Виявляється приїхала
поліція, подивилися, що будинок взлетів у повітря, констатували вибух побутового газу та й поїхали. Навіть пожежної не було, все сусіди гасили. Так як нашої автівки поряд не було, вони вирішили, що ми поїхали і не закрили балон з газом. У сусідів твого номера телефону немає, тому не знають, де шукати.
Я думаю, що взірвався сусідський кіт, оскільки він зник. Люди вирішили, що під
час вибуху лише він постраждав, тому що був десь поряд, ну якось так. А я думаю,
що то він ту розтяжку і зачепив, коли забіг до хати…
— Прекрасно, раз все спокійно, ми можемо їхати звідси, бажано десь у місто, де є
вода та цивілізація, а то я хочу в душ і нормальної їжі, — радісно промовив Дімка і пішов розгрібати гілки, якими ми закидали автівку.
Поки він скидав гілляччя, ми наробили бутербродів. Які ж вони видалися смачні.
Особливо коли ти провів ніч, годуючи комарів.
Нарешті, перекусивши, ми вмостились в машину й поїхали геть з цього дивного
села.
Всю дорогу я міркувала про той папірець і сиву бабцю. Цікаво, що ж має відбутися
і які супер здібності я отримаю? А ще сюди прийдеться повернутися через 60 років.
Треба хоч назву села запам'ятати. А ще в мене були старі монети. Як же я хотіла швидше дістатися до інтернету та глянути їхню реальну вартість.
РОЗДІЛ 12. СИЛА ДУМКИ.
Коли ми доїхали до міста, Дмитро попросив нас менше світитися на камерах, ходити в сонячних окулярах або в кепці. Вирішили розділитися, вони з Назаром поїхали до одного готелю, ми з Русланою до іншого. План був такий: знімаємо на кілька годин номер, приводимо себе у порядок і близько 18:00 год. зустрічаємося в іншому кінці міста біля супермаркету.
В готель поселились без проблем, вирішили реєструвати номер на Руслану. Поки
вона приймала душ, я розглядала монету – 1723 р. 1 рубль Царської Росії Петро 1.
Вона виявилася найціннішою в каталозі нумезматів. Як побачила вартість, аж руки
затремтіли. Всі інші монетки були не дешевші, а може й дорожчі, але я не мала часу
з цим розбиратися. Я вже почала мріяти, як піду по крамницях, що куплю впершу чергу, а що потім, аж раптом мої мрії обірвала Руслана, яка вийшла з ванної.
— Давай швиденько, а то нам ще по місту їхати півтори години, часу обмаль.
Я кивнула і побігла в душ. Яка благодать, я стала під теплий душ і розслабилась.
Як це приємно… м-м-м… Мої думки знову були про той панський маєток. Я не розуміла, чому мої здібності ніяк не проявляються. Що я зробила не так. Не знаю, скільки я б ще стояла та розмірковувала, коли б не Руслана зі своїм гуркітом в двері.
— Агов!!! Ти ще довго? Ми вже маємо виходити. Давай швидше!
Ох, я аж здригнулася з переляку. Почала швидко одягатися. Збиралися якось "галопом". Мене чомусь весь час після ванної не покидало відчуття, що за моєю
спиною хтось стоїть. Це так дратує. Йдучи вже з номеру вниз по східцях, я кілька разів оберталася, але позаду було пусто.
— Що з тобою, ти якась дивна?— не витримала Руся.
— Не знаю, таке відчуття, наче за мною хтось іде.
— Тю, то параноя, розслабся, все буде добре.
— Ага, нам через три дні на роботу виходити, а ми Бог знає де, не зрозуміло, чим
займаємося. Потрібно з цим покінчити нарешті, я хочу додому.
— Як на мене, це цікавіше, ніж в офісі стирчати. Якби за це ще гроші давали…
я б і не поверталася. Я, мабуть, не там працюю, — зробила висновок моя подруга.
Ми вже практично дійшли до метро, як мені на очі натрапив ларьок з шаурмою.
— Русь, давай зайдемо купимо поїсти, а то в мене аж шлунок до спини прилип.
— Так, давай, бо я теж голодна.
Ми підійшли до ларька та придбали шаурму. Сіли на лавці поряд, щоб перекусити. Ми вже майже доїдали, коли до нас підійшов бомж та сів поряд.
Від нього жахливо несло мочою, немитим тілом, перегаром, одним словом, аромат
стояв кошмарний. Я була настільки голодна, що скривилася, але продовжувала їсти.
Руслана не стрималася, вона досить грубим тоном попросила відійти.
Я думала, що то чоловік, але коли воно повернулося до нас обличчям, виявилося, що то жінка. Я на хвильку підняла на неї очі і як у якомусь фантастичному фільмі
перед моїми очима почали відтворюватися картини її життя. Маленька дівчинка, яку
з самого дитинства бив постійно п'яний батько. Коли вона нарешті виросла та вийшла за того "прекрасного принца", який виявився жорстоким садистом.
Кілька років знущань та побоїв, а коли нарешті розлучилися, то повернулася до
п'яниць батьків. Щоб якось існувати з ними в одному домі, почала підтримувати
їхні п'янки. Спочатку раз у місяць, потім раз на тиждень, а потім просто здалася. В її голові і в її сторону з самого дитинства звучали лише образливі слова, розмова
велася у принизливому тоні, вона навіть не розуміла, як воно "жити по-іншому".
Мені захотілося обійняти її і сказати, що їй не обов'язково бути такою ж, як її батьки,
що людина має сама дбати про себе та створювати свою долю. Що їй треба тікати
звідти подалі, але цей сморід мене стримав. Я просто встала, підійшла до ларька,
придбала ще одну шаурму, віддала її бомжисі, схопила Руслану за руку та потягла її в метро.
— Агов, ти що твориш? У нас і так мало грошей, а ти тут бомжів годуєш!
А-а-а, то ти думаєш, як ми без роботи лишимося, то щоб вони нас прийняли? —
пробурчала Руслана.
— Ага!— Кивнула я, посміхаючись їй у відповідь.
Якщо чесно, я ще сама не розуміла, що відбулося. В моїй голові крутився сюжет про
те, як я побачила життя тієї жінки. Це що, і є той сами дар, чи то мене вже від втоми
"накриває"??? Якщо це така здібність, то як нею користуватися і що з цим робити???
А-а-а-а… купа запитань.
РОЗДІЛ 13. ВІДПОЧИЛИ В САНАТОРІЇ.
Проїхавши кілька зупинок у метро, я, нарешті, заспокоїлась та почала роздумувати про те, що сталося. Виходить, ті здібності проявляються в тому, що я можу бачити
минуле життя людей, яких зустрічаю. Цікаво… Я почала вдивлятися в обличчя всіх,
хто стояв поряд у метро – безрезультатно. Так, бачу, мене бере. Сама собі щось
придумала і сама намагаюся в це повірити. А може цей дар є, але проявляється
лише в певні моменти. Після всіх моїх серйозних роздумів мене почало хилити в сон. Спокійний рух вагонів, недосипання, а ще після їжі, відчуваю – вимикає.
Повернула голову до Руслани, а вона вже все – сопе. "Наташ, не спати, проїдеш
зупинку, не встигнете, і хлопці поїдуть без нас, доведеться повертатися додому, а
там невідомо хто і що на нас чекає. Хоча ми виходимо на останній зупинці, то нас
так і так розбудять... Не спати..!" — подумки я балакала сама з собою.
Прокинулася я вже від того, що якась жінка проїхалася чимось важким по моїй нозі,
чи то випадково, чи то навмисно. Я не зрозуміла, але сон як рукою зняло. Ох, б..ядь!
— Русь, вставай, нам вже час! — досить голосно вигукнула я і потягла свою напів сонну подругу вверх по східцях метро. Кинула погляд на годинник, а ми вже запізнилися на 10 хвилин. "Хоч би вони не поїхали, хоч би дочекалися", — молилася я.
Нарешті, вийшли! Ох, яке яскраве світло після підземного переходу, я аж розгубилася: в яку сторону йти.
— Де цей клятий супермаркет???
— Нам туди, — ткнула Руслана рукою вліво і потягла вже вона мене за собою.
І, о щастя, хлопці таки нас чекали…
— Ви дуже вчасно, ми домовились чекати Вас ще дві хвилини і все.
— Вибачте, вибачте, ми поспішали, як могли, — я намагалася виправдатися.
Цього разу нашою машиною було чорне Рено – сильно "ушатане". Я вважаю,
що якщо в неї кинути сірник і спалити, то це було б дешевше, ніж спробувати
відремонтувати те, що лишилося. На жаль, в салоні вигляд був не кращий. Хлів зовні, хлів всередині. Жах-х! Дмитро відразу помітив наше незадоволення:
— Іншої не знайшов. Вона без сигналізації і її власник давно про неї забув. Я позичив її на стоянці, тому просто сідаємо і терпимо.
— А куди цього разу їдемо? Може вже якось покінчимо з цим, мені через три дні на роботу. Є ж якийсь шлях вирішення нашої проблеми?
— Якщо виживеш, то підеш. Пробурчав Дмитро і натис на газ.
Я чудово розуміла, що сперечатися з ним не має сенсу, тому по можливості
вмостилася якомога краще на незручному задньому сидінні і вирішила просто виспатись, а то з цими хлопцями може бути все, що завгодно. Руслана мене підтримала. Вона розвернулася обличчям до вікна і вже за кілька хвилин тихенько засопіла. Їхали ми достатньо довго, ну так мені здалося. Я встигла виспатись. Вже почали боліти сідниці та спина від незручного сидіння. На вулиці сутеніло, було близько десятої години вечора. Сонце ховалося за горизонтом, лишаючи після себе жовто — червоні промені. Я спостерігала у вікно залишки сьогоднішнього дня та кущі, які інколи виринали один за одним по обочинах. Навколо були одні поля. Цікаво, куди ми приїдемо цього разу? І тут раптово почався ліс, ніби ми потрапили в якийсь
інший вимір. Дорога відразу стала вужчою, лише для двох автівок, гілки дерев сплели вузький, темний коридор. Це виглядало одночасно і гарно, і страшно. Ще десь дві години руху і, нарешті, прибули.
— Ого, де це ми? — промовила я сама до себе.
Перед нами стояла величезна будівля, збудована ще десь в 60-х роках. Навколо
темрява, тому було важко зрозуміти житлове це приміщення чи ні. Дмитро
припаркував автівку майже під самісіньку стіну, просунувшись на тротуар поміж кущів.
— Виходьте обережно, щоб не пошкрябатись, — зауважив він.
Ми всі були замучені та стомлені, тому просто виконували його накази.
— Це колись був санаторій, але його років 5 тому закрили. Державі виявилося нерентабельно його утримувати, покупця не знайшли, так і стоїть — розвалюється посеред лісу. А місцина тут дуже гарна.
Ми обійшли навколо, знайшли чорний вхід на кухню. Два удари і двері піддалися.
Зайшли всередину. Від кухні лишилася лише назва: ні меблів, ні плит, навіть лампочки були викручені.
Дмитро дістав з рюкзака фонарик, який нагадував настільну лампу та ввімкнув його.
На підлозі валялися шматки пластику та скла.
— Треба трохи розгребти тут, — вказав він пальцем на невелику кімнатку схожу на
кладовку, в якій не було навіть вікон.
— Я візьму з машини спальні мішки.
— Круто, я так ще не спала, — аж засвітилися очі в Руслани.
— А миші по обличчю будуть бігати? — запитав Назар.