Та й взагалі, повертайся в свою квартиру і доводь військовим та поліції, що в тебе немає геопристрою. Хоч би подякували за врятоване життя.
— Всі вже давно забули за той довбаний прибор, лише ми, як придурки, бродимо
по всіх злачних місцях і влазимо постійно у якісь халепи.
Думаю, розмова дійшла б до сварки, якби не Руслана. В неї почав виходити наркоз і
вона, намагаючись нас підтримати, при цьому почала нести таку єресь, що всі просто засміялися з того.
Дмитро якраз побачив вузьку вуличку до лісу і звернув на неї. Зупинив авто та
запропонував всім одягнутися, оскільки в такому вигляді як зараз, нас точно приймуть ще за якихось психів.
Вперше у житті мене не турбувало, що кофтинка не підходить до взуття, що виглядає, ніби її дістали з жо….и. Я взяла одяг Руслані та допомогла їй одягтися.
— Як ви звільнилися? — нарешті запитала я в хлопців.
— Назара погано прив'язали, він перший прокинувся та визволився. Потім звільнив мене. Велика будівля, ми довго бродили поки Руслану знайшли. Її вже готували до операції, довелося вирубити двох лікарів, бабу і одного медбрата. Потім пішли тебе шукати, а далі знаєш.
— Може вже щось вирішимо з тим пристроєм, я хочу додому, — знову занила я.
— Так, довго тікати ми не зможемо. Потрібно дістатися до телефона та повідомити про те, що відбувається у тому санаторії. Хоча я не дуже впевнений, що там ще хтось буде до приїзду поліції.
— Сідайте в машину, будемо рухатися в напрямку міста!
Через хвилин двадцять ми доїхали до першої заправки. Назар пішов запрявляти авто, а Дмитро телефонувати до поліції. Руслану я відправила за кавою.
Мені на очі потрапила сіра папка. Цікаво, що ж в ній такого важливого? Відкриваю, а там у першому файлі інформація про якогось чоловіка. Його вага, зріст, група крові, опис стану здоров'я, перелік родичів і т.д. А потім опис усіх видалених частин тіла та їх вартість. Така собі папочка з "чорною бухгалтерією". Я нарахувала таких 173 файли, вік від 11 до 45 років. Виходить саме цих людей давно розрізали по шматочках та продали...
Цифри були з такою кількістю нулів, що я їх ледь виговорила. Люди косили реально
мілліарди. Таке відчуття, що у моїх руках всі дані про їхні фінанси. Що ж тепер з цим
робити? Я маю ці документи передати до поліції, щоб вони змогли повідомити
рідних про їхню смерті та розпочати розслідування.
Не встигла я задуматись про те, як передати документи і кому, коли повернулася з
кавою Руслана. Не знаю навіть чому, але якось автоматично я запхала папку під
сидіння в авто. Чи то мені не хотілося їх лякати, чи то я ще сама не могла повірити у
правдивість тих паперів. Ми попили каву та кожен розповів свої емоції під час втечі
від лікарів-убивць.
Обговоривши всі події, було прийнято рішення повертатися в місто та звернутися до
директора Дмитрової фірми за допомогою, щоб закрити питання по геопристрою.
Р.S: Через рік я дізналася, що під час військових дій у Донецьку-Луганську
певними органами влади та лікарями було організовано вивезення людей, які були
поранені. Їх привозили до санаторію та використовували як донорський матеріал,
вилучали органи та продавали на "чорному ринку". Згодом безкарність та "кришування" ФСБ спільно з СБУ дозволили цим вбивцям розширити сферу своєї діяльності.
Вони почали викрадати людей з інших міст, вже орієнтуючись під конкретні запити –
групу крові, вік людини тощо. Саме у тій сірій папці містилися матеріали про
викрадених людей. На жаль, інформація про військових з Луганська та Донецька
була спалена саме мною.
РОЗДІЛ 16. ДОПОМОГЛА.
Я за тиждень отримала більше вражень, аніж за 20 років свого життя.
З одного боку, хотілося тиші й спокою, а з іншого, почала відчувати, що втягуюсь.
Цього разу ми прийняли рішення їхати до квартири Назара, щоб помитися та
переодягнутися. А там, як Бог дасть.
В дорозі Дмитро завів розмову:
— Я постійно думав, як нас могли знайти в тій халупі в селі, і здається зрозумів. У мене на роботі є співробітник, який з'ясовував інформацію про родичів тієї бабці – хлопчина з охорони, колишній СБУшник, може, то він мене комусь здав?
Мені тільки не зрозуміло, чому ніхто не приїхав, а просто вирішили всіх взірвати... Геть дивно. Хіба що в будинку шукали прилад і, не знайшовши його там, просто замітали сліди, підклавши вибухівку.
— Треба їхати нову бабцю ховати, а то якщо ще в мене вдома гості, то там точно ніде ховатися, — абсолютно не в тему зауважив Назар.
— О-о, яка прекрасна пропозиція, так давай відразу на кладовищі поселимося, — з
гіркотою в голосі видав Дмитро.
— Приїдемо до тебе, підеш спочатку сам все оглянеш, а потім прийдеш за нами.
Якщо ти відсутній більше п'яти хвилин – ми тікаємо.
Всі погодились, оскільки варіантів інших не було. Назар пішов до квартири, а вже
через кілька хвилин повернувся та помахав, щоб ми піднімалися.
Я давно так не раділа душу, смаженій картоплі та звичайній розчинній каві. Дмитро
передусім обійшов усі кімнати, заглянув у кожну шпарину, переконавшись у безпеці,
він побрів до спальні, впав поперек ліжка і заснув. Це було його щастя на сьогоднішній день. Після того, як всі повкладалися спати, я вирішила виставити одну з монет на продаж.
Нам реально потрібні були гроші. Викинула в інтернет оголошення, вказала номер
телефону з якоїсь старої сім-карти, що знайшла в Назара в столі, посиділа ще хвилин
десять за комп'ютером і також пішла спати.
Відпочивала я не дуже довго, вже через сорок хвилин подзвонив якийсь чоловік і
почав розпитувати про монету. Де взяла? У якому вона стані? Як і де її можна
побачити і т.д. Сили і бажання розмовляти з ним у мене не було, тому я домовилась
зустрітися наступного дня о 09:00 год. ранку біля торгового центру.
О 08:00 год. ранку, поки всі ще спали, я зібралася та поїхала в торговий центр.
Зустріч з колекціонером пройшла досить вдало, у нього, коли побачив монету, аж
Руки затрусилися від радості. Мені це так дивно було. Я тут була щаслива тому, що
вижила і виспалася, а йому потрібен шматок старезної копійки. Ось Вам і цінності.
Домовившись про ціну, ми пішли до банкомату. Він віддав мені загадану суму і ми
попрощались. По дорозі до квартири я вирішила ще зайти до крамниці, потрібно
було ще придбати якоїсь їжі, а то в Назаровому холодильнику з їжі була лише пачка
майонезу.
Накидавши трохи продуктів, я стала на останній касі. Касирка була привітною
дівчиною, світло русяве волосся, обличчя обсипане рудими веснянками. І коли вона мені давала здачу, трапилося те ж саме, що й з алкоголічкою на зупинці біля метро.
Перед моїми очима виникла картина кількох сцен з її життя.
Чоловік, який випиває, постійно піднімає на неї руку, а вона боїться його вигнати
або ж розійтися. Соромиться зізнатися батькам і собі, що її вибір супутника життя
виявився досить невдалим. Що ховає за спину свою трирічну донечку, яка бачить ці страшні сварки. Вона вже виховує дитину з психологічною травмою.
Поглянувши на неї ніби з боку, мене дуже вразив той момент, що вона абсолютно
нічого з цим не робить. Просто продовжує ходити на роботу, готувати, прати та прибирати для людини, яка її постійно принижує. А все тому, що звичайні переконання заважають змінити своє життя на краще. Дивно це…
Подумала я про себе. За останній тиждень мною було отримано стільки емоцій та
вражень, що мені вистачить ще на пару років. Але чому так?
Це ж як сумно я жила до цього часу???... З такими глобальними думками я
чемчекувала до квартири.
Підходжу, двері відімкнуті… Роблю крок вперед, ще один… тиша… ніде
нікого немає. Чудово, всі пішли геть, навіть двері не замкнули… Придурки.
Я попрямувала на кухню. Поставила готуватися макарони, стою роблю салат,
коли чую приперлися. Ні тобі привіт, ні як справи, давай якоїсь мами верещати:
— Ти де була? Хоч би записку лишила, ми тебе по всьому району шукали! Мені
вже набридли ці втечі, а ти пішла кудись, навіть не сказавши! – кричав на мене
Дмитро.
— Чого ти відразу верещиш, не хотіла Вас будити. А Ви теж красені, могли б хоч
двері замкнути, коли квартиру лишали.
Пауза… хлопці переглянулися і давай переводити розмову в інший бік. Назар
прийнявся голосно всіх заспокоювати, а Дмитро пішов тихо обмацувати всі тумбочки, стіл, шафу і т. д.. Джекпот. Зняв з меблів сім "жучків".
Спостерігаючи за тим, що відбувається, мені так захотілося виматюкатися. Я ледь
стримувала себе. Потім вхопила Дмитра за руку та потягла до ванної на розмову.
— Давай вже повернемо той клятий пристрій, мені трохи вже набридло жити на
межі виживання. Я хочу спокою!!!
— Мені також, але тут військові не задіяні. Тут зовсім якісь інші люди долучилися. Військові давно б нас згребли, допитали, все забрали б та забули. А ці не можуть зрозуміти, є в нас той пристрій чи ні, не можуть визначитися потрібно нас вбивати чи ні. Геть дивні. Пристрій я давно заховав, де він знаю тільки я. Отже, немає мене живого – немає геоприбора. Тому вони жучків понаставляли, вони десь поряд… непомітно втекти тепер не вдасться.
— Що ж тепер робити будемо? Давай їм замість пристрою підсунемо щось інше.
Поки вони будуть розбиратися ми знову втечемо.
— Це варіант, але не вихід. Головне, що це не військові, а отже, це питання Національної безпеки, тут ми вже самі не впораємося.
— Тобі не здалося, що працюють геть не професіонали. Вони якісь дивні: мали взірвати, не взірвали, а тут двері забули замкнути. Може нас просто залякують?
— Може бути й таке. У мене є одна ідея. Спробую перевірити…
Для початку давайте поснідаємо, бо я зголоднів. – Наче нічого й не трапилося
почав себе вести Дмитро. У його голові знову народилася нова божевільна ідея.
43
РОЗДІЛ 17. СЕРЕДИНА ШЛЯХУ.
Пройде не один день, поки ми зрозуміємо, що більшість нашого страху приховано у
наших же думках.
Здогадка про те, що працювали дилетанти, дала свої плоди. Ми віришили з Дмитром остаточно розібратися з тим, що насправді з нас хочуть. Домовилися про те, що кожен з нас повернеться на роботу, поцікавиться, чи нас шукали і хто, а потім зустрінемося ввечері о 19:30 в кав'ярні.
Я приїхала на роботу, запізнившись на пів години. Мене зустріли так, ніби я вже
вмерла чи спилася десь у підворітті. Про щось добре навіть ніхто і не подумав.
Дивно так… Таке враження, що добрих людей не існує.
Я зайшла до Директора, у нього аж мову відібрало.