І
україна якої нема
мотто
осоння
скорочує тінь
до крапки
навчитися б
стислості
сонця
*
україно
з вибитими очима
україно
зі зламаними крилами
україно
з неплідним лоном
над тобою
застиг у чеканні
гробар
а ти ще й досі
прикидаєшся живою
коли ж я писатиму
твоє ім'я
з великої літери
*
мої очі
як дві руїни
мої очі
як ночі пітьма
крізь сльозу
бачу дві україни
що була
і якої нема
*
я з країни
де камінь плаче
де сльоза
як вугілля пече
де могили
горбами
неначе
для живих
підставляють плече
я з країни
що серце крає
і вистуджує
в жилах кров
де є люди
в яких не вмирає
і надія
і віра
й любов
*
урвався
стогін
криничного серця
на тонкому вістрі
заіржавілої
шаблі
увігнав
заступ у землю
хотів докопатися
до води
а докопався
до крові
testament
за життя відмовляюся жити
гаснуть гнотики втомлених віч
сил нема ні мовчати ні вити
Дивіться також
- Анатолій Крат — Владімір Набоков — Дідусь (переклад з російської)
- Анатолій Крат — Вірші
- Анатолій Крат — Владімір Набоков — Смерть (переклад з російської)
- Ще 1 твір →
я здружився б напевне з мерцями
бо нещасних нема серед них
я сліпий бо живу зі сліпцями
в незалежній країні сліпих
чужина
батьківщина там, де я батько
Ф.Ніцше
чужинцем сторожко блукаю
в путі втомився і змалів
я україну скрізь шукаю
аж очі стер до мозолів
уже не вільний обережний
уже й останній запал стих
унезалежнено залежний
повсюди край глухонімих
живі знеможено лягають
в могильні спушені горби
а мертві всюди сновигають
хоч без кайданів а раби
уже пора б і на спочинок
пече на скронях сивина
а весь життєвий мій ужинок
це бідність голод чужина
голод
регоче
облисіле дерево
на всі зуби
які лишилися
одне
червиве яблуко
на гріхопадіння
усього
села
Соловки
Знову лід навколо кисне,
тишу рве капіж.
На даху бурулька висне,
мов лискучий ніж.
Смертний вирок снігу пише
вітер-вовкулак.
За убивство і за вірші —
всіх в один барак.
Небо ніби в чорну рамку
втиснули круки.
Березіль... сльотою плямка
табір... Соловки...
*
і якщо назавжди
заплющу очі
все одно
під важкими повіками
склітиме
україна
і настав час
громадити каміння
чи не задля нової
Вавілонської
вежі
чеченський диптих
1
чорні дими
над горами
як чорні
удовині хустки
по убієнних
твоїх синах
Ічкеріє
2
якщо уб'ють
поховайте мене
зі зброєю
аби ніхто
не зміг відібрати
два метри землі
у якій
лежатиму
*
із ненависті убити
зможу я без каяття
у ненависті любити
вчитись треба
все життя
*
коли помирав
поет
останній
свій вірш
записав на землі
справжні вірші
повинні
пахнути
землею
*
Петру Питалєву
є поети
які пишуть олівцем
аби краще було стирати
написане
є поети
котрі пишуть
кульковою ручкою
щоб увічнити свої рукописи
для нащадків
є поети
які пишуть на комп'ютері
живучи
у віртуальному світі
а є такі поети
котрі пишуть серцем
відчуваючи нерв поезії
обпеченою шкірою
доторкаєшся
до такої книжки
і тобі боляче
доторкаєшся
до такої книжки
і гоїш свій біль
*
відходять поети у інші світи
і часто і тихо
і тужать за ними прийдешні листи
і радість і лихо
колись непомітно і я відійду
за обшири тіні
і снігу запону собі покладу
в тісній домовині
*
сліпець
зрячими пальцями
обмацує простір
час
шротом піску
всмоктує тіло
у порожнечу
вершник без голови
зважився
на бій
із власною
головою
кам'яна баба
німим докором
дивиться мені
просто в очі
порожнім
випеченими часом
очницями
скільки у неї
запитань
за сотні століть
а в мене
жодної
відповіді
*
дивлюсь
довоєнну хроніку
й зненацька
набігають
хвилями сльози
на очі
од сміху тих
кого вже давно
немає
лабіринт
мозок
має здатність
збуджувати уяву
уява
має здатність
збуджувати мозок
б'ється
заґратоване серце
в тенетах
реалій і візій
у пошуках
виходу
я
(анти-анатомія)
думка думка
блукає в лабіринтах потопає у хтивій
істини спермі
погляд погляд
занурюються зривають одежу
в елітарність з першої-ліпшої
авангарду жінки
руки руки
творять щоденне голублять перса
й звичайне диво красуні
ноги ноги
здобувають футбольне торкаються колін
золото партнерки
я я
людина анти-людина
я не я
і є
я
*
речі
що оточують мене
у площині
минулого
сьогодення
майбутнього
зберігають
пучкову геометрію
моїх пальців
візуальну оптику
мого погляду
термічний дотик
моєї шкіри
комп'ютер мозку
зберігає
напівстерті дискети спогадів
життя
щоденне складання програм
у пошуку
найоптимальнішого
алгоритму буття
*
минає ранок
минає день
минає вечір
минає ніч
зрештою
минає й життя
отак
і рухається людство
по спіралі
проминань
*
приголубимо серце
вутлою синню
поруйнуємо
липке павутиння
сумнівів
випружимо крило
готуючись до перельоту
у вирій
чого ж так довго
не жовкне
листя
*
посивів дах
моєї хати
сліпе око
ластів'ячого гнізда
пече
мої зрячі
очі
*
хто заспіває
призабутої пісні
померлим
хто оповість
чудернацькі казки
ненародженим дітям
хто оповість
історію роду
нащадкам
рідною мовою
хто наважиться
вмерти
в ім'я життя
спіраль часу
деформувалася
в знак запитання
хто випрямить
*
повернутись
до замурованих гнізд
не сподіваючись
на чужі
шпаківні
*
чий це біль
пір'їною
ламає
вітрові крила
перетікає срібло сивини
у дзеркало
час
порівнятися
з вічністю
*
я кинувся вліво
с с
т т
і і
н н
а а
я кинувся вправо
шарпнувся вперед
с с
т т
і і
н н
а а
й назад відступив
чорний квадрат
Малевича
геометрія
моєї
долі
*
ступили
літа мої
на калиновий міст
та й згубились
у тумані
зозулиного
мовчання
*
коли западе
невблаганна твоя
сльоза
прямо
у небо
коли стече
живиця
злущених мрій
у чорну
безвість
пригадай
кольорові сни
між дискретністю
сірих буднів
я останній
промінчик сонця
розщеплений
бурулькою березня
що фатально
тане
*
сів
посеред поля
стомлений
і зазирнув
у зелені очі
землі
але вони мене
не віддзеркалили
*
Володимиру Буричу
у чисельнику
життя
у знаменнику
смерть
якщо
скоротити дріб
одержиш
кільканадцять
зозулиних ку-ку
метаморфози
намагався
злетіти у небо
до Бога
а опинився
мов кріт
під землею
ішов
до тернової істини
пам'яті
а спіткнувся
осліплений
об поріг забуття
тягнувся
до високого мистецтва
любові
а пізнав
науку
ненависті
*
одного разу
ми поглянемо
на те
що збудували
і
відмовимось жити
*
сліпну
серед байдужих
облич
глухну
від чужої мови
падаю
натикаючись на жебраків
моїм рукам
ніколи
не бути крилами
а ногам
не топтати
зеленого рясту
очниці
давно вже висохли
до дна
й зяють
пекучими ранами
ось так
я і став
на власній землі
вигнанцем
*
в кімнаті
відчуваю себе Богом
упіймавши сонце
в замкнену
клітинку шибки
на вулиці
стаю рабом
перетворившись
на мізерну стрілку
гігантського
сонячного
годинника
наближається час
великого
протистояння
дисертація
(захист)
теза: життя і смерть
ототожнює
рух
докази: 1 рухаюся
в думках у батька
зверху донизу
2 рухаюся
у череві матері
по колу
3 рухаюся
в дитячій колисці
вперед і назад
4 рухаюся
від школи і вузу
до ЗАГСу
5 рухаюся
по службовій драбині
уверх
6 рухаюся
в персональному авто
швидко
7 рухаюся
в інвалідній колясці
повільно
8 рухаюся
в автобусі з чорною смугою
вперед і вниз
9 рухаюся
в утробі землі
рівномірно
висновок: життя і смерть
ототожнює
рух
*
сміх
мажорне арпеджіо
губ
антитеза розпачу
і в'язниця для сліз
культі слів
продираються
межи гострими зубами
і стають
протезами
будинок пристарілих
в чорній пащі
вікна
ніколи не з'явиться
язичок постаті
вічна приреченість
на німоту
***
озвучую
глухонімі рухи
дерев
зачовгую
траурний креп
асфальту
власною кров'ю
чорнозем
перетворюю на червонозем
кладу голову
на ешафот часу
й телепортуюся
у безчасся
тільки б не розчинитися
у буденності
очікування
адаптація
до власного й чужого
болю
картковий будиночок
спокою
у якому спить
моє сумління
наркотичним сном
смерті
до наступного пришестя
Месії
***
грішу
висловленістю
власних думок
причащаюся
мовчанням Христа
з ікони
спокутуюся
мудрістю хреста
на Голготі
самозречення діалогу
мозку
з папером
* * *
чернетка
лабіринти думок
не причесаних
скрижалі
світогляду
гадюче кубло
варіантності
кардіограма
почерку
приречення
на вічне наближення
до горизонту
ідеальності
33
дворукість мою оцвяшено
отернено лоб вінцем
лиш еліпс очей прикрашено
дитинства яйцем-райцем
ув'язнено ноги брилами
вповільнено крові рух
хоч тіло моє знекрилене
та крилить над світом дух
безсоння
скальпель
запаленої свічки
вихоплює
з чорних ям зіниць
два вогняних метелики
що розправляють
тремтячі крила
над кістками
вже давно перетлілого
болю
*
частіше
спиняєш свій зір
на зламаній гілці
частіше
вихоплюєш поглядом
тих
хто старіший
і зима
вже здається тобі
не такою й нестерпною
старість
надходить тоді
коли починаєш
заздрити
молодим
ІІ
Час помирає в людині
*
я бачив
власну
смерть
як упав
посеред вулиці
на бік
з розплющеними очима
у яких
відбивалися
ноги тих
хто байдуже
крокував
далі
*
коли
помру
розпадуся
на міріади
несхожих сніжинок
і розтану
у теплих долонях
Бога
а ти
вийдеш із хати
і дивуватимешся
чому це раптом
випав
солоний дощ
благання
Господи
дай мені сили
вмерти спокійно
без прокльонів у горлі
прикрий
мою наготу тілесну
від очей блудливих
Словом своїм
не дай розминутись
безсмертній душі
в межисвітті
з рідними серцю
душами
даруй забуття
поза пам'яттю
вічного й сущого
проминання
бо не знести мені
Боже
ніколи
довічний тягар
хреста
могильного
*
змирюся з осінню
і літо прокляну
за те
що так теплом
причарувало
і на вмирання
кинуло поталу
змирюся з осінню
і літо прокляну
життя спливає воском
як свіча
душа
позбутись тіла
так запрагла
і трунок смерті
п'ю смиренно
й спрагло
життя спливає воском
як свіча
*
встигнути
відділити
матерію від духу
мрію від думки
зерно від полови
друга від ворога
життя від смерті
себе від себе
і
вмерти
*
над падолистом
вижовклих бажань
вакуум безруху
в лабіринті
викривлених тіней
невагомість самотності
осипаються
стрілки годинників
в безодню
зречення руху
не людина
помирає в часі
а час
помирає
в людині
матеріалізація
стверджую
(кучері сина)
час
(власна лисина)
категорія
(сивина матері)
матеріальна
(могила діда)
абстрактність
(.