вздовж чорних вулиць вікна засвітились
і ліхтарі. До вітру сів спиною
на віз труський, в полудрабок вчепившись
холодними руками — думав я, —
про що? — та про якісь усе дрібниці, —
про те, що носовик не взяв з собою,
про те, що мій супутник — кат — скидавсь
ми їхали. Останній поворот —
і площа розчинилася, у центрі
зловісно так озорена... і от,
коли мій кат, із чемністю якоюсь
невинною, поміг зійти із возу —
я зрозумів, — закінчено мій шлях,
І клекотіння натовпу похмуре, —
що може й глузував (але не чув я), —
мигтіння кінських крупів, списи, вітер,
чад смолоскипів сонячних — усе це
як сон пішло, і я одне лиш бачив,
одне: отам, отам, у чорнім небі,
крилом крицевим косий ніж важкий
між двох стовпів висів, готовий впасти,
і лезо, ухопивши блиск живий,
вже нібито палахкотіло кров'ю!
І на поміст, під гук юрби, в нестямі
зіходив я — і кожен той щабель
по-різному рипів. Зняли без слова
камзол із мене й комір до лопаток
розрізали... А дошка, — ніби міст
піднятий: знав — на ній хрестом я ляжу,
місток впаде, зі стуком вниз гойднусь,
поміж стовпів ошийник дерев'яний
мене замкне, — і ось тоді, тоді от
смерть, з грюкотом миттєвим, гупне зверху!
І от не міг я слину проковтнуть,
передчуттям потилицю ламало,
гриміло в скронях, в грудях вибухало
від трепету і тупоту тугого, —
та зовні, виглядало, був спокійним...
Жінка О, я б кричала, шарпалася б, — криком
помилування вирвала б...