Врятувати вбивцю

Петро Немировський

Сторінка 8 з 9
Вона просто питала у хворого, як він зараз живе, що відбувається в його родині, що – на роботі. Потім, замовкнувши, зосереджено дивилася перед собою – на згаслий монітор комп'ютера. Подумки зверталася до свого п'ятдесятирічного досвіду лікаря, ніби питала лікаря в собі: як же ж цій людині допомогти?
Хотів би я почути той її внутрішній діалог!
Я знав про її особисте життя небагато: у дитинстві вона з родиною жила в московській комунальній квартирі. Там, в одній із кімнат, мешкала психічно нездорова жінка, яка ні з ким не ладнала, не раз різала собі вени. Сусіди мусили часто викликати для неї "швидку". Дівчинка Ася дуже боялася цю жінку і поклялася собі, що коли виросте, буде працювати будь-ким, лиш би не мати справи з "психами".
До Америки вона приїхала, коли їй було п'ятдесят три роки. Хоч вона була головним лікарем у психіатричному відділенні великої московської лікарні, її диплом у Штатах не визнали, їй довелося перевчитися і здавати екзамени, звичайно, англійською мовою і з іншою термінологією.
Її чоловік був у Союзі інженером. У Штатах він також влаштувався за
спеціальністю. На жаль, він рано помер від раку. Донькa викладала музику у школі, у неї давно була своя сім'я.
У лікарні, де ми познайомилися, лікар Ася працювала майже двадцять років. Я не чув, щоб її хтось питав, чи не збирається вона на пенсію. Ну то й що, якщо вісімдесят три?! Велика справа. Дай, Боже, щоб молоді лікарі так працювали, як вона: приймали стільки ж пацієнтів, їздили на конференції, постійно читали спеціальну періодику (на її робочому столі завжди лежали свіжі випуски медичних журналів; у кінці тижня вона давала мені товсту зв'язку журналів, радячи прочитати ту чи іншу статтю).
ХХХ
Зовні лікар Ася нагадувала мені мою бабусю Марію. Вони обидві належали до одного покоління радянських людей, тому були в політичних питаннях дуже обережними. Пригадую, якось я надумав зробити у бабусиній квартирі ремонт, вирішив пофарбувати стіни й двері. Приніс інструменти й фарбу, підлогу застелив газетами. Кілька газет поклав під вхідними дверима, на сходовому майданчику, щоб не розносити бруд усюди. Почав працювати. Раптом до кімнати вбігає бабуся Марія – зблідла, перелякана: "Ти що – здурів?! Ти хіба не розумієш, що цього робити не можна?!" Виявляється, вона побачила в коридорі на підлозі розстелені газети. Який жах! Сусіди побачать і донесуть! А був не 1937-ий, і не 1952-ий, а 2000-й рік…
Лікар Ася так само, як і бабуся Марія, пройшла радянську школу політичного виховання. До того ж її наставником був лікар, який вижив у ГУЛазі.
Треба також пам'ятати й те, що навіть у досить м'які радянські часи психіатрія була під пильним наглядом органів. На лікарів заводили досьє, стукачами у лікарнях були навіть няньки та санітари; дисидентів запроторювали в "психушки", але туди ж, між іншим, часом потрапляли й партійні, й державні чиновники різних рангів, які потребували лікування. Словом, органи мали чимало причин тримати психіатрів під суворим наглядом.
Варто було мені почати з лікарем Асею розмову про сучасну російську політику, про мерзенне явище під назвою путінізм (зауважте: російською мовою – в американській лікарні!), як у її погляді з'являлася тривога, вона відразу ж вставала і щільно зачиняла двері свого кабінету.
При цьому лікар Ася ніколи не поступалася своїми професійними принципами і була жінкою не боязкою. Деякі пацієнти поряд із нею – низенькою, тендітною – здавалися гігантами. Були серед них і злі, і вкрай істеричні, і ті, що недавно звільнилися з в'язниць. Зі шрамами, наколками. Вимагали від неї рецептів на наркотичні таблетки, сварилися, матюкалися в її кабінеті. Однак, залишаючись із ними сам-на-сам, вона знаходила підхід до кожного з них. З одними розмовляла м'яко, інших – жорстко ставила на місце.
До її думки у клініці прислухалися абсолютно всі. Але по-справжньому її цінував завідувач Річард Грубер. Ми – дві дюжини "великих" лікарів – на нарадах сперечалися, галасували. А лікар Ася зазвичай мовчала. Але якщо ситуація з пацієнтом була насправді складною, Річард Грубер час даремно не витрачав і звертався тільки до лікаря Асі: "Що будемо робити? Варто спробувати це? Чи це? Як ви вважаєте?" – питав він її. І робив саме так, як вона радила.

Епілог

Пригадую ще одного "ку-ку"-пацієнта, з яким я зустрівся, коли працював у клініці в Бронксі. Це був єврей з Одеси, шістдесят три роки. Колись він поїхав за контрактом спочатку в Австрію, потім у Штати. Обдарований піаніст, він один час входив до складу оркестру філармонії Нью-Йорку. Мав родину, щасливе, забезпечене життя. Він ще з юності бавився маріхуаною і пробував кокаїн. Невідомо з яких причин – спадковість, наркотики чи те й інше – до п'ятдесяти років у нього розвинулася шизофренія, до того ж хвороба так швидко прогресувала, що у п'ятдесят три роки він із гострим психозом уперше потрапив до будинку божевільних.
До нашої клініки він прийшов уже хроніком, з історією багатьох госпіталізацій, арештів і примусового лікування. Нечесаний, неголений, від його одягу жахливо пахло. У нього були галюцинації – він чув голоси. Він був переконаний, що лікарі, поліція, сусіди в будинку – всі проти нього. Але зі мною він чомусь був відвертим, крізь його маячню, страхи і галюцинації іноді проривався здоровий глузд.
– Я помер тоді, коли перестав відчувати музику. Розумієш, Германе… – він дивився на мене своїми великими, вирячкуватими очима. – Я міг ще грати, грати Шопена і Баха, міг грати і по нотах, і за пам'яттю: "Ті-ра-ла-ла", він перебирав у повітрі пальцями з брудними нігтями. – Але я вже не відчував. Я натискав клавіші, чув мелодію, але не відчував музику. Я почав більше курити траву і частіше нюхати кокаїн, сподівався таким чином повернути свої почуття, що згасали. Спочатку це допомагало, але потім від трави і коксу ставало ще гірше. Я почав чути незрозумілі голоси. Страшна хвороба… – він із силою, ніби хотів завдати собі болю, шкріб голову з кучерявим волоссям, що злиплося, і в його очах з'являлися сльози. – І з жінками у мене тоді почалося те ж саме – я перестав відчувати жінок. Я займався сексом з дружиною, зовсім не відчуваючи її. Так, член стояв, усе було, як завжди, але я нічого не відчував. Тому дружина й пішла від мене, перед тим почистивши мене до цента.
Пам'ятаю його ранньою весною: він – великий, брудний – сидить на придорожній бровці біля клініки. У шкіряній дірявій куртці. Їсть свіжий хліб, що купив у магазині неподалік. Ще один міський божевільний. Він відривав від буханця великі шматки і клав їх собі до рота. Іноді кидав м'якушку хліба голубам. Потім, піднявши голову, мружився від променів березневого сонечка і раптом починав сміятися – безтурботно, щасливо. Мабуть, голоси розповідали йому щось веселе. Солодкі голоси, що замінили йому навіки втрачене земне щастя. Е-ех!..
ХХХ
Bідтоді, як я закінчив інститут і отримав диплом, пройшов рік. Я працював
психотерапевтом в одному кризовому центрі.
Якось, у річницю смерті бабусі Марії, я вирішив пом'янути її і заїхати до церкви. До тієї самої, в якій колись був з Іваном.
… Тривала вечірня служба. Купивши кілька свічок, я зайшов до храму. На кліросі читали псалми: "Серце чисто зійди в мені… Полум'ям любові до Тебе розпали серця наші…" З царських воріт виходив той самий священник, що й минулого разу, – невисокий, бородатий, з "Євангелієм" у руках.
Я згадував бабусю Марію. Вона часто молилася за всю нашу родину. Бабусю
Маріє, з безмежно добрими очима, ти лежиш під залізним хрестом. І все одно я знаю – ти молишся, продовжуєш молитися за батька, матір, за мене.
Згасло світло. Якась жінка ходила церквою, виймаючиз лунок свічки, що майже згоріли, кидала згарки в металеві банки на підлозі. І в церкві ставало ще темніше.
… Я не знаю, чому існують страждання. Коли я вивчав філософію у Києві і,
живучи в комфорті й абстрактно розмірковуючи про життя, я мав відповідь на це питання. Сьогодні відповіді в мене нема. Коли постійно бачиш страждання хворих людей, які заплуталися, їх титанічні спроби щось змінити в своєму житті, неможливо піти в небесні височини абстрактних теорій. Машини "швидкої допомоги" і поліції, сирени яких лунають на вулицях, за ці роки перестали бути для мене звичними атрибутами Нью-Йорка. Залізні стінки і куленепробивні вікна тих машин зламалися. Я вже знаю, хто в цих машинах за залізними стінками і куленепробивними вікнами сидить у наручниках чи, зв'язаний ременями, лежить на ношах.
Дійсно, можна сказати – я живу так, як усі, моя хата з краю. Досить і того, що я нікому не роблю зла. Однак невже ми живемо тільки для того, щоб не робити зла? Яке ж тоді вбоге, нещасливе, порожнє життя приготував для нас Бог!
Увімкнули світло. Закінчили читати псалми. Декілька людей вийшло. А ті, що залишилися, стали в чергу на сповідь. Я придивився до тих людей. Ні, не може бути!
… Він стояв у черзі на покаяння. Він підозріло подивився на мене. Він був недоглянутий – волосся скуйовджене, старі джинси, зім'ята футболка. Він бачив, що я впізнав його. Але стояв, не рухаючись, не зводячи з мене погляду.
Запах старого одягу, різкий запах горя, психлікарень і волоцюзства проник у мої ніздрі.
Іван! Іван!
……………………………………………………………………………………………….
Ми довго гуляли містом, розмовляли. Був чудовий травневий вечір. Ані мені, ні
Іванові не хотілося прощатися і їхати додому.
Спустившись до набережної, ми вийшли на пірс, де кілька рибалок ловили рибу. Уже стемніло. На протилежному березі блищали хмарочоси Манхеттена.
Я стояв, спершись на залізні поручні.
А Іван, випрямивши спину, дивився кудись удалину.
– Германе, якби я розповів тобi про своє життя після того жахливого дня в операційній, коли я вчинив убивство… Ні, досить про це! – він пересмикнув плечами. Потім наблизив до мене обличчя і зашепотів. – Розумієш, я повірив у любов Бога! Мене може врятувати тільки Його любов. Нас усіх, усіх може врятувати тільки Його любов! Адже якщо б Бог не любив нас і не прощав, то… – його голос затремтів.
Утворилася довга пауза.
– Іване, – почав я нарешті. – Вибач менi за цей гидкий вчинок з грошима.
– Перестань! – перебив він.
3 4 5 6 7 8 9