ВЛАДІМІР НАБОКОВ
СМЕРТЬ
Драма у двох діях
Дія відбувається в університетському місті Кембридж,
весною 1806 року
Д І Я П Е Р Ш А
Кімната. У фотелі, біля вогню, — ГОНВІЛ, магістр наук.
ГОНВІЛ.
...І владу цю над розумом чужим
з наукою своєю порівняю:
відрадно знати, що за суміш вийде,
коли у склі над полум'ям блакитним,
вагаючись зливаються дві солі,
туманну зафарбовуючи колбу.
Відрадно знати, що складна медуза,
у кулю кістки втиснута, породить
сни генія, безсмертні молитви,
і світ увесь...
Я бачу мозок цей,
що ніби сам чорнилом кольоровим
намалював, — і все ж бо є одна
там звивина... Давно я б'юсь над нею, —
Не вистежити... Тільки ось тепер,
тепер, — коли пізнає він раптово —
А! В двері стук... Таке важке кільце
б'є в мідний гриб надвірний: стук знайомий,
стук неспокійний...
Відчиняє.
Вбігає ЕДМОНД, молодий студент.
ЕДМОНД.
Гонвіле! Це правда?..
ГОНВІЛ.
Так... Нежива...
ЕДМОНД.
Та як же... Гонвіл!..
ГОНВІЛ.
Так...
Ми не чекали... Двадцять років серце
туди-сюди ганяло кров-живицю,
накачуючи в жили, на а потім
вбираючи... І от — спинилось...
ЕДМОНД.
Страшно
про це говориш... Друже... Пам'ятаєш?..
Дивіться також
- Анатолій Крат — Очима трави (збірка)
- Анатолій Крат — Вірші
- Анатолій Крат — Владімір Набоков — Дідусь (переклад з російської)
- Ще 1 твір →
ГОНВІЛ.
Читала
цю книжку: упустила...
ЕДМОНД.
Так, життя —
шалений вершник. Смерть — обрив раптовий,
немислимий. Коли довідавсь я —
так, зразу — не повірив. Де ж, мій друже,
вона лежить! Дозволь...
ГОНВІЛ.
Забрали вже...
ЕДМОНД.
Як дивно... Гонвіл, ти не розумієш:
вона завжди вдягала темне... Стелла —
ім'я мигтюче в темній круговерті.
Забрали вже...
Усе це дивно — правда?
ГОНВІЛ.
Сідай, Едмонде. Радий, що чужою
ти перейнявсь струною горя... Отже,
з дружиною моєю ти знайомий?
ЕДМОНД.
Мене дивує, Гонвіле, твій спокій!
Як тішити тебе? Ти — ніби мармур:
всепереможне білизни страждання...
ГОНВІЛ.
О так, — не тіш. Розмову поведем
про щось просте, земне. Вже цілий тиждень
з тобою ми не бачились. Як справи?
Над чим ти міркував?
ЕДМОНД.
Над смертю.
ГОНВІЛ.
Годі!
Про неї ми бесідували часто.
Нам треба жити. Злодій у в'язниці
напередодні страти павука
вивчає оком безтурботним. Образ
дослідника над світом.
ЕДМОНД.
Говорив ти,
що наша смерть...
ГОНВІЛ.
...можливо, здивування,
або — нічого. Я, між іншим, вірю
в останнє; тільки є одне: міцні
земні думки: їх потяг перебити
ЕДМОНД.
Чи бачиш ти, — я мучусь...
Мені здається: впіймана душа —
Ридаюча стихія в лабіринті
Перетинок, кісток, і жил шумливих.
Боюся жити. Страшно відчувати
Під пальцями ці поштовхи сердечні,
тут — під ребром і тут, на кисті, — відгук.
І візій, і думок боюсь — опори
не маю я, гачка нема. Давно вже
я вірив у захмарного старого,
що місце мав між привидів святих.
А потім у спустошувальні книги
я кинувся. Є книги, як пожежі...
Згоріло все. Я був один. Тягнуло
пустельно-чорним згарищем вагання, —
І ось, в диму, ти, Гонвіле, з'явився —
напружений, важкий і головатий,
в пронизливо-сліпучому пенсне,
з розірваною жабою в долоні...
Ти щипчиками витягнув за вузол
мої сліпі думки, що позлипались,
розплутав їх, — й страшною простотою
мій сумнів давній замінив... Наука
мені рекла: "от-світ" — і я побачив
грудки землі у просторі безмежнім —
грудки червиві, в колі обертання,
де цвіллю, а де й памороззю вкриті...
І стало враз життя від простоти
ускладненим. По айсбергу неначе
я ковзався. І світові здогадки —
всі, стародавні і нові, — про цілі,
про сутність сущого, — усі пощезли
під висновком твоїм непересічним:
нема мети і сенсу; а між тим
я потай знав, що є вони! Півроку
так мучусь я. Бувають, правда, ранки
прозорі і захоплено-природні,
коли душа моя — підкидьок кволий,
від сонця і рожевіє й сміється,
і матері безвісній вибачає...
Та, з темрявою, хворість страховинна
мене ураз обхоплює і душить:
посеред жаху й гупотіння ночі
гублюся я; й жахаюся не тільки
нерозуміння, — чую голос страху,
і він шепоче: ще одне зусилля —
і все я втямлю... Гонвіл, жінку ти
свою кохав?
ГОНВІЛ.
Неголосним коханням,
неголосним, мій друже, та глибоким...
Чого ж мене питаєш?
ЕДМОНД.
Так. Не знаю...
Даруй мені... Адже ж не слід про мертвих
нагадувать... Про що ми говорили?
О так, — про мій недуг: боюся я
вже існувати... Хворість незвичайна,
нестерпна, і ознаки ось її —
запаморочення, туга й лихоманка.
Вона веде до божевілля. Ліки,
одначе, є. Прості, їй-богу. Гонвіл,
я вирішив померти.
ГОНВІЛ.
Добре. Як же
померти забажалось?
ЕДМОНД.
Дай цикути.
ГОНВІЛ.
Жартуєш?
ЕДМОНД.
Там, в стіні, там, на полиці,
За чорною запоною, — я знаю, —
стоять, блищать по вінця повні склянки,
мов райдужні віконечка у вічність...
ГОНВІЛ.
...Чи в порожнечу. Стій, Едмонд. Послухай, —
адже ж кохав когось ти в цьому світі?
А чи тебе кохання ошукало?
ЕДМОНД.
Ах, Гонвіле, ти знаєш!.. Друзі всі
дивуються й сміються наді мною,
Як нібито каштани, що цвітуть,
сміються над жалобним кипарисом.
ГОНВІЛ.
В майбутньому ж... Як знати? На розтоці...
невмисно... А у тебе є товариш, —
поет: хай скаже він тобі, як щемно
до жінки, що замислилась, схилитись,
лежати з нею поряд й марить — десь
у Венеції, коли у небо ночі
пливе канал сріблистим ряботинням
і, обережно, чорний гриф гондоли
черкне обличчя місяця...
ЕДМОНД.
Це правда,
в Італії бував ти, саме звідти
привіз —
ГОНВІЛ.
— дружину...
ЕДМОНД.
Ні, — казкові смерті,
що грають в самоцвітах порожнистих...
Я, Гонвіл, жду... Чого ж ти оком зизиш,
І морщиш лоб великий? Так, — я жду,
дай відповідь! Хутчій!
ГОНВІЛ.
От безтурботний!
Бо перед тим, як друга отруїть,
я маю дещо зважити — ти згоден?
ЕДМОНД.
Але ж ми вище дружби — і одне
шануємо: простої думки потяг...
О! Проясніло... Отже, як?
ГОНВІЛ.
Гаразд,
я згоджуюся, згоджуюсь... Та ставлю
умову: ти повинен вжити трунок
ось тут, де я. Бо хочу розчерк смерті
помітити в твоїх очах. Сам знаєш,
який твій друг: він, як дослідник Пліній,
дивитись міг у виразку роздерту
Везувію, допоки з підземелля
вогнений гній шипів і наступав...
ЕДМОНД.
Чекай... Та тільки...
ГОНВІЛ.
Може, ти боїшся,
що смерть твою зі смертю... Стелли зв'яжуть.
ЕДМОНД.
Ні, — я про тебе думав. От що! Дай-но
чорнил, паперу. Все простіше.
(Пише)
Чуєш,
рипить перо, немовби на папір
гуляти вийшла смерть стара...
ГОНВІЛ.
Одначе!
Веселий ти...
ЕДМОНД.
Адже ж свою свободу
підписую... Ну от... Скінчив я. Гонвіл,
читай.
ГОНВІЛ.
(читає про себе).
"Вмираю... трунок... сам узяв...
сам випив". Так.
ЕДМОНД.
Тепер давай; готовий...
ГОНВІЛ.
Не маю права стримувать тебе.
От — пляшечка. А в ній туманна спека,
мов ранок флорентійський... Тут стара
отрута. В чотирнадцятім столітті
її гарячим герцогам давали
й пухким старим у бархаті бузковім.
Лягай сюди. Так. Витягнись. Цикута
солодка й діє швидко, як любов.
ЕДМОНД.
Спасибі, друже... Жив я тихо, просто,
та от не пересилив страх буття...
Рятуюся у невідому галузь.
Давай мені; хутчіш...
ГОНВІЛ.
Едмонд, послухай, —
можливо, є у тебе таємниця,
яку б жадав перед самою смертю...
ЕДМОНД.
Я кваплюся, не муч мене...
ГОНВІЛ.
Так пий же!
ЕДМОНД.
Прощай. Затим — плащем мене покриєш.
Д І Я Д Р У Г А
Та ж кімната. Проминуло всього декілька миттєвостей.
ЕДМОНД.
Смерть... Певно — смерть. Оце ось — смерть...
(повільно підводиться) В тумані
тремтить рум'яна пляма... А інакше
не може бути... Й що мене ятрило
ще за життя? Тепер видніше пляма.
Ах! Це, мабуть, провалля вогняне
каміна... Так, — і відблиски літають.
А там в кутку — у невиразнім кріслі —
хто там сидить, ледь вражений мигтінням?
Пудовий обрис лоба наперед;
щетинки у брові стирчать; і вузол
зміїних жил на скроні кам'яний...
Та годі! Впізнаю! Та це ж...
ЛЮДИНА В КРІСЛІ.
...Відлуння
твоїх думок досмертних...
ЕДМОНД.
Гонвіл, Гонвіл, —
Та як же це? Як можеш бути тут, —
Зі мною, в смерті? Як же так?..
ГОНВІЛ.
Мій образ
продовжив ти думками за межу
земного. От і все.
ЕДМОНД.
Та як же, Гонвіл:
кімната ось... Все знаю в ній... Ось — череп
на фоліанті; заспиртована змія,
ось — скарабеї в ящику скляному,
Ось бризки зорь на склі, — а за вікном, —
чу! Чуєш, — б'ють над містом цим зубчастим
близькі і геть віддалені куранти;
скликаються, — і падає на дно
свічадове червінець за червінцем...
Знайомий дзвін...