Так як ми вчора були всі втомлені, то позасинали швидко та досить солодко. А побудив усіх шурхіт… шкрябання… шкрябання. Миші! У старій сільський хатині їх було повно. Не допомагала навіть подушка на голові. Прокинулись всі. Не хочу повторювати мати, які прозвучали за ранок в будинку, але їх було досить багато.
— Все завтра сплю на вулиці, — бурчала Руслана.
— Так, це хороша ідея для того, щоб нагодувати місцевих комарів,— зауважила я.
Вставати зовсім не хотілося, але я сповзла з ліжка та побрела на вулицю, оскільки шурхіт мишей дуже дратував.
Який неймовірний ранок… Золоті промені ранкового сонця ніжно-ніжно торкалися землі. На кожній травинці лежала кришталева краплинка роси, а запах… а повітря… свіже, чисте, майже без аромату гною. Оскільки сморід від місцевої ферми при в'їзді в село вчора помітили всі. Пташечки співають. На другому кінці вулиці вже матюкаються сусіди. Там проїхав молоковоз, там повели корову на зелену пашу, там тихо берегом мандрує рибалка.
А над річкою сповзає сірий-сірий туман. Так відчуття умиротворення, коли все-все на своєму місці, дійсно гарно.
— Привіт. Давай, закінчуй кайфувати, будемо готувати сніданок та далі їхати, — перервав мої роздуми Дмитро.
— Куди їхати, 5 ранку? Я думала ми тут на тиждень. Тут класно!!!
— Доброго ранку! — Прозвучало позаду нас. Ми з Дімою різко обернулися на голос. За тином стояло троє чоловіків. Але такі, ну-у-у не дуже тверезі. Вони поверталися з полювання.
— А Ви, що баби Мані онуки? — запитав найстаріший чоловік.
— Да, заїхали будинок відвідати, шашлика поїсти. А Ви з полювання? Пощастило? – перевів розмову Дмитро.
— О, да, дві качки, ще й риби наловили,— почав вихвалятися один з них.
— А чому Ви не спите так рано? На риболовлю йдете? — Відразу почав допитуватися молодший з них.
— Ні, хочемо село Ваше подивитися, поки спеки великої немає. Є тут якісь пам'ятки?
— Ну, да! Там на пагорбі старий храм – Костел Ім. Антонія Падуанського.
Говорять, що під ним навіть підземні тунелі є. Там за ставом є джерело, бабки балакають про його супер цілющі властивості. А ще є старий панський маєток. Там правда дуже великі зарослі, але якщо пішки, без машини, то можна пройти. Все вже тут старе, обваляне, ніхто нічого багато років не робить. Запустили все, розвели смітники. Завжди на всі питання одна відповідь "немає фінансування, нічим не можемо допомогти". Всю країну розграбували, мало їм!!!…
Розмова могла затягнутися, але тут на дорогу вийшла жінка одного з п'яниць. Чоловіки відразу спини повирівнювали, виставили свою здобич поперед себе, впевнено шатаючись почемчикували їй на зустріч.
Ще десь з-пів години було чути, як вони розповідали їй про те, які вони молодці, і як
їм було важко діставати тих качок з води. Смішні дядьки.
— Ось би з нашим пристроєм походити під Костелом, побачити, що в тих тунелях, і біля панського маєтку погуляти. Там 100% може бути якийсь скарб. Уяви собі, ми б стали мільйонерами, — почули ми за спинами голос Назара.
— Не можна. Нас по супутнику відразу знайдуть. Ще й сядеш за вкрадений пристрій. А щоб скарб знайти, його до цього має хтось туди покласти, — зауважив Діма.
— Ну тоді навіщо той прилад робити, ховати? Якщо ним не можна користуватися?— Сумним голосом пробурмотів мій брат.
Я не дала продовжити хлопцям цю безглузду дискусію.
— А що ти там казав про поїздку? Куди ми маємо їхати? – Запитала я у Дмитра.
— Спочатку на базар за продуктами, а пізніше поїдемо на річку. Спати будемо
вдень, можливо так миші дадуть виспатися. А пізніше ще щось придумаємо, —
відповів Діма.
Ми підтримали його рішення одноголосно.
— Я на базар не їду, відмовилася Руслана. Спробую виспатися на веранді.
Вже через годину ми з Дмитром повернулися. Купили молоко, картоплю, набрали
солодощів, навіть баночку меду прикупили.
Руслана солодко спала на софі, а Назар хропів перед телевізором. "Люди-сови",
подумала я про себе та не стала їх турбувати.
Близько 10:00 ранку ми вже приготували сніданок, навіть встигли накрити стіл.
Першим на смачні аромати прокинувся Назар, а потім і Руся.
— Я б сходила подивитися на той старий Костел, — запропонувала я.
— Ні, до 11:00 вдома, а потім поїдемо на річку, — скомандував Діма.
— Ура, на річку! Руслана аж засвітилася. Круто, я буду купатися в шортах і майці!
А ти, Діма, як будеш? Без одягу?
— Подивимось, можливо. – Посміхнувся він і пішов до будинку по речі.
Не знаю чому, але в мене було якесь недобре передчуття. Все дратувало, злило.
Знала б, де лежить сокира, пішла б рубати дрова. Взявши якось себе в руки, я сіла в
авто, щоб їхати на річку, прихопивши з собою дволітрову пляшку води.
— Нічого собі, у тебе сушняк, — помітив Назар. Я змовчала.
Проїхавши метрів двісті, ми були біля річки.
— Навіщо було машиною їхати, якщо можна було прогулятися? Але на мене всі так поглянули, ніби я сказала неймовірну дурню. Дивно…
О, ця зелена смердюча жижа, схожа на воду лише здалеку… Бля*ь… це виглядало
та пахло дуже не дуже… Мені захотілося розвернутися та втекти геть. Так ось що
мене турбувало з самого ранку. Моя інтуїція мене не підводила, з одного болота
влазимо в інше.
— Саме зараз у Вас є неймовірна можливість прийняти супер-мега корисні грязьові ванни і, нацепивши на себе з десяток п'явок, пройти процедуру омолодження, оздоровлення та регенерації клітин Вашого тіла. – Почала я єхидничати.
— Це ж як потрібно скучно жити, щоб заставити себе залізти в це адське болото?
Чи може до всього звикаєш? Хочете, я розбавлю його чистою водою, у мене там є дві літри в машині. Ха-ха-ха, — не могла я вгамуватися.
— Подивимося, побудеш тут тиждень та вмиратимеш від нудьги, сама прийдеш сюди купатися. Будеш весело льопатися, відкидуючи ногами п'явок, сміятися та розповідати співробітникам в офісі, як весело провела вихідні на "річці-смердючці", — намагався познущатися Дмитро.
— Ага, побачимо! Ну все, річку відвідали, поїхали до тієї церкви чи до панського
маєтку. Ви ж все одно не будете в цьому купатися. Плі-з-з-з… — Занила я.
Так як ситуація з річкою виглядала дійсно плачевненько, ми посідали в машину та
поїхали спочатку до Костелу.
РОЗДІЛ 9. КОСТЕЛ.
Що тут сказати... На перший погляд нічого особливого. Величезних розмірів будівля, стіни зовні обросли мохом, цегла обсипається, навколо зарослі бур'яну.
Прямо таки любуватися – не налюбуватися. Чимось нагадує сарай у подвір'ї баби
Мані, тільки набагато вищий, видно вони практично одного віку.
Здоровенні колони при вході були залишками масивних воріт.
Костел в Старій Котельні був побудований Антонієм Прушинським у 18 столітті на честь відомого проповідника – францисканця Антонія, який залучав невіруючих у християнську віру, був захисником мандрівників і бідуючих людей, а також покровителем сімейних взаємовідносин. Будівництво костелу розпочалося у 1763 році. Довготривалий період будівництва, 18 років, пояснюється тим, що для міцності до вапняної суміші добавляли 75 відсотків яєчних білків. А таку велику кількість яєць на ті часи за короткий період зібрати було неможливо.
Його прихід мав високий статус, костел відвідували особи вищого сану. Також він
відносився до числа найбагатших костелів Правобережної України. Проте, вже за
радянських часів будівля дуже й дуже занепала.
Я думаю, кілька сотень років тому це був прекрасний храм, що приваблював прихожан, красою якого захоплювалися місцеві мешканці, але не сьогодні.
Скільки грошей сюди потрібно вкласти, щоб реконструювати цю культурну спадщину. Не один мільйон. Так як казали чоловіки, все запущено.
А мої побігли швидко фоткатися, селфі зліва, селфі справа, за вуглом, під стіною, коло вікна, за колоною і т.д. А я ніби зависла, стала і уявила собі, яким би це місце могло бути.
Навколо газони, зроблена квіткова алея з троянд, поряд ростуть туї та декоративні
ялинки, облаштовано лавочки та дизайнерські клумби.
Місце вибране дуже вдало, на пагорбі. З усіх боків відкривається неймовірний вид на село, скелю та річку. А якщо ввечері додати навколо будівлі підсвітку по дахові, то картина буде вражаюча. Все, мої думки полетіли розфарбовувати стіни, віконні рами, малювати золотими фарбами дах.
— Наташ, ти йдеш далі?— обірвав мою фантазію Назар.
— А, що...? Так, так, іду!
Ми по вузькій стежині вирішили обійти Костел по кругу. Але коли вийшли та стали
позаду будівлі, то просто втратили мову. Картина, що відкрилася перед нами була
мега фантастична. Якби я була художником, то навіть фарбами не описала б
різноманіття квітів та кольорів. Дивувала краса річки, яка протікала під скелею та
тягнулася під мостом зеленими полями, оперезавшись високим очеретом. А
навпроти, ще на одному пагорбі, розташувалася церква сусіднього села. Її сині
дерев'яні стіни губилися поміж зелених гілок садків. Всі завмерли, розглядаючи та
насолоджуючись цим казковим видовищем.
— Може спустимося до річки, там наче вода чистіша, хоч ноги намочимо, а ця спека вже дістала, — обірвала наші думки Руслана.
Всі погодились і почали повільно спускатися донизу.
— А де Назар? — Хвилин через п'ять дійшло до мене.
— Назар! Назар! — Почав кликати Діма, але у відповідь тиша.
— Чорт… ходімо назад.
Ми почали підніматися вгору. Брата ніде не було.
— Може він у тунель провалився? — Почала придумувати страшилки Руслана.
— Ага, і потрапив у величезну яму зі скарбами, — іронічно зауважила я.
Нарешті, обходячи знову Костел, ми побачили трохи відчинені двері, ніби у якийсь
хлівчик. Я заглянула і таки є. Стоїть з великою палкою та намагається щось викулупати з землі.
— Міг би хоч відгукнутися, ми ж тебе шукаємо. Знайшов щось цікаве?
— Ніколи мені,— буркнув Назар і ще активніше почав довбати старий іржавий металевий люк.
— О, це вхід у ті тунелі, що під Костелом або в інший вимір. І ми пропадемо безслідно, — вигукнула Руслана.
— Ні, це звичайна каналізація, — буркнув Діма, але прийнявся допомагати Назару.
Довбали вони ту кришку ще хвилин 10, поки вона їм піддалася. Ох, це розчарування
на їхніх обличчях, коли вони нарешті її відкрили. Там виявилася звичайнісінька
кругла яма близько 1,5 метри. Нічого особливого. Ми постояли над діркою,
подивилися на дно… переглянулися, махнули рукою і відійшли. Да-а-а, було сумно,
стільки зусиль і даремно.
— Зачиняй, надивилися та й досить, будемо повертатися додому, – скомандував
розчарований Дмитро.
Ми так засмутилися, що навіть забули про річку, кожен зі своїми думками тихо брів
до машини.
РОЗДІЛ 10.