Виходить у зеленій обгортці справжня книга мольфара того доброго, який допомагав людям, а під каменем біля водоспаду щоденник з описом дії отруйних рослин, яку мав успадкувати майбутній чорний маг, але отримав її звичайний дослідник-експеримен— татор, або правильніше сказати вбивця-садист. Це вже стає дуже цікаво...
Посидівши ще трохи на березі, ми вирішили їхати. Крутити педалі під гору було дуже важко, але я поверталася до номеру з великим ентузіазмом, оскільки в моїх руках був справжній скарб — книга древнього мольфа— ра. Шкода Романа, він був трохи засмучений, що нічого не знайшов, але намагався не подавати виду. Ми повернулися практично перед вечерею, що дуже радувало, оскільки, наїздившись і набродившись, страшно хотіли їсти.
А потім потрібно було ще з'їздити на зустріч з шефом та віддати йому меч і костюми.
Близько 21:10 ми зустрілися в кафетерії з директором. Ділилися враженнями про прекрасні краєвиди, про дуже гарне озеро в горах, де був знайдений меч. Роман розповів йому коротко легенду, що нам повідав місцевий сторож. Балакали майже годину. Шеф підвіз нас до санаторію, ми попрощались і збиралися вже розходитись, коли знову зустріли компанію наших знайомих, які з двома пляшками коньяку та фруктовою нарізкою
прямували до встановленого біля бесідки мангалу. Побачивши нас з Романом, вони дуже зраділи і почали запрошувати до себе. Якщо чесно мені дуже кортіло піти до номеру та полистати книжку, але вони нас практично затягли з собою до бесідки. Довелося сидіти з ними та пити солодку воду. Роман після четвертої стопки алкогольного напою почав обговорювати, точніше переповідати легенду, що ми почули від місцевого сторожа. Мені іноді так хотілося вставити своїх п'ять копійок та додати подробиці, але я мовчала. Посидівши з ними ще майже годину, я вирішила піти до номеру. І тут "герой кохання" Олег встає з-за столу з метою мене провести. Оце щастя, все життя мріяла про такого кавалера. Сидіти в компанії одне діло, але я як подумала, що цей бідолаха десь там під дверима номера полізе цілуватися, то мене аж знудило. Я швиденько махнула до побачення і дременула по стежині до свого корпусу. Він ще щось кричав п'янючим голосом, щоб я почекала, а я зробила вигляд сліпої, тупої, глухої дівчини, точніше ввімкнула повний мороз.
В номері після душу, вмостившись на ліжку, я, нарешті, відкрила книгу. Перша сторінка була розмальована дивними знаками, які позначали стихійні явища природи: дощ, град, сніг, блискавицю, вітер, сонце, туман, навіть ураган був зображений. Я перегорнула наступну сторінку, а вона пуста, ще одну, ще аж до кінця, а там нічого, лише в самому кінці вирваний останній листок.
У мене таке розчарування і розпач. Як могло загинути стільки людей, оберігаючи записник з малюнками явищ природи. Мені хотілося запустити нею у вікно.
Якщо чесно, я очікувала побачити написаний дивними літерами текст, якийсь опис різних рослин і геть не пустий записник з хмаринками.
Сук...а, а я навіть ні з ким не можу обговорити це. Засмучена та вражена, я поклала книгу в шухляду біля ліжка і вирішила просто лягти спати, бо вже почали злипатися очі.
Лише я задрімала, як у мене знову видіння, а, можливо, то був просто сон. Солдат, що вбив діда "чорного мага", із своїм загоном дійшов до річки.
Стомлені та брудні, вони вирішили зробити привал. Розбили табір, розвели багаття, напоїли коней і прийнялись готувати вечерю. Один з командирів того солдата постійно його діставав, то ти не так став, то коня неправильно загнуздав, то меч брудний, то ще щось. Солдат увесь час на нього злився, але не перечив. Цього ж разу кожне зауваження командира здавалося, наче з нього виривають шматок його гідності, кожне слово душило, якась неймовірна лють, що панувала глибоко всередині душі. Демон облаштовувався та шукав лише причину, щоб взяти контроль над розумом і тілом солдата. Почало сутеніти і командир знову зробив зауваження солдатові, малесеньке, реально по справі, а той просто взяв жменю землі (він навіть не розумів, що він робить і навіщо), сипнув йому її під ноги і щось забормотів. Командир дуже здивувався, але не надав цьому значення. На ранок командуючий прокинувся з гарячкою, страшний біль ламав його тіло, руки та ноги викручувала якась невідома хвороба. Чоловік стогнав та махав кінцівками, ніби на ньому сидів ведмідь, з носа пішла кров фонтаном і вже за годину той просто помер від задухи. Військо, вражене швидкою смертю свого керівника, вирішило йти вперед та не затримуватись біля річки.
Демон, що перейшов в тіло солдата не з власної волі, а через вбивство, мав забрати свою ціну за кожну магічну дію чоловіка. Виконавши перше закляття і відчувши свою силу, солдат не зупинився. Всі, хто йому не подобався, починали вмирати з дивних та невідомих причин. Кожна смерть мала свою ціну і відразу обернулася для солдата втратою енергії та розпаленням ще більшої люті в його душі.
Неймовірна роздратованість почала пожирати душу. Стали з'являтися кошмари, а в кожному сні обличчя вбитих ним людей. Він чув у своїй голові людський стогін, плач, людські думки, в яких звучали скарги, невдоволення, прокльони. З часом дар магії переросте у страшну хворобу у тілі солдата. Пізніше її обізвуть "холерою" або ж "іспанкою", яку він принесе майже в кожну домівку по всіх країнах. Невідомий вірус, що розповсюдиться з великою швидкістю, забере більше життів, ніж дві світові війни. Тоненька чорна нитка, як павутина, буде нескінченно вплутувати в своє полотно нові і нові людські життя. Майже 200 років Демон гулятиме по людських тілах, аж поки його не зупинять. Лише тому, що людина, яка перебрала на себе здібності до чорної магії, не мала тої сили волі, щоб контролювати демона всередині. Звичайний слабохарактерний чоловік перетворив зло в своєму тілі на могутню і неконтрольовану хворобу, яка довгий час пожирала людські життя.
Той старий дідусь — чорний маг, в якому жило це зло, вмів його стримувати і використовував у потрібний час
та у правильних цілях. А ненавчена людина, солдат, забравши на себе Демона, навіть не уявляв, на що перетвориться його безвідповідальність.
Я прокинулася, було таке відчуття, ніби пройшло років триста, глянула на годинник, а там лише дві години ночі. Я прокручувала у своїй голові той сон і не розуміла, що мені далі робити з цим. До чого тут книга моль— фара і до чого тут я... А потім, трохи заспокоївшись, просто знову заснула.
Ранок. Будильник дзвонить вже втретє. Так не хочу вставати, але все ж маю сповзти з ліжка. Ледь розплющивши очі, я побрела до ванної. Трохи розчухавшись та привівши себе в порядок, я пішла на ранкову процедуру, а далі на сніданок.
РОЗДІЛ 9. Я ЧИТАЮ
Після сніданку в мене була година до наступної процедури. Я пішла до номеру з метою ще хоч трохи поспати. Вмостившись на ліжку, я вирішила ще раз погортати книгу. Дістала з шухляди, поклала біля себе та розгорнула.
Придивившись уважно до зображених явищ природи, я помітила, що від сонця намальований промінчик до води, від води до землі, а потім далі і далі. Як у дитячій грі, потрібно було по стрілочках повторити маршрут. Я провела пальцем до кожної картинки, відобразивши певний шлях, а потім перегорнула сторінку. І на папері почали з'являтися букви, малюнки рослин, які зображували, в яку саме пору року цю рослину потрібно збирати. Сам текст прочитати я не змогла, символи були написані якоюсь не зрозумілою мені мовою. Поки я дійшла до останньої сторінки, роздивляючись малюнки, тексти з початку книги почали зникати. Тобто, я мала чітко знати, про яку рослину маю прочитати, оскільки текст відображався буквально кілька хвилин. Ого, як цікаво. Це мене так вразило, я не могла зрозуміти, як люди тих часів до такого додумалися і як вони це зробили технічно. Я не сильно вірила у магію, а прекрасно розуміла, що книгу просочили певним компонентом, який видно лише при сонячних променях і досить не довгий час. Але якщо ти розумієшся на властивостях трав, то це певно не складно. Шкода, що я не розумію, якою мовою написано.
Поки я розбиралася з книгою та роздумувала над усіма технічними моментами, знову задзвенів будильник, я аж підскочила з переляку. Моя година відпочинку пролетіла у супер швидкому режимі. Згорнувши записник, я поклала його знову до шафи, глибоко під одяг. Мені не дуже хотілося, щоб хтось із покоївок чи персоналу закладу бачив цей посібник. Я вже майже відійшла від шафи, коли знову почалося видіння.
Молодий хлопчина, років шістнадцяти, допомагає хворій дівчинці. Він гортає книгу під променями сонця та шукає потрібне зілля. Нарешті, знайшов, прочитав та пішов готувати ліки. Дівчинку він врятував, вона вийшла на двір, а там за дверима стоїть здоровецька черга з людей, яким також потрібна допомога, і кожен прагне потрапити до мольфара. А той робить зілля, змішує трави, поєднує цілющі компоненти, які рятують життя. Проте, кожного разу не знаючи, чим лікувати певну хворобу, і відкриваючи книгу, він стає старішим. Тобто, чим частіше хлопчина розгортає зелений записник, тим менше часу йому лишається для життя. Одна хвилина його буття перетворюється на дві. А потім сюжет, де він у своїх тридцять років виглядає як п'ятидесятирічний чоловік, але він не відмовляє. Відчиняє двері та запрошує наступного, знову змішує трави, знову лікує. Твою ж мать, виходить, поки я гортала книгу, мій час біг вдвічі швидше, ось чому я не зрозуміла, як пройшла година. Це ж як потрібно любити людей, щоб піти на таку жертву. У мене аж "мурахи побігли по шкірі", це ж яка він щира та добра людина. Я дійсно була вражена.
Я б ще розмірковувала, але раптом задзвонив телефон. О, Роман не спить.
— Доброго ранку!
- Привіт. Чим плануєш сьогодні займатися, окрім прийому ванн та процедур? — відразу задав питання Рома.
- Та, в принципі, не думала про щось конкретне. В тебе є цікава пропозиція?
Що я роблю після обіду? Та в моїй голові і так повна каша, — я ледь стрималася, щоб не буркнути у відповідь.
- Давай поїдемо після обіду на екскурсію до старого монастиря з нашими знайомими.