та як ви врятувались?
Перехожий Сталось диво...
Отож, стояв я на помості, рук
мені не закрутили ще. А вітер
студив мої рамена. Кат мотузку
розплутував якусь. І раптом — зойк:
з-під поручнів, і в той же час зійшлися
із катом ми, борюкалися край
помосту... Тріск, — в лице війнуло жаром,
рука, мене вхопивши, розтулилась, —
кудись я падав, і когось я збив,
де люди й коні — все перемішалось, —
"Горить! Горить!" — лунав все той же крик,
що захлинався аж до істерії!
А я вже був далеко! Тільки раз
я озирнувся на ходу і бачив —
як в чорне небо дим багряний линув,
як запалали і самі стовпи,
і ніж упав, відпущений багаттям!
Жінка Які жахи!..
Чоловік (у задумі уриває) О так! Хто смерть побачив,
вже не забуде... Якось лиходії
у сад залізли. Ніч, імла... Узяв я
рушниці...
Перехожий Врятувався так, — і зразу
немов прозрів: колись був неуважний,
байдужий, вайлуватий... і раніше
я порошинок райдужних життєвих
не цінував — але уздрівши близько
ті два стовпи, — і браму ту вузеньку
у небуття, ті спалахи, той присмерк...
і Францію під свист морського вітру
покинув я, і Франції цурався,
допоки в ній холодний Робесп'єр
зеленуватим привидом виднівся, —
допоки йшли в вогонь курні полки
за сірий погляд чубчик корсиканця...
Але нелегко жив на чужині я:
у Лондоні сирому і сумнім
я викладав науку поєдинку.
В Росії жив, і грав на скрипці в хаті
у варвара розкішного...