що душі мертвих в ліліях, в черешнях
живуть потому.
Перехожий Я не проти з ним
поміркувати... я люблю цих ніжних
юродивих...
Жінка Як подивлюсь на вас —
не молоді, а разом з тим... не знаю...
Перехожий А ну прикиньте, відгадайте.
Чоловік В мирі
прожили ви, напевно. Бо ні зморшки
на лобі цім...
все записати... Сам бува не вірю
в своє минуле! Я від нього п'яний,
як от — від вашого вина. І пив
я з келиха життя свого ковтками
такими... Та і смерть бува штовхала
під лікоть... Ось, — чи хочете почути
бувальщину, як влітку, в дев'яносто
у другім році, у Ліоні, пан
де Міріваль, — аристократ і зрадник,
та інше, і подібне — врятувався
вже біля гільйотини?
Жінка Розкажіть,
ми слухаємо...
Перехожий Мав я двадцять літ
в той буйний рік. Громами Трибуналу
до смерті був засуджений, — за те, що
волосся пудрив, може за приставку
до прізвище, — не знаю: та чи мало
за що тоді вбивали... В той же вечір
на ешафот повинен був з'явитись, —
при смолоскипах... Кат був досить спритний,
старанний був: художник, — а не кат.
Бо він свого паризького кузена
наслідував, — великого Самсона:
такий же він візок собі завів
і голови відрубані — так само
розгойдував, піднявши за волосся...
От він мене повіз.