Принесла мені спокій
І змила біль і розпач
У прірви снів глибокі.
Її потік ховає
Сльозинки на щоках.
Мене вже тут немає —
Печаль лише в віках...
Естетика урбанізму
Що думаю я, зирнувши на хмари,
Побачивши диму хвости?
Кружляють у трубах заводів примари,
Хортами зігнулись мости.
Залякане сонце зійшло між будівель,
У склі запалило зірницю.
Із лісу бетону, з залізних покрівель
Я заглядаю до міста в зіниці.
В очах у будинків замріяний сум
І відблиск ламп денного світла.
Біжить по дротах, життя несе струм,
Надворі помийка розквітла.
І розкладом тхне з дворових провалль,
Із люків у нас під ногами.
Фарбою в небі — новий пастораль.
Здійнялись шосе батогами.
І вдарять свідомість щосили,
Бруківкою просто у скроню.
Ми іншого вже й не просили...
Кислотна сніжинка в долоні.
Силуети соборів і скло —
Так вульгарно, в той час урочисто.
Як в прірву 15 століть тут стекло,
Та я все ж люблю тебе, місто.