Молись за нас, грішних, нині
І в годину смерті нашої.
Амінь.
чи то від молитви
чи від маминого голосу
я заспокоююсь
лише зрідка
шморгаю носом
і повторюю
незрозумілі слова
вервиці до Богородиці
від яких так спокійно
і сонячно
і мама мені видається
отією Святою Марією
що спустилася з неба
і молиться
за кожного грішника
аби не дати йому
померти
наглою смертю
без сповіді
і я вже вірю
що житиму вічно
тільки б не загубити
якнайдовше утримати
ту вузеньку стежку
котра від порогу
нашої хати
веде до якогось дива
розплющую очі
і посміхаюсь
бо давно вже немає
тієї стежки
вона розорана
і мати моя
не Діва Марія
а велика грішниця
як і я
і ніхто з нас не вічний
у цьому невічному світі
хоча про безсмертя
і мріє кожен
та я шепочу
молитву до Богородиці
перебираю пучками вервицю
зерня за зернятком
і вже не страхаюся
смерті
що здатна
усіх упокорити
чорним своїм безмежжям
смородом розкладання плоті
маячнею товстих хробаків
вздовж кісток
що зотліють останніми
і все ж я боюся
лише одного
аби за життя
не зотліла
10
я поховав себе
живцем
у новому цегляному будинку
у кімнаті
на дев'ятому поверсі
куди вранці заходить
рожевощокий ранок
в полудень
смагляволице сонце
а увечері
коли усе небо обляже
чорнильна тиша
до мене
приходять
зірки
їх багато
відомих і невідомих
сліпучо-срібних і трішки тьмяних
але
я завжди шукаю
оту зірку
найяскравішу в небі
що сходить над чорним Донбасом
і зорить
над моєю головою
обминаючи зорепад
це
моя зірка
що губиться
на зоряній вишивці
чорної
сорочки неба
me quaero
шукаю себе
хата
де я народився
стала землею
разом із батьком
me quaero
шукаю себе
школа
де я навчався
стала спогадом
разом із мамою
me quaero
шукаю себе
впізнаю
свої губи
у старшому синові
me quaero
шукаю себе
впізнаю
свої очі і посмішку
у молодшому синові
me quaero
шукаю себе
руки коханої
блукають
рельєфами мого обличчя
і тіла
від поораного чола
до чоловічого життєдайного кореня
me quaero
шукаю себе
дороги кидаються
ловлю їх
тремтячими пальцями
й намотую
на свої ноги
me quaero
шукаю себе
будинки перетинають
мій шлях
дерева біжать
навперейми
ставлять підніжку
шляхові знаки і світлофори
жбурляють блискавки
небеса
остуджують холодні дощі
жагу мого руху
і прагнуть мене
зупинити
увігнати
у землю
я к
ц
в
я
х
але я ще
не заіржавів
me quaero
шукаю себе
о Боже
невже я проциндрив
життя своє марно
і всі мої мрії були
мильними бульбашками
або відлетіли
повітряними кульками геть
доводь тепер
з піною на губах
що вони були гарними
і барвистими
me quaero
шукаю
шукаю
шукаю себе
у минулому
і в сьогоденні
а я
в невідомому завтра
яке недосяжне мені
і нікому
о як пізно ми каємося
перед Господом
безглуздо хапаючись
за свічечки
немовби
дрібними грошима
і спалахом гноту
можна
спокутувати гріхи
о які ми
наївні
чи встиг я зробити
хоч крихітку з того
чим жив
про що мріяв
чи зможу померти
спокійно
зірвавшись серпневою зіркою
у провалля
чи дійде
мій спалах останній
веселковою енергетикою душі
до чийогось вікна
озоривши
священну хвилину зачаття
нової
зірки
падаю в безвість
не встигаючи роздивитися
власне
обличчя
11
істини
не існує
крім Бога
є тільки думки і гіпотези
закони і принципи
такі ж далекі від істини
як і самі люди
що їх створюють
а власне
що є істина
махаємо руками
думаємо
що злетимо
але небо
давно вже заасфальтоване
вдивляюсь у сонце
до мозолів на очах
які вибухають кринично
і мандрують
дві солоні тарапуньки
руслами зморшок
до прогірклого болю
перших сивин
запліснявів хліб
спечений мамою
вишенька
кинула долі
білу хустинку
покрившись
краплинами крові
минуле
б'є по мені бумерангом
і падає в ноги
зеленим калачиком
який у дитинстві
був найсмачнішим за всі цукерки
білі хмарини
сторінками інститутських підручників
і конспектів
нагадують
про незамінний внесок
Леніна і компартії
у розвиток гінекології
мабуть тому
мій диплом
червоний від сорому
відсікаю його
від себе
як власну руку
уражену гангреною
з рани
випурхує біла голубка
то совість моя
що сповідається перед Богом
я одиниця
помножена
на нуль
бачу сни
чорно-чорні
з розплющеними очима
прокидаюсь
від крику дитини
вибігаю на вулицю
а там
берізки настрахані
забрели у блакитні калюжі
і плачуть
по вбитому синьому птахові
вітер свище
у моїх спорожнілих кишенях
волосся
посивілим листям
відлітає у вирій
і нічим
прикрити лисину
попереду
остання зима
з обірваними струнами
заледенілих
дерев
12.
якщо я забуду
скласти
свій заповіт
перепишу
Заповіт Шевченка
краще
не зможу
придумати
1991-2001 рр.
Херсон — Київ — Краків — Жешів — Херсон
епілог
пересію я думки
пересію
замальовані шибки
відігрію
та збороти я не в змозі
завію
перший іній на порозі
старію