Всі розсміялись.
— Навряд чи, вони за п'ять років подохли від голоду, — відшуткувався Дмитро.
Дімка був втомлений більше всіх, оскільки майже весь день їхав за кермом, тому й заснув найпершим. Ще за годину позасинали і Назар з Русланою. Руся розповідала Назару казку про те, як я годувала біля метро бомжиху, описавши детально її аромат та вигляд, а я просто мовчки слухала її балачки. Час спливав, але сон не йшов. Я тихенько лежала і споглядала в темряві стелю. В моїй голові вертілися думки про це "замкнуте коло", десь їдемо, десь тікаємо, від кого чи від чого не зрозуміло. Я так хочу додому, в тепле та зручне ліжко, в цивілізацію, де є інтернет, нормальна їжа, душ та гарний одяг. Я четвертий день ходжу в одному й тому ж – це неприпустимо. Ну ось за такими думками пройшла ще десь година, мені все не спалося. Раптом за
стіною почулося шарудіння. "О-о, це вже миші йдуть у розвідку". Відразу майнула думка у моїй голові. Шурхіт посилився, а потім просто відкрилися різко двері, щось холодне бризнуло мені в обличчя і все… Темрява…
РОЗДІЛ 14. ЗНАЙОМСТВО З ЛІКАРЯМИ
Навіть не знаю, скільки тривала моя відключка. Прокинулася, голова болить жахливо, поряд хтось балакає. Не можу зрозуміти, що відбувається. Хотіла підняти
руку, щоб протерти очі, ага – ніяк. Чи то хтось держить, чи що відбувається??? Фак!
Нарешті вдивилася, навколо щось дуже схоже на лікарню. Йоп ти, це як?
Намагаюся згадати останні події: старий санаторій, ніч, шурхіт і все… Так видихнула,
ще раз видихнула, а тепер треба сконцентруватися. Треба зрозуміти, що відбувається і де я. Роздивляюсь все довколо, це дійсно якась палата. Стіни білого кольору, але вже старі і обдерті, дерев'яна рама на вікні ледь тримається. Фарба на підвіконні облуплена та великими шматками лежить на підлозі. Поруч стоїть ще одне ліжко застелене рудим старим простирадлом. Це більше схоже на якийсь морг, ніж на місце, де людей лікують.
— Дівчина прокинулась! — якось досить голосно зарепетував санітар, який тільки-
но зайшов до кімнати.
Я ледь стрималася, щоб не виматюкатися, проте лежу і мовчу. В моїй голові сяйнула
думка про те, що треба мовчати і подивитися, що буде відбуватися і що казатимуть.
Через 3-4 хв. до палати зайшов лікар.
— Доброго дня. Я Ваш лікар. Ми знайшли Вас на вулиці без свідомості. Мені
потрібно дізнатися Ваше і'мя, де проживаєте та кому ми можемо повідомити
про те, що Ви тут?
Я хотіла було почати розповідати: хто я і звідки. Але тут сталася така ж штука, як з
бомжихою. Перед моїми очима постала картина, де цей лікар оперує, потім складає
вирізані частини тіла людини до контейнера. Закінчивши операцію, він виносить ці
контейнери на двір до здоровенного джипа і озвучує сивуватому чоловікові вартість кожної скриньки. Потім повертається та наказує санітарам викинути тіло на утилізацію. По моїй спині побігли мурахи, я не змогла промовити ні слова, а лежала,
витріщивши очі, і кліпала.
Лікар підійшов ближче, відкрив мій рот та переконався, що там є язик.
— Ви мене чуєте? — запитав він трохи голосніше. Я моргнула, оскільки не хотіла,
щоб він почав чіпати ще й вуха.
— Якщо ми вас розв'яжемо, Ви зможете написати ім'я та свою адресу?
Я знову кивнула, мені потрібно було, щоб мені насамперед розв'язали руки.
Санітар підійшов та поклав поряд з ліжком на столик листок та ручку.
— Ви справитесь самі?
Я кивнула, що так.
— Добре, я піду по каталку, щоб Вас відвезти на аналізи та МРТ, я на кілька хвилин, — виправдався він і пішов за двері.
Я вже хотіла швиденько кинутися тікати, але ніби якась невідома сила мене стримувала. Трохи зібравшись, я взяла листок і написала якесь ім'я, перше що
прийшло мені в голову. Вигадану адресу та поклала листок на ковдру.
Санітар повернувся з каталкою та допоміг мені пересісти на неї. Коли я піднялася
трохи вище над ліжком, то побачила у вікно нашу машину. Те саме стареньке Рено,
на якому ми сюди приїхали. Ось воно що...
Ми в тому ж самому санаторії, куди приїхали вночі і навіть не здогадувались, що
приміщення вже зайняте, але зовсім в інших цілях. Це ж якими везучими людьми
треба бути, щоб з однієї "жо…и потрапити в іншу". Я так розумію ми всі тут. Приїхали і спалили чийсь незаконний бізнес цим неочікуваним візитом, ще й стали
додатковим заробітком. "Ага, дідька Вам", треба тікати.
Моє обурення не знало меж, але я себе стримувала, треба ж якось вибратися.
Санітар вивіз мене в коридор. Запах був жахливий: медичні препарати разом зі
сморідом як від гнилої плоті, в мене аж очі засльозились. Словами не передати.
Стіни коридору оббиті вагонкою, напівтемрява і лише одна єдина лампочка на всі
50 метрів. Фільм жахів у реальному житті.
Хлочина залишив мене перед третіми дверима, а сам пішов у сусідню кімнату,
чи то прилад якийсь вмикати, чи то забув щось. Я цим часом тихо злізла з каталки і
давай рухатись в другий бік коридору, чомусь я вирішила, що вихід саме там. Я не
зовсім адектвано оцінювала ситуацію, дуже сильно боліла голова і коли я бігла
склалося враження, що я ніби рухаюсь на одному місці. Нарешті вихід, я відкриваю
двері і біжу в кущі навпроти. Все було б добре, але перед моїми очима постав
здоровецький паркан. Не знаю чи то переляк, чи то невідома сила, але я його
перецибнула на раз.
Знову біжу, різкий обрив і знизу велике озеро. Що далі? Рванула вздовж нього,
метрів за двісті скеля, величезні камінці, порослі мохом, я давай шукати якусь
щілину. Знайшла, забилася в самий низ і сиджу відхекуюсь.
Завмерла, прислухаюся чи ніхто не шукає… Навколо все спокійно і лише співають
пташечки. Нарешті, заспокоївшись, я розгледіла, в чому була одягнена. Блідо-
зелений халат на зав'язках позаду, без бюстгалтера. Чудово, добре, що хоч труси лишили. Що ж мені тепер робити? Вийти на дорогу та гукати на допомогу – не має сенсу, якщо санаторій давно закритий, то сюди їздять лише покупці органів. А де ж всі інші? Вони ж лишилися там, їх потрібно рятувати. Але як? Мій зріст 1,50 см — я навіть очі нікому не вийму. А залишу все як є, то нас точно повбивають, щоб замести сліди. Що ж мені робити, я без телефона і практично гола?
Я відчула себе такою безпорадною, ось-ось розревуся… І тут мене осяйнула думка…
Перед моїми очима постали язики полум'я. А це ідея. Я можу підпалити якусь
частину будівлі. Поки вони будуть гасити, я спробую хоч когось знайти зі своїх.
А чим підпалю? Трусами?.. Може в машині щось є, я пам'ятаю Дмитро у дверцята
клав свою запальничку. Ну щось схоже на план вже було в моїй голові. Виходжу зі
своєї нички і розумію, що я навіть не знаю, куди мені йти. Ото молодець, тепер
точно здохну, але з голоду. А-а-а-а!!!
Піду вздовж озера, рано чи пізно кудись вийду, і я побрела у зворотньому напрямку.
Я зробила кілька кроків і раптом наче якась невідома сила взяла мене за руку та повела. Стало так легко, спокійно, наче це приємна прогулянка по лісі, а не спроба
врятувати життя собі і своїм друзям. Мене вивели аж до дірки в паркані. Ого як?
Як я його перецибувала – він же височенний? Хоча що не зробиш з переляку. Я тихо
перелізла та почала пробиратися до автомобіля.
В авто одні дверцята не замикалася, а ще відсутність сигналізації виявилася великим плюсом. Я налапала на дверцятах запальничку. Як добре, що Дмитро її там залишив. Наче все йде по плану. Вилізла з авто, поблискуючи своїми голими сідницями і давай підкрадатися до вікон, де висять штори. Зачинено. Наступне теж зачинено. Аж раптом за рогом я помітила пожежну драбину. Чудово, іронія… залізу по пожежній драбині, щоб влаштувати пожежу… Трохи погойдавшись на ній, я нарешті викарабкалась. Вибравшись на дах, я аж оніміла, який шикарнючий краєвид був згори.
За зеленими гілками лісової хвої виринало величезне озеро, оточене, з одного боку, сіро-коричневою скелею і густезним лісом, з другого боку. Ото краса, стій собі тут з коханою людиною, милуйся неймовірним пейзажем… Агов! Стоп!.. Наталко, ти втрачаєш час. Вибравшись на дах, в мене навіть не було думки в голові, що люк на даху може бути зачинений і я не зможу потрапити всередину. Проте, на щастя, все було відчинено.
Двері трохи рипнули, поки я заходила, я завмерла в очікуванні якоїсь реакції, але
навколо стояла тиша. Я тихесенько пішла по східцях до першого поверху. Ступаючи
босоніж по холодній плитці, я тільки зараз помітила, які в мене подерті ноги і як вони вже починають пекти. Я дійшла до якогось кабінету – двері відчинені, я обережно зазирнула – нікого.
Посеред кімнати стоїть здоровенний стіл з цілою кіпою бумаг, далі лише старенький
стілець і вузька шафа. О, тут є папери, я зможу їх підпалити, відразу сяйнуло в моїй
голові. Я тільки черкнула запальничкою, щоб все запалити, а за спиною такий хриплий голос:
— Сіру папку забери!..
Я так дуже повільно повертаюсь, а позаду нікого немає. Ступор, я б ще може стояла
та тормозила від здивування, але папери почали розгорятися. Я вхопила якусь
сіреньку папку зі столу і давай бігти геть.
Біжу по коридору, волосся позаду і як влечу в санітара. Він йшов з великим тазом
інструментів. Весь цей метал впав на підлогу, дзвін, луна на весь хол. Я не розгубилася, підняла той таз і як трісну його ним по обличчю. Раз! Потім ще раз по
лисині. Потім чийсь кулак його у щелепу. Я розвертаюся… Назар.
— Давай швидко, нам на ліво! Біжи на вихід.
Я було рванула вперед, але наче якась невидима сила мене тримає, та що ж таке?
А-а, папка. Я піднімаю її з підлоги і тікати.
Дмитро вже завів автівку. Я цибнула на заднє сидіння прямо на Руслану, вона
розляглася на все крісло і в напівсонному стані зовсім не розуміла, що відбувається.
Дмитро жме педаль газу, Назар відкриває та вцибує на ходу. Їдемо через кущі, по
бордюрах, ледь вписавшись у ворота, ми рванули геть від цього дивного і страшного
місця.
РОЗДІЛ 15. СІРА ПАПКА.
Відхекавшись і від'їхавши досить далеко, я згадала про свої речі.
— Може ми одягнемося, в мене в багажнику лишилося трохи одягу?
— Навіщо, прикольні халатики, свіженько, стильно, а головне ніде не натирає,-
весело промовив Дмитро.
— О, в тебе вже почуття гумору прокинулося, дуже добре. Тепер куди нас повезеш? В будинку не взірвали, органи не вирізали – це ж мабуть ще не всі кола пекла – далі буде? — почала я бурчати.
— Чому відразу круги пекла? Це перевірка на стресостійкість.