І я більше ні на що не звертаю увагу. Навіщо замислюватися над тим, скільки ти тренуєшся?
Олександр:
– А ось я завжди знаю, скільки годин займає тренування. Я не знаю, як ти так можеш, це ж тренажерний зал, тут кожен день – як свято.
Сергій:
– Це що виходить, у мене було так багато свят, а я про це навіть не знав?
Олександр:
– Виходить, що так. Кожне тренування – це свято. У тебе були свята, і ти про них не знав, і твоє свято було через день. Я завжди радію, коли приходжу в зал.
Сергій:
– Напевно, я в житті вже щось упустив. Я радію, коли приходжу в зал, але ніколи до цього не ставився як до свята.
Олександр:
– У мене завжди, коли я йду в зал, свято і радісна подія. Щоразу, коли я приходжу тренуватися, я радію цьому.
Сергій:
– Скажу тобі чесно, я ніколи не звертав на всі ці для багатьох важливі речі увагу. Просто приходив тренуватися. У мене все йде якось по днях. Сьогодні в мене один день і сьогодні в мене одні плани, а завтра в мене зовсім інший день, і у мене вже інші плани, а про вчорашній день я вже забуваю. Так я живу, і ніколи не рахую дні й роки. У мене немає такого, щоб ставити позначки в календарі. А щодо музики – це слушна порада.
Олександр:
– Зроду не бачив качка, який ніколи не звертає уваги, скільки часу він відвідує зал. Ти хоч засікаєш, скільки ти перебуваєш у залі, чи так само приходиш, робиш одну вправу, а потім другу і не дивишся на годинник, скільки відпочиваєш, і так, доки не зробив усі вправи.
Сергій:
– Не потрібно так змінювати моє ставлення до залу. Я розумію, що для тебе це дуже важливо, але в мене зовсім інше відношення до тренажерів. Ні, я дивлюся на годинник, коли відпочиваю, і відпочиваю за програмою, і не більше, а головне – не менше, у мене все по секундах. Я роблю між повторами дві хвилини перерви і повертаюсь до наступного повтору.
Олександр подивився на Сергія:
– Можливо, це не для кожного має значення, і тобі байдуже, скільки ти ходиш у зал, і я так розумію, головне для тебе – відвідувати зал.
Сергій:
– Так, слушно. Я прийшов у зал, виконав комплекс вправ і пішов додому. У мене немає бажання щоразу, коли приходжу у зал, позначати цей день у календарі. Я живу вільним життям, насолоджуюся ним і не заморочуюся таким серйозним ставленням до відвідування залу. У мене думки спрямовані зовсім на інше – отримувати від життя задоволення.
Олександр:
– Правильне рішення. Кожен живе так, як він хоче. Може, для інших приносить задоволення рахувати дні відвідування залу. Хтось від цього отримує задоволення, а хтось, як ти, від того, що він просто приходить у зал і радий тому, що тренується, і не важливо, скільки минуло з того моменту, коли він уперше прийшов у зал.
Сергій:
– Саме так. Я сьогодні прийшов у зал і зроблю різні вправи на верхню частину, а минулого разу я тренував ноги. І, можливо, сьогодні я так само зроблю вправу на м'язи ніг. І в мене немає жодного бажання виконувати суворі програми тренувань, і я живу від цього й отримую кайф, і такий ритм життя рухає мене вперед, і я почав жити тим, що я качаю м'язи.
Олександр:
– Так само з музикою, потрібно слухати ту музику, яка приносить задоволення, мотивує і не тримає на місці, а ще гірше – не веде назад.
Сергій:
– Коли у мене є бажання, я роблю більшу вагу, а коли його немає, я так не роблю. Не обтяжую себе перекачуванням тіла, такий підхід нічого хорошого не дає. Потрібно залишати зал з радістю і легкістю, а не насилу пересуваючи ноги, а потім, на ранок, не встати з ліжка. Потрібно берегти себе, не перепрацьовувати і тренуватися собі на втіху.
Олександр:
– Так, і потім ще буде незадоволення всім і всіма, коли не вберіг себе і зробив те, що треба робити в міру. Для відновлення навіть нормального настрою потрібен не один тиждень. Скажу чесно, бували важкі тижні після залу, зокрема на самому початку. Але це мені приносило задоволення, моя втома була приємною, у чомусь вона мене ще більше мотивувала, і мені ще більше хотілося піти до залу, але, на жаль, було багато роботи і мало часу на зал. На вихідних небагато уваги приділяв тренажерам. Після таких тренувань я почав зовсім по-іншому думати як тренуватись.
Сергій:
– Ось тобі відповідь на багато запитань. Все завжди має бути в міру і без надмірних навантажень.
Олександр подивився на годинник:
– Ми вже хвилин десять стоїмо і розмовляємо. Можливо, нам слід почати тренування? Чи в нас сьогодні день розмов і обговорення залу?
Сергій:
– Я б не проти ще трохи побалакати, а то ми не так часто з тобою спілкуємося. Завжди доводиться мовчки тренуватися, а іноді хочеться поговорити на різні теми. Мовчання – не завжди золото.
Олександр:
– Добре. Сьогодні можна зробити невеликий виняток. Адже маємо вихідний день, а свої домашні справи я можу відкласти на потім, або ж ввечері все зробити і не поспішати, а я, щоправда, так серйозно до всього ставлюся, що сам уже забув, коли з кимось так довго розмовляв.
Сергій:
– Саме так, потрібно більше спілкуватися. Я думав, ти мовчазний тому, що зал для тебе святе місце і ти, коли в нього заходиш, одразу замовкаєш і перестаєш розмовляти.
Олександр:
– Можливо, це вже зайве, що ми так довго розмовляємо. Але насправді ні. Зал для мене святе місце, я до нього так ставлюся, так тут грає музика, і мені доводиться працювати над собою, але насправді у мене таке ставлення. Я ж тобі казав, що тренажерний зал дав моєму життю, і це не жарт. Він змінив моє життя. Ти знаєш багато місць, які так змінюють людину, що вона стає позитивною, її життя – радісним, і в неї з'являються моральні цінності, і сама вона теж змінюється. Ти багато знаєш таких місць?
Сергій:
– Ні, я більше не знаю інших місць, які так впливають на життя людини, і зал так само поміняв моє життя, і воно стало зовсім іншим. Більше в моєму житті не зустрічалися місця, які так позитивно на мене впливали б.
Олександр:
– У тебе інше ставлення, і ти не вважаєш зал святим місцем, а я дуже ціную все, що в ньому є, і те, що я тут перебуваю. Адже я міг зараз бути в зовсім іншому місці, а не тут, і я був би зовсім іншою людиною. Так, я згоден, тут така обстановка, що багато хто ставиться до всього з посмішкою на обличчі, і їх це веселить, коли вони тут перебувають, тут один позитив, і вона приносить радість. Людина прийшла, підняла кілька разів одну штангу, іншу, зробила ще якусь вправу, а потім йде додому. Можливо, ти не, що ця штанга дає твоєму життю, а я бачу. Завдяки цій штанзі, що лежить на підлозі без дисків, я тривалий час качав біцепс, і вона мені приносила задоволення, вона несла в моє життя користь, мої руки стали більшими. Я перестав хворіти, у мене піднімався настрій. Коли я йшов додому, то посміхався. Це всього лише одна штанга, а скільки вона приносить користі!
Сергій:
– Я ніколи так глобально не думав, але насправді воно так і є. І ще я помічав, що спорт впливає на розумові здібності, і я по-іншому почав мислити і цікавитися зовсім новими речами, і в них більше інтересу, а до залу я про це не знав. А ще я став самостійним.
Олександр:
– Я теж став самостійною людиною і в мене після того, як я почав ходити в зал, удома завжди порядок і чистота. І мені це подобається.
Сергій:
– Дивно, я так само почав ставитися до порядку. Зал на всіх однаково впливає?
Олександр:
– Так.
Сергій:
– Я ще не дійшов до того, до чого ти, і зал став для тебе святим місцем. У мене все ще попереду.
Олександр посміхнувся:
– На все свій час, і ти почнеш ставитися до залу, як я, але для цього тобі ще потрібно зачекати. Потім будеш перед тим, як зайти до залу, кланятися йому.
Сергій:
– Не виключено. Зараз я з тебе жартую на цю тему, а потім сам, коли буду підходити до залу, тричі кланятимуся перед тим, як зайти.
Олександр:
– І через таке шанобливе ставлення я ще жодного разу не отримав травму, і радий цьому. Усе роблю в міру і з розумом, а головне – на самому початку я не біг за великими вагами і на другому тренуванні не намагався витиснути від грудей сто кілограмів.
Сергій:
– Напевно, мені теж треба було не поспішати, а то якось на ногу диск упав, і я потім бігав і кричав, і тішусь, що тоді у залі голосно грала музика і ніхто мене не почув.
Олександр:
– Завжди потрібно ставитися з повагою до того місця, де ти знаходишся, навіть якщо ти нічого не знаєш про нього, і тоді менше б бігав по залу і кричав. Може, добре, що в залі голосно грала музика і ніхто нічого не почув, а так, можливо, наступного разу тебе б не впустили у зал, щоб уникнути травм.
Сергій:
– Я це вже потім зрозумів, коли прийшов наступного разу. Потрібно не тільки з повагою ставитися до того місця, де ти перебуваєш, а й з обережністю.
Олександр:
– Бачиш, зал навчив тебе ще й поваги.
Сергій:
– Так, навчив, я сам винен, що так недбайливо ставився до цього місця.
Олександр:
– Це все добре, але мені здається, нам уже давно потрібно було почати тренування, а не стояти та базікати.
Сергій:
– Цікаво, що думає про нас дівчина-адміністраторка?
Олександр:
– Мені здається, вона думає, що ми сьогодні прийшли не на тренування, а просто поговорити. Не будемо привертати до себе увагу і підемо тренуватися.
Сергій:
– Добре. Тоді приступимо до нашої програми.
Олександр:
– Я ж про це тобі кажу вже хвилин десять. Нам потрібно йти тренуватися, а не стояти й базікати.
Сергій:
– Ми ж не базікаємо. Я впізнаю тебе, а ти – мене. Ми за шість місяців жодного разу так багато не говорили, а зараз у нас з'явилася можливість, і я її не хочу проґавити, мені цікаво з тобою побалакати.
Олександр:
– Я ж зараз нікуди не виїжджаю, і ми ще не раз зустрінемося в залі. І взагалі, я вирішив все життя, до пенсії, ходити сюди і тренуватися, тож у нас ще буде чимало часу поговорити.
Сергій:
– Вибач, я захопився. Ти будеш не проти, якщо ми сьогодні ще трохи порозмовляємо?
Олександр:
– Ні, я не проти, але спочатку потрібно приступити до вправ.
Сергій:
– Добре, давай. І з чого ми почнемо?
Олександр:
– З найпростішої вправи, а це базова вправа на груди.
Сергій:
– Так, добре. Ще хочу сказати, мені подобається музика, яку ти попросив поставити. Вона тиха і спокійна. Я думав, ти увімкнеш щось гучне й таке, що на місці не тримає.
Олександр:
– Ні, мені подобається тиха, спокійна музика, не така, яка підганяє вперед, а навпаки дає змогу відновити сили і налаштуватися на силові вправи.
Сергій:
– Вона мене теж заспокоює, однак під таку мелодію хочеться спати.