А У НАС У ХАТІ ГАЗ…
РОЗДІЛ 10. А У НАС У ХАТІ ГАЗ.
Після активної прогулянки ми повернулися до будинку саме в обід. Спека стояла
жахлива, +34 С градуси у затінку. Як тільки доїхали до подвір'я та повиходили з
машини, всі кинулися до криниці, пити холодну воду. О-о-о — це благодать. Насолодившись вдосталь водичкою, я перша йшла до хати. Двері відчинені. Дивно, на них наче має бути замок, починаю їх далі повільно так відчиняти. І раптом мені щось блиснуло в очі, як "сонячний зайчик". Що це? Обережно приглядаюся і помічаю тоненьку світлу нитку, натягнуту над підлогою, як рибацька волосінь. Я зависла, починаю міркувати. Навіщо ж вона тут потрібна і хто це зробив?
Позаду мене підійшов Діма, він штовхнув мене і такий:
— Чому не заходиш?
— Глянь! — тицьнула я йому пальцем у підлогу.
— Лягай!!! Заверещав він і з усією силою штовхнув мене на землю. Всі інші з
переляку просто присіли.
— Швидко в машину!!! Швидко!!! Продовжував кричати Діма.
Останнім зацибував Назар. Він з переполоху згубив свій тапок, давай намагатися
його забрати, машина рушає, кіпіш, крик… Цей з усієї сили жме на газ… Ніби та розтяжка не в будинку лишилася, а нею намагаються в нас кинути. Руки трусяться, серце калатається. Я то хоч розумію, чого тікаємо, а Назар з Русланою просто перелякані від того шуму, що наробив Дмитро. Вже аж на сусідній вулиці він сумно так видавив з себе:
— Нас знайшли.
— Я не знаю, де ми ще можемо сховатися, у мене немає варіантів. Потім просто різко тормозить, виходить з машини та починає ходити по колу.
— Це він так думає, мабуть, — промовила вголос Руслана.
— Може мені, нарешті, поясните, що відбувається, чому знову тікаємо? — Нервовим голосом запитав Назар.
— Від вибуху, там була натягнута нитка, як розтяжка, — сухо промовила я.
Не знаю, яке рішення прийняв Дмитро, але він сів у авто, розвернувся та поїхав у бік будинку.
— Ми що повертаємося? — не втрималась я.
— Так, уявляєш, якщо сусіди зай…. — він не встиг договорити, як на все село пролунав вибух. У нас аж вікна затремтіли.
— Уже зайшли, — тихо додала Руся.
Знову Діма розвертається і їде подалі від будинку.
— А поїхали до Панського маєтку, — перервав тишу Назар своєю дурнуватою
пропозицією.
— Тебе щойно ледь по стінах не розмастило, а ти несеш якусь єресь. До чого тут
маєток? – розпсихувавшись на його слова, вигукнув Діма.
— Ну я мав на увазі, що ми можемо там сховатися. Вибух пролунав на все село,
скоро тут буде поліція, МЧС і всі інші інстанції, і нас будуть шукати. Виїдемо за
місто, засвітимося на камерах, всі дізнаються, що Діма не справжній онук тієї
бабці, почнуть задавати непотрібні запитання і т. д. Давай десь тут переночуємо в машині, вранці побачимо, як справи, тоді й приймемо рішення, куди їхати далі.
Хвилина тиші.
— Поїхали, однак нікуди діватися.
— А може поїдемо з країни? — так прямо в тему запропонувала Руся.
— Давай спочатку хоч з села цілими виїдемо, а там побачимо, — зауважив
Дмитро.
РОЗДІЛ 11. ПОЩАСТИЛО.
До панського двору доїхали досить швидко. Ну як до двору, так в кущі. Повиходили, Дімка наказав наломати гілок та накрити ними машину, що ми й зробили. Ті два літри води, що валялися в автівці, тепер були як знахідка. До магазину тепер не сходиш, будемо сидіти з однією водичкою. Сховавши добре свій транспрорт, ми зайшли далі за кущі. Картина мене здивувала.
Якщо чесно, я думала, що буде гірше, але ні. Нормальне таке приміщення, трохи
довге, не доглянуте. Де-не-де розбиті вікна та поламані двері. Ми підійшли ближче.
Походили по кімнатах, одні зруйновані більше, інші – не сильно. Вибрали собі
найцілішу кімнату, поклали на підлогу старі дошки та ящики. Нас чекав вечір гри в
карти, оскільки лише вони виявилися корисним предметом з того, що було в
Діминій машині. Домовилися вести себе тихо і не бродити по місцевості.
Так, у карти ми награлися на кілька років уперед. Аж підвечір, коли геть стемніло,
вирішили спробувати поспати. Як же було не зручно – намагатися виспатись, сидячи на ящику. Нормальний сон нас розібрав вже близько третьої години ночі.
Під ранок я прокинулася знову від шурхіту. Цього разу це були не миші. Спочатку
було страшно, але так як спати сидячи не зручно, я вирішила пройтися та подивитися хто чи що там бродить.
Пів шостої ранку, всі сплять, я тихенько крадькома добираюся на інший бік будівлі,
заходжу за ріг і аж розгубилася. На сходах сидить досить старенька бабуся у світлій блакитній хустинці і такого ж приблизно кольору сукні. Вона дістала з вузлика шматок хліба та щось схоже на сир, поряд стоїть пляшка з молоком і старенька просто снідає. Я зробила крок вперед і зломала під ногою гілку. Бабця різко повернула голову в мою сторону.
На кілька секунд ми обоє завмерли. Здається, вона теж не могла повірити в те, що
на цих руїнах хтось може бути в таку рань. Важко було зрозуміти, хто з нас у більшому шоці… Тупим обоє.
— Доброго ранку, — нарешті промовила я захрипшим голосом.
Вона у відповідь посміхнулася та, махнувши рукою, показала на сходинку біля себе і
запросила сісти.
Я, опустивши очі, підійшла та сіла поряд.
— Вибачте, що потурбувала. Я не знала, що тут хтось живе.
А вона просто глянула на мене таким поглядом, ніби розібрала по кісточках, а потім
знову зібрала. Кивнула і така:
— Як довго ти тут?
— А-а-а… з вечора.
— Зрозуміло. Виходить така ти наступна знахарка.
— Що? Вибачте, я не зовсім Вас зрозуміла?
— Я маю передати тобі знання.
— Знання??...Які знання? Що? — На моєму обличчі було написано, що я зовсім не
розумію, що відбувається та про що вона балакає.
А старенька просто широко посміхнулася та почала розповідати.
— 88 років тому я тут жила. Мій батько володів цим маєтком. Коли в країні
почалися зміни у владі, нас з мамою батько змусив тікати. А його більшовики тут же і вбили. Коли ми виїздили мені було лише три роки. Батько дав завдання повернутися сюди через 15 років та дістати документ, схований в особливому місці. Що я й зробила.
— І що ж там було? — я прям не стрималася.
— Звичайний текст, написаний словами не нашою мовою, але українськими буквами. Я прочитала все до кінця, але нічого не зрозуміла. Лише остання — зустрінеш під час сніданку, буде обраний для передачі знань про документ.
— Справді? — В мені бушували одночасно подив, розгубленість, радість та шок.
Я навіть не знала, що на це відповісти. Мізками розумію, що мені мають щось віддати, а в глибині душі знаю, що отримаю величезну відповідальність.
— Послухай. Тобі потрібно дочекатися дев'яти годин ранку. Це важливо. Зайти за той старий широкий дуб, стати обличчям до сонця, відрахувати від нього три кроки вліво та копати, доки не наткнешся на дерев'яний ящик з документом. Прочитаєш та покладеш назад. Він має зберігатися знову 60 років.
Ти маєш зробити все в таємниці, щоб ніхто не знав та не бачив. Тягни час, роби що хочеш, але ти повинна виконати те, що я тобі доручила. Також, там за старою криницею, внизу зліва є цеглинка, яка найбільше від усіх стирчить, ти її притисни сильніше, а потім різко відпусти, відкриється щілина, засунеш руку та дістанеш собі 12 монет. Більше не бери. Всі інші лежать для наступних поколінь. Тобі цих грошей на перший час вистачить. Через 60 років, в цей же день, в цю пору, повернешся та передасиш свої знання наступному.
— Якщо розірвеш цикл та скористаєшся отриманими знаннями не для блага, то не матимеш по життю у свій бік доброго слова, продовження роду та спокою в душі. Будеш скитатися по світі в злиднях, бідах та приниженнях, аж поки не настане час передачі знань знову обраній людині. Зрозуміла!!! У документі буде підказка, що і як робити далі, коли і кому його віддати.
Встала, глянула на мене своїми сірими очима, кивнула і пішла геть вузькою стежиною вздовж високого чагарника.
Найцікавіше, що у мене не виникло бажання наздогнати її, поставити запитання,
склалося враження, що мої мізки ніби вимкнулись і просто "вийшли на перерву".
Відпустило трохи згодом, я ніби опам'яталася від якогось сну, відразу нахлинули
думки та купа запитань…
Біля восьмої години ранку сонце піднялося вище і на вулиці ставало дуже гаряче,
всі вже прокинулися і бродили по маєтку. Хотілося гарячої кави і хоч якогось
бутерброда, щоб поснідати. Нарешті, голод взяв верх над нашими думками і ми
прийняли рішення – відправити Назара до магазину.
Його майже ніхто не знає і навряд чи стане щось підозрювати. Надівши на себе кепку, Назар почемчикував до найближчого місцевого магазину.
Я тим часом чекала 8:45, потім сказала, що йду до туалету. А сама тихо пішла до
старого дуба, який мені показувала бабця. Стала спиною, відрахувала кроки і стала копати шматком шиферини, що валялася на землі неподалік дерева.
Колупалася хвилин 15, аж поки дістала вузький ящичок. Мене всю почало трусити
від хвилювання. Коли я, нарешті, його відкрила, то там таки був згорнутий в рулон
папірець. Ого, справді документ, стара не брехала.
Розгортаю його дуже обережно, щоб не пошкодити і читаю абсолютно незрозумілі
мені слова. Ну які там слова, більше схоже на набір букв, якась тарабарщина, наче
жвдкадидиіваукд...валькповлп….чжвдавд, ну отаке.. Лише останній абзац містив
зрозуміле мені речення: "Склади документ до скрині, стань спиною до дерева,
обличчям до сонця, відступи…….кроків вліво та закопай ящик на глибину 40 см."
Я так і зробила, проте яму копала десь хвилин сорок, ще шість хвилин закопувала
і маскувала листям з дерева.
Хотіла повертатися, але згадала про монети, підійшла до криниці та зробила все, як
мені сказала бабця. Коли я обережно засунула руку, то відчула, що монет там було
вдосталь, але брати більше побоялася. Розклала копійки по карманах джинсових
шортів та повернулася до своїх. На все про все пішла практично година.
— О, нарешті, ми вже думали йти тебе шукати. Все гаразд? — Відразу кинулася до
мене Руслана.
— Так, я пішла гуляти територією, аж до ставка ходила і не помітила як час пробіг. Там далі дуже гарно, ще щоб було менше кропиви, було б супер, а то я вся пожалена. – Почала я нести що-небудь, аби швидше від мене відстали.
Якраз з магазину повернувся Назар.
— Ну що там, як?— Відразу почав допитуватися Дмитро.
— Ну, ми і лохи…! В цій ж…пі географії все тихо і спокійно.