Нормальна мати так поводитись не повинна. Мені про це всі говорять: і сестра, і донька, і колишній чоловік. Майкл — проблемна дитина, не може ні в чому себе знайти, не здатен до чогось прихилитись.
— Невже його ніколи нічого не захоплювало?
— Ні. Хіба що… колись він любив грати на барабанах, кілька років ходив до
музичної студії, але потім залишив і це. Він нічого не хоче, але сам же через це і страждає. Нещодавно я прибирала в його кімнаті, знайшла там блокнот з його віршами. Знаєш, про що ті вірші? Навіть не хочу тобі казати… Гаразд, Вікторе, будемо обговорювати твоїх пацієнтів. Бо ми зараз займаємося моїми "аідише маме" проблемами. Як справи у твого Френсіса? Його вже виписали із психлікарні?
— Так, два тижні тому. Шви зняли. Він припинив курити траву, ходить у студію до Джеймса, грає на роялі. Одним словом, сходження зірки триває.
***
Якось під час ланчу я вийшов з корпусу подихати свіжим повітрям. Раптом побачив перед собою парочку: Френсіса і Майкла — разом!
Вони стояли біля синьої "Тойоти" Майкла і про щось розмовляли. Потім обоє сіли в машину і — р-р-р — поїхали.
***
Тож, було таким чином: панк-група називалася "Crazy Brothers". Саме так, як і бажав Френсіс.
Ударні і лірика — Майкл Леві; клавішні і вокал — Френсіс Новак; гітара і вокал — Фрея Харрісон.
Вражаюча панк-група з блискучим майбутнім: концертами, гастролями, мільйонними тиражами CD-дисків та електронних альбомів, відеокліпами і рештою феєрверків і дзвоном литавр, що супроводжують життя зірок і поп-кумирів.
Де вони зустріли вокалістку і гітаристку Фрею, я не знаю. Френсіс сказав, що в барі, де вона під гітару співала свої пісні. Може бути.
Коли ми із Джен вперше відкрили новостворений вебсайт нової панкгрупи і побачили викладені там фотографії музикантів, Джен помітно спохмурніла:
— Який жах…
Особисто я нічого жахливого на тих фотографіях не побачив: два хлопця у
подраних футболках і з пофарбованим у червоно-зелений колір волоссям — за інструментами; і дівчина — в самій майці з глибоким викотом, у татуюваннях і з гітарою — горлає у мікрофон. На органі Френсіса — також мікрофон, і Френсіс також горлає. Ну і мікрофон перед обличчям ударника Майкла. Можна лише уявити, який гуркіт стояв у студії Джеймса, де вони тепер репетирували.
— Який жах… — Джен не зводила очей з екрану комп'ютера, продовжуючи
клацати мишею, і нові знімки музикантів у подраних майках і з пофарбованим волоссям миготіли перед нею.
Ось вони втрьох у барі, п'ють пиво з великих келихів. А ось — в якійсь альтанці на березі — теж із пляшками пива. На безлюдному пляжі, всі троє — абсолютно голі. Ось у бідно мебльованій кімнатці — у притулку, де жив Френсіс — грають у карти на підлозі. Фрея у розідраних панчохах, в носі кільце. Обоє хлопців роздягнуті до поясу. На підлозі — порожні пляшки з-під пива, пачки цигарок. А ось сюжетна знімка: Френсіс лежить на підлозі на спині, Майкл — на ньому зверху душить його. Не поділили дівчину, мабуть.
— Він просить в мене тисячу доларів на запис їхнього першого концерту. В яку суму мені вже стала ця їхня музика, ти собі не уявляєш.
Вона клацнула мишею, і в кабінеті настала тиша. Начебто щойно тут, на столі, відбувалось виверження вулкану і це виверження супроводжувалося землетрусом під чиєсь волання — і раптом тиша-тиша…
— Але ж це добре, що твого Майкла бодай щось захопило, зачепило. Хтозна,
може з цієї витівки в них щось таки і вийде. У будь-якому випадку, це його власний вибір, — сказав я.
— Колись я мріяла, що мій син буде адвокатом або лікарем. Зрештою, він
щасливий, йому добре, і це головне… — вона зітхнула.
Глава 12
В клініці існувала добра традиція: щороку в кінці травня для співробітників влаштовували пікнік. Цього року місцем для проведення пікніку обрали парк у красивому районі, у ресторані там було замовлено столи.
***
День видався тихим, майже без вітру. Виїхали у полудень. Я запропонував Джен місце у своїй машині. На мій подив, вона відразу погодилась. Треба сказати, що останнім часом Джен наче забула минулі образи і погрози через мої "витівки і пустощі"; лише нахвалювала мене через край і навіть пообіцяла посприяти, щоб мене взяли в цю клініку на роботу.
Ми про щось теревенили. Джен погойдувалася на сидінні поруч, а я краєчком ока зиркав на її білосніжні ноги. І насилу утримувався від спокуси погнати машину куди-інде за місто, в темний ліс.
... Нарешті кулінарна частина загалом скінчилася. Співробітники-гурмани у ресторані розправлялися з десертом, решта прогулювалися парком.
Джен віддалялася стежиною вздовж берега озера, на якому плавали качки і лебеді. Незвично було бачити її у туфлях без підборів.
Я наздогнав її і, засунувши руки в кишені джинсів, пішов поруч. Вона навіть не здивувалася.
— Їжа була мерзенна, дуже жирна. Тепер доведеться цілий тиждень сидіти на суворій дієті, — сказала вона і на підтвердження своїх слів погладила живіт. — Але що ж поробиш, якщо наш директор любить таку жирну кухню. Ой, дивись-но! — вигукнула вона.
З протилежного берега до нас плив лебідь. Білий, з довгим червоним дзьобом. Напевне, розраховував чимось їстівним розжитись в нас.
— Шкода, що в мене немає із собою хліба або крекерів, — Джен підійшла до краю кам'янистого берега.
Лебідь наближався, вже було видно його лапи, що швидко рухалися під водою.
Присівши, вона простягнула до нього руку:
— Нумо, пливи сюди, до мене...
Пташка зупинилась. Дивилась розумними уважними очима на жінку, яка сиділа перед нею. І… лебідь поплив до неї! Забив під водою лапами і, змінивши лінію вигину довгої шиї, потягнувся до руки. Зараз торкнеться, їй-бо, торкнеться дзьобом її долоні.
"…Навіщо ти мене домагаєшся? Я не знаю тебе. Не розумію тебе. Ти навіжений!.. Ні, ти — шуліка, вже цілий рік кружляєш над моєю душею. А я хочу жити, як жила. Я не хочу загинути у твоїх пазурах. Розумієш? Не хочу! Не хо-чу…"
… Вона торкалася мого волосся, гладила по щоках…
Її сукня валялася на підлозі, там же валялися і мої джинси із сорочкою. І весь її одяг тепер їй був не потрібний! Звільнили від чарів Лебідку. Груди її білі, теплі, і живіт білий, теплий, і плечі, і вся вона біла. І не знаю я на всій Землі жінки, білішої за Джен. І не хочу знати!
Місячне сяйво лилося через вікно у кімнату.
— Гладь, гладь. Цілуй. Тут, і тут, і тут — де забажаєш…
Потім Джен сиділа, відкинувшись назад, підклавши собі під спину подушку.
Світло я не включив, але мої очі вже звикли до темряви. Я бачив її профіль, її плечі, покриті чорними плямами її волосся.
— Навіщо мені це потрібно, ти не знаєш?
Я мовчав. Очікував, що буде каяття. Все, як і має бути: гріхопадіння, потім
каяття. Неодмінна частина програми жінки, яка пішла на… скажімо так, сумнівний інтимний зв'язок з новим чоловіком.
Вона підтягнула вище до себе плед, наче бажаючи сховатись під ним.
— До речі, в мене двоє дітей. Я вже невдовзі стану бабусею. І от тобі маєш,
приїхали.
— Хочеш чаю? Кави?
— Ні, дякую… Сьогодні п'ятниця, Шабат. Цариця Субота, — трохи помовчавши, вона раптом заспівала щось на ідиш. — Кожний Шабат ми в родині співали цю пісню. Ми із Сарою запалювали свічки і, накривши на стіл, чекали батька із синагоги. Він приходив, читав молитву і наливав у чару вино. Потім ми їли халу, я завжди виколупувала з неї ізюм, а мама казала, що я ласунка і занадто перебірлива, а треба брати те, що пропонують, — хмикнувши, вона знову заспівала ту саму пісеньку. — Знаєш, про що ця пісня?
— Про що?
— Про Жінку. Про те, що Жінка — коштовніша за будь-які перли… Уявляю
обличчя Сари, якби вона мене зараз побачила… В тебе душ працює?
— Так, звичайно. Зараз дам тобі чистий рушник.
Вона піднялася, і по хвилині я почув шурхіт клейончастої штори у ванній і
шум води з душу.
***
Вранці Джен наводила біля дзеркала марафет. Вона вже була у сукні, волосся розчесане, губи нафарбовані. Лише босоніж — її туфлі стояли в коридорі.
Я варив каву біля плити. Через квадратний отвір у стіні, що розділяє кухню і кімнату, поглядав на Джен. Невдовзі виніс з кухні до кімнати і поставив на стіл дві чашки кави, цукорницю та молоко.
— Не йди. Нам тепер поспішати нема куди.
— Вікторе, дорогенький, ти що, дійсно гадаєш, що між нами можливе щось
серйозне? Смішний ти. Мій син тобі в друзі годиться. А я — стара, товста, хвора. Як почну перелічувати свої хвороби — злякаєшся.
Вона відійшла від дзеркала. Потім подивилася на стіни, увішані ескізами, де Джен в подобі Чорного Лебедя, у балетній пачці, "ню"…
— Картинна галерея, присвячена міс Дженніфер Леві. Я була для тебе не
лише супервайзером, але й натурницею. Сподіваюсь, непоганою, — вона підійшла до столу, де я робив останнє сервірування з чайними ложечками. — Все. Я прийняла рішення. Вікторе, можна тебе попросити про одну послугу? Але пообіцяй, що виконаєш те, про що я тебе зараз попрошу.
Із найсерйознішим виглядом я продовжував розкладати дві чайні ложечки — то одну вирівнював біля чашки, то другу.
— Ти маєш забути про мене. Я напишу тобі відмінну характеристику за
проходження інтернатури. І можеш бути задоволений, що переспав зі своєю супервайзеркою, занеси мене у список своїх перемог.
Нахмурившись, я поклав другу ложечку рівно на такій же відстані від блюдечка, як і першу.
— О'кей, хочеш дізнатися правду? Я з тобою вирішила просто спробувати.