщо складнощі? Й так доля не проста.
А я все більше потребую твої пальців,
Що несміливо бігли по спині.
А поїзд мчить, та надто мало станцій.
І це жахає. Стіни затісні.
Боюся щось від себе загубити,
І наче гімн: Чи скоро наш кінець?
Коли без тебе вже невзмозі я прожити,
Тоді піду
у літо
навпростець.
Жовто-блакитнеМи народились не тут,
А в зовсім іншій країні,
Хоч в місті той самий бруд,
А поза — той степ і донині.
Кружляє всевидячій крук.
Хоч "воля" — вже слово повжите,
Пробили майданів ми брук,
Як тонкії паростки жита.
У місті червоних знамен
Був колір вже сонця й склепіння.
Шукали нових ми імен
І рвали з душі павутиння.
Згадаймо, хто йшов перед нами —
Було замість стягу їм небо,
Хто йшов золотими ланами,
Свободи відчувши потребу.
Незламний дух волі на згадок —
Нам предки залишили дар.
Щоб не розгубили цей спадок,
Хай в серці палає стожар.
А щоб не забути, ми маємо спомин.
Із давніх давен майорить
Той прапор, де дзвін бань величних церковних
Пливе в василькову блакить.