Тож замість того, щоби написати й видати "Самовчитель колупання в носі" у восьми томах з додатками таблиць і схем, автор перериває роботу на самому початку, усвідомивши, що така праця не буде читачем затребувана, і гонорар авторові не світить. Тьху!
Початок 90-х років XX століття.
____________________
Легенда про Головний Убір Кольору Крові та ссавця виду canis lupus, або Осіння пастораль
Топтання на класичному сюжеті, у шести томах
Том перший
Я не вмію приховувати своїх почуттів: коли в мене є причина для суму, я маю бути сумним і ні на чиї жарти не посміхатися; коли я голодний, я маю їсти та ні на кого не чекати…
В. Шекспір, "Багато галасу даремно".
Вогкість. Вооогкість, чорррт її подеррри!
Змерз-змерз-змерз! Змерз!
Вогкість і холод можна було б перенести, якби не голод! Ах, голод-голод-голод! Вити хочеться!
… Їх було двоє. Один вистрілив, інший… Інший! Так, він був смачним… Бах! Пострілом обпалило хутро. Біг, біг, біг. І знову постріл. І назустріч другий із рушницею напереваги. Зуби-зуби, глотка, кров, голод, м'ясо. Перша двонога без пір'я істота, дегустована мною.
Ууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууууу!!!
Луна-от яка! Що це стукає? Це зуби-зуби-зуби-зуби. Це холод-холод.
Ранок… Коли ж ранок?!!
Том другий
– Ну як, синьйоре? Зладили з дочкою?
Цілком зійшлись?
– Чи може бути інше?
Нам неможливо не поладить з нею.
В. Шекспір, "Приборкування норовливої".
– Що це?
– Плетене з рослинних прутів начиння – посуд із ручкою – наповнений хлібобулочними виробами домашньої випічки, які призначені для літньої особи жіночої статі, що є моєю матір'ю.
– Ага, кошик з пиріжками для бабусі.
– Вона хворіє.
– Вона хворіє? Хворіє! Хворіє…
– Сходи до неї, Головний Уборе Кольору Крові.
– Сходжу до неї.
– Підеш стежкою, по…
– Я пам'ятаю, пам'ятаю!
– Ах, бабуся…
– Нічого, нічого, вона видужає.
– Птахи.
– Летять на південь. Холодніє.
– Осінь.
– Коли йти?
– Поснідай і відправляйся.
– Говорять, ссавець мисливця загриз.
– Осінь.
– Апетитно.
– Смачного…
– Ну, я поїла. Дякую.
– Іди.
– Пішла!
– Дорогою не розмовляй з незнайомими. Я тебе знаю!
– ?
– !!!
– …
Том третій
Цей хижий звір, що лев йому ім'я,
Побачив Тізбу, що в кущах скрадалась.
Вона його на смерть перелякалась.
В. Шекспір, "Сон літньої ночі".
Іде! Сміливе! Не боїться йти лісом. Маленьке! Смачне, напевно. Співає! Співай, рідне. Недовго залишилося.
Ах, голод-голод, ти робиш мене душогубом!
Небо! Птахи летять туди, де тепло!
А я залишаюся тут, де сиро й холодно. За що я не птах?
Шлунку, не квап мене! Дай помилуватися істотою. Головний убір кольору крові молодого баранчика. Навіщо воно надягло кривавий головний убір? Він будить у мені апетитні спогади. Кров, м'ясо, тепле, солонувате, ще тремтяче. Кривавий… Кривавий… Колір вогню, яким мене обпалили в селі! Птахи, заберіть мене туди, де тепло й ситно!
Шлунку, ще трохи і я тебе наповню. Бачиш, я вже вийшов на стежку. Шлунку, потерпи! Не бурррчи так тужливо. Чуєш, я, намагаючись не дивитися в довірливі очі істоти, запитую, куди воно йде. Шлунок! Ах, голод-голод!.. Бабуся. Це, напевно, ситно… Пиріжки? Теж зійде. Де живе ця (Уррр!) бабуся? Тихіше, шлунку. Потерррпи. Бабуся порівняно недалеко. А істота нехай співає поки. Постукати. Постукаю! Постукаю, і апетитна калорійна тепла бабуся не поспішаючи відкриє двері…
Будь здорова, істото в кривавому уборі. Будь здорова поки. Бо я віддаю перевагу здоровій їжі.
Птахи летять туди, де тепло. Я біжу туди, де бабуся. Шлунку, не підкошуй мої ноги! Ах, голод-голод!
Том четвертий
Джентльмени, не дозволяйте йому бити стару!
В. Шекспір, "Віндзорські пустунки".
Стук, стук, стук!
– Хто там?
– Це я, бабусю, твоя внучка.
– А що в тебе з голосом?
– Змерзнула. Холод. Птахи на південь летять. Листя летить на мерзлий ґрунт.
– Там, дитинко, на двері мотузочка. Смикни, як звичайно, дв… А?!!!
– А! Ррр.
– Ой! Ааааааа!
Хррр. Гм… Гм… Гм… Усе! Як швидко відбулося. Голод. Навіть не встигнув укусити, розжувати. Цілком, живцем. Що це хрумтить на зубах? Скельця. А тут тепло. Дрова горять. Ненавиджу вогонь! Але тепло. І простирадло ще тепле. Ковдра. Зуби-зуби. Не стукайте. Зараз зігріюся… А за вікном – холод, вогкість, осінь, птахи на пі…
Хррр… Хррр… Хррр…
Що таке? Здається, задрімав. Хто стукає?
– Бабусю, це я, Головний Убір Кольору Крові!
Ой, чепчик. Тут не дуже світло, воно не розгледіть.
– Агов, дитинко, ти там смикни за цю, як її… Ну, загалом, смикай! Вони і відкриються!
Птахи на південь, а мені тут тепло, як улітку. Благодать!
Том п'ятий
Господи боже! Навою, що це з тобою скоїлося? Ти перемінився.
В. Шекспір, "Сон літньої ночі".
Ссавець! У постелі бабусі! Він її з'їв!!!
Запитує, що принесла. Сам знає, що пиріжки, а запитує. Чепчик надяг. Вирішив прикинутися бабусею! Знайшов дурепу!
А чому це в тебе, "бабусю", такі великі слухові органи? Думає, я дурна. Бабусю від звіра не відрізню. Ех ти, ссавець! А чому це в "бабусі" (що він відповість?) такі великі органи зору? Знову "щоби краще…" Старе облізле м'ясоїдне! Ну, от зараз я тебе й викрию так, що тобі соромно стане. Зуби! Зуби-от хижака.
Ну, от, хижак і є. Ситий по горло бабусею, а однаково й мене ковтає. Що значить звірячий апетит. І після цього він продовжить стверджувати, що він бабуся? Ні, звірятко, тепер ти повністю викрите!
У лісі жовто й холодно, птахи на південь летять, а тут темно, гаряче й волого. Це і є шлунок? А хто це копошиться? Бабуся?! От ми знову разом! Яке щастя!
Том шостий
Стій! Не підеш! Попавсь, товстий шахрай.
В. Шекспір, "Віндзорські пустунки".
Бог свідок, не праг я їсти маленьку співучу істоту: і без того ситий. Але вона сама полізла в рот дивитися, які в мене зуби. Спрацював ковтальний рефлекс.
Тепер мені важко буде переміщатися. У мені більше центнера. Почекати, поки перевариться й вийде? Але це довго. А раптом хто загляне в цю будку бабусі, а отут я такий безпомічний від переїдання. Ні, буду, від гріха подалі, потихеньку відповзати до лісу… Там, звичайно, холодно й сиро, але…
Ой, пузо…
Ой, не можу терпіти…
Оооо...
– Ех ти, ссавець!!!
– Ну що за манери – ковтати живих людей.
– Хто тебе, звірятко, виховував?
– Воно просто проголодалося.
– От тобі, звірятко, пиріжки з м'ясом.
– Не поспішай, ссавцю, а то подавишся.
– Славно, бабусю, що при тобі завжди аптечка! І славно, що в аптечці було проносне!
– І тим паче славно, що в моїй садибі є лазня. Цей запах…
Осінь… Птахи на…
1985 р.
____________________
Не горобці
Говорізми
Слово не горобець, вилетить – не піймаєш.
Прислів'я.
– Нехай першим кине в мене своїм каменем той ювелір, хто сам без гріха. Будь-яким каменем: хоч рубіном, хоч сапфіром, хоч смарагдом, хоч…
* * *
– Він безсрібник: відчуває байдужість до срібла. Інша справа – золото. Беззлотником, якщо так можна виразитися, він не є.
* * *
– Я мав гадку, що це сміття із клозету, а виявилося – твір сучасного мистецтва: абстрактний живопис коричневою субстанцією на туалетному папері.
* * *
– Ви геть за собою не слідкуєте.
– Нічого подібного! Я не тільки за собою слідкую, але навіть доношу в правоохоронні органи про результати цього слідкування.
* * *
– Кажуть: кашу маслом не зіпсуєш. Але, у крайньому випадку, каша може бути й без масла. Тому пропоную інше формулювання: кашу крупою не зіпсуєш. Якщо крупа якісна й добре зварена, звичайно. Бо не певен, що кашу, у якій є масло, але немає крупи, можна вважати кашею.
* * *
– Я винайшов і створив живу людину.
– Ай, не треба брехати. Ніяких живих людей не може бути. Це чиста фантастика, – відповів роботові Васі робот Коля.
* * *
– Чи має людина право бути абсолютно безправною?
* * *
– Гамлете Гамлетовичу, не морочте череп бідному Йорику!
* * *
– Ми не знаємо, про що думає вовк, перегризаючи горло баранчикові. Може, він думає по-своєму, по-вовчі: "Вибач мені, грішникові, Господи, бо ж Ти сам мене таким створив. Амінь".
* * *
– Говорять: дурням щастить. Виходить, якщо тобі не щастить, можеш себе утішати, мовляв, отже я не дурень.
* * *
– Людина створена для щастя, як ми – птахи – для польоту, – повідомив страус пінгвінові.
* * *
– Я бачу, ти зовсім не вмієш сумувати. Давай, навчу.
– Ай!!! Боляче ж!
– Не ображайся. Просто для смутку повинен бути привід.
* * *
– Бувають труби водостічні, а бувають труби словостічні, іменовані телефонами.
* * *
– Милостиво прошу вас, пане, ну дозвольте мені дати вам по морді. Ну хоч разочок. Не відмовте у такій люб'язності, Христом-Богом благаю!
* * *
– Кожний собака знає, що гав гав ррр гав ууу гав ррр.
* * *
– Наскільки я пам'ятаю уроки історії, першим обматюкав Київ князь Віщий Олег: сказав, мовляв, Київ – мать-перемать городів руських.
* * *
– Це був не хто інший, як невідомо хто. Так, саме він – невідомо хто, власною персоною. Я відразу зрозумів, що це невідомо хто, оскільки саме так його собі й уявляв. По-моєму, усі невідомо хто саме так і виглядають.
* * *
– Кожна людина – коваль свого щастя.
– Але, схоже, не в кожного є молот і ковадло.
* * *
– Він послав студента до якоїсь матері. До якої? До альма-матері.
* * *
– По-моєму, ти правий.
– Який-такий Правий? Ні, я не якийсь Правий, а Петро Пупченко.
* * *
– Він настільки сильно любить гроші, що навіть вступив із ними в інтимний зв'язок.
* * *
– Мила дівчина. Але чому в неї груди позаду?
– Це не груди, а крила, тому що вона справжній ангел.
* * *
– Тьху на вас, шановний! – сказав Петро.
– Самі ви шановний! – огризнувся Іван.
* * *
– Він, взагалі-то, міг би бути хорошим. Але в цьому випадку його б хвалили навколишні. А він настільки скромний, що не може чути похвальних слів на свою адресу. Тому, із природної скромності, він не дозволяє собі бути хорошим. Тому й лупить навколишніх по мордах. Скромник, що ж отут поробиш.
* * *
– Знайшов гайку! Залишилося пригвинтити до неї автомобіль, і буде на чому їздити… Знайшов ґудзик! Залишилося пришити до нього шубу, і буде у що взимку одягтися… Знайшов черепицю! Залишилося підкласти під неї будинок, і буде дах над головою.