Лиходій негайно відділяється від землі, підноситься як повітряна кулька й зависає в повітрі на висоті метрів трьох-чотирьох над майданчиком.
Ти кидаєшся до своєї Коханої Жінки. Вона ще не отямилася. Ти її обіймаєш, цілуєш, шепотиш: "Не бійся, я з тобою". Вона притискається до тебе:
– Я скучила, повернулася раніше… Зловила машину, приватника… А він завіз мене сюди й, погрожуючи ножем…
– Шо ж ти не зателефонувала! Я б зустрів на вокзалі!
– Хотіла сюрприз…
Ґвалтівник талапається в невагомості, дриґаючи кінцівками. Ножик він упустив ще коли пішов на зліт. Нервова фізіономія перекошена жахом. Здається, він верещав би як порося, якби в нього не перехопило подих від страху. Ті, хто знущаються над беззахисними, як правило, боягузи. Можливо, він уже з переляку випорожнився. Ти навіть гидуєш дати йому в морду.
– Пішов геть, ракле!
Клацаєш пальцями лівої руки, і він обрушується в замет.
Скиглячи, відповзає рачки, потім підводиться й, кульгаючи, тікає в морок. Ляскають дверцята автомобіля. Чутно, як машина реве від натуги, буксує, загрузши в снігу, але виривається з білого полону й віддаляється…
Кохана Жінка у твоїх обіймах трохи заспокоюється й усвідомлює, що стала свідком чуда.
– А як це ти його?! – показує пальчиком нагору.
– Не знаю, саме собою вийшло.
Розглядаєш кисть лівої руки, що тут так начудила.
Хм, "якщо буде потреба нові здатності самі себе виявлять"…
Які ще здатності ввів у тебе сивий жрець – "татуювальник"? Яких ще сюрпризів чекати від портрета Харка, що розчинився у твоєму організмі?
– Ну добре, пішли додому, сонечку.
– Погано, шо маніяк забрався. Його б до міліції…
– Він більше не буде ґвалтувати.
– Звідки ти знаєш?
А дійсно: звідки? Внутрішній голос.
Ви йдете із засніженого будівельного майданчика. Розбита лампочка на ліхтарному стовпі з обрізаними дротами гасне…
5.
– …ей сексуальний маніяк, якого вже п'ятий тиждень шукає міліція Харкова, сам явився в міліцію з повинною. На запитання, що його підштовхнуло здатися правоохоронним органам, він став розповідати небилиці, начебто під час останнього замаху на зґвалтування до нього явилося чарівне чудовисько, схоже на людину з головою качки, і змусило його злетіти… Мовляв, він бажає сидіти у в'язниці, тому що дуже побоюється знову зустрітися на волі з тим чудовиськом… Маніяком зайнялися лікарі-психіатри…
Ти вимикаєш телевізор.
– А шо, у мене там дійсно голова…
– Голова як голова, – перебиває Кохана Жінка, – тільки обличчя була зле.
– А чого ж він…
– Приверзлося мерзотникові зі страху, коли злетів.
– Знову сніг іде, – говориш ти, дивлячись у вікно.
Кохана Жінка підходить і промовляє: "Красиво!" Ти обіймаєш її за плечі.
Дійсно, красиво. Від налиплої білизни дерева стали схожі на корали, а мансарди сусідніх будинків та купол синагоги, що випнувся за ними, – на вкриті вічними льодовиками гори…
Ти трешся щокою об тепле запашне волосся Коханої Жінки; вона ледве чутно шепотить: "Кохаю…"
Ну що ще людині треба?
Післямова
От такий, м'яко висловлюючись, твір зварганив автор, намагаючись одним пострілом, так би мовити, уколошкати одразу двох віртуальних ссавців (так, зайців): і творчо випендритися, зробивши аж самого Читача головним героєм фантастичного оповідання; і потішити свій квасний харківський патріотизм, внісши лепту в міфологію Харкова.
Так, оповідання вийшло не зовсім нормальне, бо ж в нормальних оповіданнях героями бувають хто завгодно, але тільки не сам читач.
Можливо, безцінний Читачу, тобі не дуже-то сподобалося бути персонажем, тобто, по суті, маріонеткою автора; можливо, ти навіть дещо шокований авторською безпардонністю (розумію: я й сам не люблю бути чиєю б то не було маріонеткою); можливо, ти навіть трохи сердитий на автора за те, що він у своєму опусі змусив твою Кохану Жінку пережити напад злочинця… Але зате автор наділив тебе в оповіданні надприродними здатностями, зробив, можна сказати, десь надлюдиною, або кимсь на штиб чудотворця, а це, погодься, по-своєму приємно. Розраховую, що цей останній позитивний аспект переважив негативні.
Автор же, закінчивши своє не зовсім нормальне оповідання на такій ідилічній ноті, як ваші обійми біля вікна, прощається з тобою, безцінний Читачу, задумливо погладжуючи своє ліве плече, на якому нещодавно вимальовувалося придбане автором при дивних обставинах загадкове татуювання; прощається, сподіваючись, що не назавжди…
Серпень-Вересень 2004 р.
[1] Описуючі в цьому оповіданні недалеке майбутнє (котре тепер вже, звісно, є минулим), із прогнозом погоди автор не вгадав: в описуваний день насправді не сталося снігопаду: було відносно тепло та сльотаво, снігом і не пахло.
[2] Авторська довідка:
Ракло – харківське слово, що означає безкультурного індивіда, схильного до криміналу. Попервах, в XVIII столітті, харків'яни кликали раклами бурсаків – студентів Харківського колегіуму, заснованого в 1722 році, що проіснував до відкриття в Харкові університету, після чого колегіум був перетворений на духовну семінарію. Вічно голодні бурсаки періодично влаштовували набіги на сусідній Благовіщенський базар, де вихоплювали їстівні товари в торговок; зрозуміло – безкоштовно й без згоди останніх; торговки верещали: "Рятуйте, ракли грабують!" Ці набіги бурсаки називали "подвигами Геракла". Існують три версії щодо походження цього слова. Перша: "ракли" – укорочене "Геракли"; друга: колегіум носив ім'я святого Іраклія й "ракли" – це перекручене "Іраклії"; третя: попечителем колегіуму був якийсь француз на прізвище Ракло. Оскільки в харківських обивателів студенти-ракли асоціювалися з базарними грабунками, згодом у цім місті раклами стали кликати всіх, хто схильний до грабунків, злодійства, хуліганства, зґвалтувань і т.д.
Тремпель – харківське слово, що означає предмет, на який вішають одяг; за межами Харківщини іменований "плічками". Років сто назад, або більше, у Харкові з'явилися одежні "плічка", відзначені написом "Тремпель"; от з отих-от часів харків'яни й називають ці предмети тремпелями; і навіть сміються, коли чують, як іногородні називають тремпелі "плічками". А справа в тім, що жив у місті такий собі пан Тремпель, якому належала крамниця одягу; прізвище цього пана наносилося на "плічка" в якості торговельної марки, фірмового знака… Слово "тремпель" у цьому аспекті знайоме й мешканцям деяких інших населених пунктів сходу України, куди поширилося з Харкова.