Я простягнула руку до тієї шаблі, щоб поглянути на неї ближче і мене накрило.
Перед моїми очима стала ціла історична подія. Над схилом озера йде бій, чоловік 40-50, не зовсім зрозуміло, хто виграє, а хто — ні. Днина дуже похмура, це глибока осінь і просто пиріщить рясний дощ. Там чоловіки різного віку, навіть є кілька дуже молодих юнаків, вони всі мокрі, брудні, болото, кров, крики, стогін, вітер зриває листя. Хтось падає, а хтось намагається з останніх сил піднятися. І ось я бачу, як над схилом вбивають одного з тих чоловіків. Це дуже здоровий, кремезний дядько, він отримує поранення прямісінько в груди, в мене аж мурашки побігли по шкірі, я наче відчула його страшний біль. І цей біль не від поранення, а від того, що він не виконає обіцянку.
Обіцянку передати таємницю схованки скарбу, який вони лишили в цих горах і заради якого ризикували життям. Я бачу, як з його рук випадає ця шабля і летить, відбиваючись від каміння, на дно озера. Як він останній раз піднімає очі, щоб розгледіти, чи ще хоч хтось лишився живий з його хлопців, і все вічність. Цей сюжет промелькнув у моїй голові за кілька секунд, але було таке відчуття, ніби я повернулась з війни. Сказати, що я зависла і не могла навіть пояснити Романові, що зі мною відбувається, це не сказати нічого.
— Що сталося? Ти наче не шаблю побачила, а привида. З тобою все гаразд?
А я ледь оговталась, просто кивнула і відійшла в сторону, щоб Ромка міг пройти.
- Таке дивне відчуття, я наче тримаю в руках шматок історії. Ти уявляєш, скільки вона коштує? — почала я переводити розмову від того моменту, коли я тормозила.
- Судячи з твого погляду, ти вже й гроші в бутіках витратила. Її, однак, у нас заберуть.
Тут я з ним повністю погодилась. Історична ця знахідка чи ні, але ми маємо її віддати, оскільки все вже записано на камеру і, не зважаючи на те, ловить тут сигнал інтернету чи ні, шоломи влаштовані так, що все, що бачимо ми, передасться до центрального офісу, як тільки буде нормальний сигнал. Дістати чи відключити флешку ми не можемо, оскільки для цього потрібно розібрати половину шолома. Але моє видіння про якийсь там скарб було крутіше однієї шаблюки.
Настала моя черга спускатися на дно, і я вже з більшим ентузіазмом почала занурюватися. А Роман всівся на камені і тішився своєю знахідкою. Крок за кроком я спускалася все глибше на дно озера, а воно досить глибоке, метрів тридцять. Через велику кількість опалого листя в озері проходять інтенсивні процеси гниття, які збагачують води сірководнем. Прозорість води — невисока, тобто досить замулене. Як він знайшов ті діжки і меч, я не могла зрозуміти, але продовжила свої дослідження, рухаючись у протилежному напрямку від того, де був Ромка. Ноги загрузали в мулові, але я не хотіла плисти, оскільки розуміла, що ногами зможу краще відчути якусь річ. На дні також було багато гілок. Датчики на моєму костюмові налаштовані так, що кожних півгодини вони подають сигнал про те, що я маю винирнути. Я вже навіть втомилася ходити, коли почав звучати сигнал, і я мала винирнути.
Повернувшись до берега, я вийшла з води перепочити.
- Я не розумію, як ти знайшов ті діжки. Видимість жахлива навіть з підсвіткою на максимум.
- Я об них спіткнувся, а потім просто почав піднімати. Може ти сходиш в ту саму сторону і ще щось знайдеш?
- Я так розумію, ти сподіваєшся, що я ще якусь зброю знайду? — 3 посмішкою запитала я.
- Авжеж. Мене у воді вже попустило після вчорашнього. Дуже хочу їсти, але потерплю, бо знахідка дійсно крута.
Я погодилась та за 10 хвилин повернулася до води і пішла у той бік, де ходив Роман. Але, на жаль, я навіть на діжки не наткнулася. Камінці та гілки. Поки я ходила по дну, мені прийшла на думку ідея піднятися вище по скелі, туди, де був бій, і подивитися, чи зможу я там щось знайти, адже навряд чи буде ще можливість сюди повернутися. Настав час виходити і я реально нічого не знайшла.
На березі я почала підводити розмову до свого видіння.
- Слухай, Ром, а якщо там зверху був бій і меч впав у воду десь звідти. Ми на квадроциклі, давай з'їздимо подивимось. Це займе десь півгодинки. Ти ж не умреш з голоду?
- Півгодини туди, півгодини назад, а потім ще дорога до санаторію майже година. Але про бій на пагорбі це ідея. Ну-у-у... Добре, збирайся швидко, поїдемо.
Мою втому як рукою зняло, ця цікавість поглинула нас обох і вже за хвилин 7-8 ми рухались поміж дерев вгору. Трохи правда потрусило, але вже майже на вершині Рома зупинився.
- Давай тільки швидко, ти вліво, я вправо.
Мене довго просити не треба було. Я кинулась по лівій стороні пагорба активно вдивлятися під ноги, піднімаючи вищі купки з листям кривою палицею. Крок за кроком, не знаю, навіть, що шукати. Аж раптом палиця наткнулась на щось металеве. У мене всередині все аж йокнуло, розгортаю, а там шкарабанка "сніданок туриста". Так, сьогодні точно не мій день. Ми побродили по пагорбі ще десь півгодини, але нічого так і не знайшли. Якщо чесно, я очікувала, що буде якесь видіння, але тиша. Рома справді був дуже голодний, і ми всілись на свій квадроцикл та попрямували до санаторію. Всю дорогу їхали мовчки.
Повернулися вже близько шостої години. Рома пішов уперед заносити до мого номеру валізи, а я поїхала повертати наш транспорт.
Вже того хлопчини, що мені видавав квадроцикл не було, а сидів якийсь старий чоловік, наче охоронець. Він оглянув його та, переконавшись, що все працює, віддав мені паспорт. Коли чоловік торкнувся моєї руки сталося знову видіння.
Старенька хатина на схилі гори, біля столу на вулиці порається висока білява жінка, вона складає пакунок, а перед ганком в траві бавиться лялькою з соломи така ж білява дівчинка. Вона активно копіює у своїй грі маму і тата. З будиночку виходить високий кремезний чоловік, він поправляє сорочку та підв'язує шаблю. Ого, то це той самий чоловік, що помер біля озера. Він піднімає свою доньку з землі та цілує її у щічку, щось шепоче на вушко і йде прощатися до дружини. Та ледь стримує сльози, але розповідає чоловікові, що куди вона йому поклала. Чоловік сідає на коня та скаче у напрямку гір. А потім сюжет, коли ця маленька дівчинка вже років сімнадцяти, зовсім доросла, закохана та одружується, і в неї теж народжується донька. А потім картина, як ця білява дівчинка вже стала старою бабцею, яка допомагає вже своїй дорослій доньці по господарству і доглядає онука. І цей чоловік, що забирав мій квадроцикл — це праправнук того вбитого біля озера воїна. Оце так!!! Такого повороту я не очікувала. Я справді дуже розгубилася і не знала, що мені з цією інформацією робити. Чи я маю розповісти йому, що ми знайшли меч його прапрадіда, чи про той скарб, що говорив той вбитий мужик. Я зніяковіла, просто подякувала і пішла до свого номеру. Що ж робити в цій ситуації??? Це питання виникло відразу. Але якийсь тихий голос у глибині душі підказував, що поки треба про все це мовчати.
Біля номера мене вже чекав Роман. Він віддав ключ і помчав їсти. Це виглядало дуже смішно, але така прогулянка викликала і в мене голод. Лишивши свої документи у номері, я вирішила теж піти слідом за Романом до ресторану.
РОЗДІЛ 7. ЗНАЙШЛИ СКАРБ
Після вечері я йшла до номеру майже як "сонна тетеря". Втома, а потім смачна вечеря мене дуже зморили. Бачила Романа теж хилило в сон, і ми просто мовчки розійшлись по кімнатах. Я лягаю спати о 21:00 год вечора — це рекорд. Думка, з якою я вже вкладалася до ліжка після душу, — це те, який же там скарб так активно можна було ховати в ті часи. Один той меч вартує купу грошей, а якщо він ще й із срібла... Я тільки задрімала, як у мене почав дзвонити телефон. Бляд.. .ь... це шеф. Він отримав відео з камер на шоломах і йому не терпілося забрати меч. По моєму голосу було зрозуміло, що я сплю, він хоч і вибачився, але продовжив розмову і повідомив про те, що завтра ввечері буде, щоб забрати знахідку та костюми, а ми можемо продовжити відпочинок.
Прекрасно, мене це влаштовувало. Я хотіла віддати все швидше і ні за що не хвилюватися. Сьогодні вставати о 06:00 ранку було легше. Я ще раз переконалася, що ввечері дзвонив шеф і мені це не наснилося, зібралася та й пішла на процедури.
Думка про пращура чоловіка, померлого біля озера, мене не полишала. Я ввесь час розмірковувала про те, як правильно себе повести. Я маю йому розповісти про те, що бачила чи ні?
Сьогодні на сніданку я зовсім нікого не зустріла, чи то я занадто рано чи занадто пізно, але відпочивальників у ресторані було зовсім мало.
Насолодившись вдосталь сніданком та кавою, я мала майже годину до наступної процедури, тому вирішила таки познайомитись з тим дідом та дізнатися, що він знає. Обійшовши територію кілька разів, я ніде його не зустріла, трохи засмучена попрямувала до свого номеру і раптом "Здрастє". Сидить в холі Рома разом з тим дідом і щось активно обговорює.
Підійшовши ближче, я зрозуміла, що вони дискутують саме про події давнини. Яка колись була зброя, хто жив на цій території. Перше, про що я подумала, це хоч би не розтріпав про меч. Підійшла, привіталася, представилась і така стою коло них.
- Чую ви про ці місця розповідаєте, можна я послухаю, мені теж цікаво. Чоловіки не мали нічого проти і чоловік продовжив свою розповідь про те, що йому розповідала його бабуся.
- То про що я... а-а..., коли мій дід загинув біля озера, з його загону лишилося лише чотири чоловіки живих. Вони мали оберігати книгу з записами дуже сильного та відомого мольфара тих часів. В книзі було описано лікарську дію кожної рослини на планеті, навіть тих рослин, що не ростуть у наших краях.