Зараз подзвоню йому.
Я подзвонила керівнику та розповіла про нашу нову знахідку. Він уважно вислухав і сказав, що це все не по телефону, а подробиці обговоримо завтра в офісі. Вдома мені довелось робити вигляд, наче нічого не сталося. Не було бажання, ще й своєму хлопцеві пояснювати, як і чому я поїхала в той маєток шукати трупи...
Наступного дня Васильович ще о 6:00 ранку подзвонив моєму керівнику (на мою думку, то вони якісь куми, бо дуже багато у них спільних справ, але то не дуже важливо). Отож, близько 10 ранку знову біля маєтку зібрались репортери, все начальство Громади, ще купа якихось нових експертів, поліція. Ну, все як і раніше. Коли я вранці приїхала на роботу, то мій колектив знову активно обговорював цю знахідку. Роман вже встиг доповісти, що це мені ті люди наснилися і я мала їх знайти. Ото тріпло! Одна лаборантка слухала про всі події, а потім така повертається до мене і так серйозно запитує:
- Ти що екстрасенс?
О, в такому форматі я про себе не думала.
- Ні, я відьма. Літала там на мітлі вночі та й побачила кості. Ви плануєте мене спалити? — відповіла я вже посміхаючись. Хотілося ще якусь страшилку додати, але стрималась.
Хлопці засміялися, а жінки так подивилися скоса, наче справді уявили мене на мітлі.
На вечір уже в новинах розповіли, що під камінням було 42 тіла. Тобто, за період проживання в селі цей пан вбив 126 чоловік, а він там жив лише три з половиною роки. Це жах!!! І я не впевнена, що за три роки так замулилася річка, щоб по ній не міг плисти корабель, як розповідала преса. Його спеціально було закопано під землю, щоб ніхто не чув моління людей про допомогу. А найбільше мене здивувало поховання під хрестом, оскільки його також було розкопано для дослідження. В це важко повірити, там у великій дубовій скрині лежали кістки собаки. Не знаю чи то вона була господаря, чи то хтось інший її там поховав. Уявляєте собі, собака похована з почестями, навіть з хрестом, а люди складені на купу та закидані камінням. Я вважаю, що то таки той пан поховав пса. Оскільки скриня була не з дешевих на ті часи і навряд чи якийсь селянин міг собі це дозволити. А пізніше, у період СССР, люди так би не витрачались на поховання пса. Ось як виглядає людяність... Собака похована з почестями, а людські тіла скинуті на купу, як сміття.
Трохи згодом Сергій Васильович таки вирішив розчистити ставок і знайшов на дні ще одну скриню, скоріше залишки від неї, вже під величезним шаром мулу. В ній був схований дуже шикарний Сервіз із 19 ст., кілька столових приборів, кубок також із срібла та золотий кулон із зображенням "жар-птиці". Можна вважати, що це був дійсно досить гарний скарб.
Ми потім ще раз були в тому маєтку, коли Сергій Васильович відкрив кафе. Нам шеф влаштовував там святкування Дня Фірми (святкували 15-ти річний ювілей). Наші співробітники були у захваті і від корабля, і
від музею. Сергій Васильович облаштував дуже класно паркову зону поряд з маєтком. Туристів там не поменшало. Буквально за пів року Керівники Громади ще відкрили при в'їзді в село ринок із сувенірною продукцією та товарами місцевих фермерів, які вирощували овочі та ягоди, поробили дороги та встановили величезний ігровий майданчик біля маєтку для діток. Майже щоквартально влаштовували якісь фестивалі.
Людям завжди даються можливості і від них залежить, хто і наскільки розумно їх використає. Звичайний підприємець, який не продав свою знахідку — корабель десь за кордон або ж якомусь олігарху за кілька мільйонів доларів, а зробив ставку на туризм, зумів забезпечити себе доходом на багато років уперед, ще й Громада на цьому заробляє. На мою думку, такі люди варті поваги.
А ми все продовжували працювати. Наші підводні костюми були майже готові. Перед останнім етапом випробувань Олег Дмитрович, знаючи, що ми до цього отримали значну долю випромінювань (тестуючи костюми), вирішив відправити мене з Романом до санаторію. Нам дали перелік місць, куди можна поїхати, щоб ми обирали:
"Деренівска Купель" Карпати Закарпаття;
Курортний комплекс "Три Сина і Дочка" Сходніца;
"Сольова" Поляна, Закарпаття;
Санаторій "Сонячна Долина" Поляна;
Санаторій "Аркадія" Моршин;
Санаторій "Гірська Тиса" Закарпаття, Кваси;
Санаторій "Карпати" Трускавець;
Курортний комплекс "ДіАнна" Східниця;
Курортний комплекс "Міротель" Трускавець.
Досить гарні варіанти було запропоновано. Ми з Романом спочатку обрали абсолютно різні, але коли почали вивчати детально, обговорювати, поглянули на ціни, зійшлися на одному, тобто їдемо разом, але в різні номери. Головною умовою було: не розповідати співробітникам, куди ми поїхали і чому. Просто тиждень відпустки.
Ми спочатку не звернули уваги на ці дивні умови, подумали, що це для того, щоб всі інші не заздрили і не пліткували, лише потім я зрозуміла, чому все так таємно. Біля санаторію протікала річка, шеф так завернув та переконав, що ми вибрали саме це місце. А потім, вже прямо перед потягом керівник привіз нам знову костюми для занурення і дав завдання в будь-який день зняти відео місцевої флори та фауни в тій самій річці. Це таки була частина роботи, яку поєднали з нашим відпочинком.
Дорогою ми з Романом вирішили зробити всю роботу на другий день після поселення, щоб потім мати час на нормальний відпочинок. До комплексу ми прибули близько десятої ранку. Краса неймовірна... Я з великим задоволенням роздивлялася гори, які своєю величчю чіпляли хмари, зелені пагорби лісів. А яке тут чисте повітря!.. Куди там братися паркам у місті.
РОЗДІЛ 5. ВІДПОЧИНОК НА ВЕСІЛЛІ.
На ресепшн нас зустрів молодий хлопчина, років 25. Розповів про всі приємності, які нас тут очікують, провів швидко інструктаж, де що знаходиться, вручив карту місцевості та розпорядився про доставку багажу.
Ми з Романом були дуже задоволені. Єдине, що не віддали швейцарові, то це валізи з костюмами, оскільки їх вартість перевищувала вартість всього санаторію. Тому ми й поїхали на відпочинок таємно, нам навіть рідним заборонили казати, де ми будемо.
Своєму хлопцеві розповіла, що ми будемо високо в горах, і навряд чи я зможу подзвонити. Сказати, що він був злий, це нічого не сказати, але що поробиш. Ми мали вимкнути свої особисті сім-карти та перейти на нові, які нам видав шеф. Мене навіть веселила ця таємничість.
По обіді я вже розпакувала валізу та зайшла до Романа. Сьогодні була запланована консультація у спеціалістів для визначення курсу процедур, а потім прогулянка по місцевості до вечері. А далі вже візит до бару. То нічого, що вже о 7:30 ранку наступного дня ми мали бути в лабораторії для здачі аналізів. Але хто ж минає бар на відпочинку ще й у перший день. Все пройшло майже так. Огляд тривав хвилин сорок, а потім ми були вільні й відвідали ресторан. Обід мене просто вразив, не лише сервіровкою страв, а й реально смачно приготованою їжею. Воно наче й нічого особливого, але так смачно... Ніжний гарбузовий суп-пюре з сухарями, картопля по-селянськи зі шматочком курчати під кисло-солодким сливовим соусом та овочевий салат. Ну, звичайні страви, але дійсно смачнючі. Офіціант повідомив, що на вечерю буде швецький стіл, тому ми можемо не поспішати і роздивитись красу гір, гуляючи навколо.
Прогулянка по прилеглій території тривала майже три години, я навіть не помітила, як цей час пройшов. Потім ми вирішили перепочити та зустрітися близько 19:30 на вечерю. Після вечері Роман впевнено крокував до бару, я його зупинила:
- Я так розумію, ти плануєш сьогодні напитися?
- Ну, так! А ти що ні???
- Мені не можна, я можу лише скласти компанію.
- А я ж забув, що ти "закодована". Тоді будеш пити безалкогольні напої і стікати слиною біля мене. Посміхаючись, заявив він.
- Вибору в мене немає. Може ти костюм лишиш у моєму номері, про всяк випадок.
- А це слушна ідея! Тут ти права... А то я можу напитися, одягти його та побігти ниряти в басейн чи ще гірше в річку цибати. Ходімо, я перенесу.
Я насправді більше переживала, щоб їх не вкрали, але і його версія була реальна. Щодо кодування, то була моя ідея для співробітників, щоб не чіплялися та не примушували пити. Я дуже боялася в п'яному стані проговоритися, що я не Олеся чи ще щось інше ляпнути, вилити душу комусь, а потім дуже жалкувати. Та й мої здібності не дозволяли мені цього робити. Як тільки я вживаю алкоголь в найближчі три дні поряд хтось гинув, це як моє покарання за гріх, втрачати близьку людину. Це таки мотивує забути про алкоголь.
Все, костюм у моєму номері — я спокійна. Ми сидимо в барі; я насолоджуюсь безалкогольним Мохіто, Роман замовив собі спершу пиво, оскільки побачивши ціни, він зрозумів, що за свій рахунок він може собі дозволити тільки це. Але вже після двох бокалів він почав роздивлятися навколо, у пошуках вільних дівчат. Близько 21 год. в бар прийшла компанія з шести чоловік. Двоє хлопців та четверо дівчат. Роман аж розцвів, бо ті, що були до цього часу в барі, трохи старуваті для нього, хоча ще два пива і там би вже ніхто не дивився на вік...
Видно було, що компанія також сьогодні тільки приїхала, вони сіли за столик позаду нас і всі були трохи напідпитку. За пів години Роман уже з усіма ними знайомив мене, а ще через пів години він сидів в обнімку з сіроокою брюнеткою. Так цікаво спостерігати за всіма, коли ти тверезий.
За цей час вони встигли обговорити свої номери, що тут де є цікавого, хто звідки приїхав, футбол, кіноакторів та вже дійшли до політики. Було близько дванадцятої години ночі, я почала вмовляти Романа повертатися до номеру, оскільки нам вранці вставати, але хто ж мене слухав. Нарешті, брюнетка Ірен (так вона себе називала) таки вирішила продовжити вечір з Романом у його номері, мене це більше влаштовувало, ніж якщо я лишу його п'яного в барі до ранку.
Врешті-решт десь о 00:40 ми розійшлися.