Томагавки, мокасини, скальпи, пір'я та вігвами

Неначебто замальовка з життя північноамериканських індіанців XIX-го століття

Взагалі запахло здиранням скальпів і тому подібними дитячими радощами.І. Ільф, Є. Петров, "Одноповерхова Америка"

На північноамериканську прерію гепнувся ранок. Світанок узяв, та яа-ак зайнявся! Сонце, не яке-небудь там житомирське, або, скажімо, тамбовське, а саме як там не є типово північноамериканське виплюнулося з-під обрію й подзюрило променями на землю. Його жовте світло наче сеча потекло по індіанських вігвамах.

Якийсь північноамериканський птах закукурікав утретє. (Автор відразу повинен вибачитися перед читачем за те, що не повідомляє назву цього птаха. Просто автор не орнітолог і не знає, які там водяться птахи, а шукати інформацію в довідниках та енциклопедіях йому ліньки). Не встигнула ця перната тварина прокукурікати, як із вігвама № 37, позіхаючи, щулячись від ранкової прохолоді й почухуючи сідницю томагавком, вийшов північноамериканський індіанець Тимофіїч, тобто в перекладі українською мовою Стріляний Горобець. Він теж був істотою пернатою, бо ж всім відомо, що індіанці носять пір'я. Поправивши на переніссі перекошене пенсне, він оглянув зіркими очима вігвами сусідів, таких же, як він, північноамериканських індіанців із племені… еее… із племені, скажімо, яких-небудь магикачів, або, наприклад, апачарів, а може, делашонів… (Автор знову повинен вибачитися перед читачем за те, що назви індіанських племен вимушений висмоктувати з пальця, або брати зі стелі, оскільки, не будучи етнографом, справжніх назв не знає, а ритися в довідниках і енциклопедіях йому… Ну, ти зрозумів, читачу. Так що вибирай із цих трьох придуманих автором варіантів ту назву, яка тобі більше до вподоби, або ж знайди в енциклопедії й підстав сюди іншу).

Потім гострий погляд індіанця Тимофіїча ковзнув прерією до західного обрію. Там, на горизонті, він побачив гори. Зщулившись, втупився в ці височини, щоб розглянути – що там відбувається. Гострий зір, посилений скельцями пенсне, дозволив індіанцеві помітити, що гірською стежкою спускається гурт людей. Індіанець насторожився: а раптом це блідолиці. А, як відомо, блідолицих хлібом не годуй – дай виміняти на дешеву біжутерію безцінні індіанські землі, або, гірше того, дай заразити гордих аборигенів дурною імпортною хворобою за назвою алкоголізм. О, із цими блідолицими треба тримати ніс за вітром, вушка на маківці, а хвіст пістолетом, або, краще, пістолет хвостом, а ще краще не пістолет, а гвинтівку, і не хвостом, якого немає, а твердою рукою.

Тимофіїч Стріляний Горобець зняв пенсне, поплював на скельця, ретельно протер їх підошвою мокасину, щоб краще бачити, і водрузив назад на горбатий індіанський ніс. І так напружив очі, що аж кришталики хрумтіли. Так, тепер він чітко видів, що це таки блідолиці, і що вони, спускаючись із гір на прерію, про щось жваво переговорюються. За рухами їхніх губ і жестами рук індіанець Тимофіїч визначив: вони говорять про незліченні корисні копалини у надрах тутешніх земель, і про те, як можна розбагатіти, якщо розколупати цю землю буровими вишками та шахтами. Але спочатку, мовляв, треба прогнати із цих земель "смердючих червоношкірих" з їхніми вігвамами та томагавками. І от ці, мовляв, ящики зі зброєю допоможуть їх прогнати, а якщо не прогнати, то, у крайньому випадку, винищити.

– Бач, що замислили, койоти пархаті! – пробуркотів, позіхнувши, Стріляний Горобець і, піднявши настегневу пов'язку, ліниво подзюрив убік гір.

– Кого це ти лаєш, мій червоношкірий брате? – запитав виходячи з вігвама № 4 індіанець Ілліч, або, у перекладі українською, Лапчастий Гусак, і привітально поплескав Тимофіїча по плечі томагавком.

– Блідолицих, – коротко пояснив Стріляний Горобець, забинтовуючи кровоточиве плече.

– Яких блідолицих?

– Які спускаються сюди з гір.

– З яких гір?

– Які на заході. Інших же звідси не видно.

– А де захід?

– Там.

Але як не вдивлявся Ілліч Лапчастий Гусак, ніякого заходу з горами й блідолицими він так і не зміг розглянути крізь густу мережу тріщин, що покривали скельця його пенсне після того, як по ньому (по пенсне) пробіг табун бізонів.

– У них є громові трубки, що плюють вогнем, які ми, індіанці, називаємо рушницями, і вони будуть викорінювати нас із наших споконвічних житлоплощ. От спустяться з гір, перетнуть прерію й, як мінімум через тиждень, будуть отут, – пояснював, розчісуючи пір'я на голові гребенем з рога бізона, індіанець Тимофіїч Стріляний Горобець.

– М… так, діла, – простягнув Лапчастий Гусак, теж починаючи дзюрити. – Треба сказати вождеві. Він у нас мужик тямкий, щось скумекає. Пам'ятаєш, на нас напало плем'я мурокозів, і ніхто не знав, що робити. Тільки наш мудрий вождь зміркував, що треба тікати. І тепер чого-небудь виметикує. Либонь викрутимося.

Лапчастий Гусак рішуче стряхнув останні краплі.

– Так, час на міркування поки є. Покуримо? – запропонував індіанець Тимофіїч.

– А як же. Ми ж як-ніяк індіанці, – підтримав пропозицію індіанець Ілліч, виймаючи з кишені настегневої пов'язки люльку. – Хоча наш Борисич і белькоче про шкоду паління, але як же нам, індіанцям, не курити. Індіанець без тютюну й люльки – це як італієць без макарони, або українець без галушки, або француз без жаби.

Борисичем, себто в перекладі із цієї індіанської мови на українську Цілющою П'явкою кликали одного із двох чаклунів цього племені. Другого чаклуна йменували Мойсеїчем, що в перекладі означає Мінлива Хмарність. Борисич трудився на ниві чаклунства в галузі охорони здоров'я й псування здоров'я, а Мойсеїч спеціалізувався на стихійних лихах і стихійних радощах.

(– Дурниця якась виходить, – буркоче раптом внутрішній голос автора. – Не буває в індіанців таких імен: Тимофіїч, Ілліч, Борисич, Мойсеїч. Це взагалі не імена, а по батькові, і зовсім не індіанські. От Гайавата, Чинґачґук, Віннету, Оцеола – це дійсно індіанські імена, які давали своїм персонажам письменники Генрі Лонґфелло, Фенімор Купер, Карл Май, Майн Рід – літератори, що добре зналися на індіанському житії.

– Ну так, я не лінгвіст і не поліглот, – відповідає внутрішньому голосові автор, – тому справжніх індіанських імен не знаю, взагалі не знаю індіанських мов і говірок, от і доводиться знов-таки брати імена зі стелі або висмоктувати з пальця. А те, що ці індіанські імена схожі на тутешні по батькові, прошу вважати випадковим збігом.

– Й не носили індіанці пенсне. Індіанець у пенсне – це якась карикатура.

– Твердження, що індіанці не мають права носити пенсне – це дискримінація за національною або расовою ознакою. Що, індіанці – не люди, чи що? Звичайно, люди, і ніщо людське їм не чужо, у тому числі й носіння пенсне, тим більше що дія відбувається в дев'ятнадцятому столітті, коли носіння пенсне було справою звичайною.

– Взагалі, якого біса (або іншого представника демонології) ти взявся за тему індіанців, якщо не знаєш ані назв індіанських племен, ані індіанських імен, та й взагалі в цій темі явний профан? Письменник повинен брати для своїх творів теми, з якими він добре знайомий або з власного досвіду, або вивчивши великий обсяг відповідної літератури, а не так, з ні з того ні із сього. Тобі варто було б перш, ніж сісти за твір про індіанців, ретельно простудіювати десятки томів з етнографії, географії, лінгвістики, зоології (щоб, наприклад, знати, яка там пташка кукурікала), і навіть ботаніки (щоб знати, яка там рослинність росте в цих преріях); або навіть з'їздити до Америки й поспілкуватися зі справжніми індіанцями, незважаючи, що сучасні індіанці відрізняються від тих, із дев'ятнадцятого століття. А ти нічого цього не зробив, нічого майже про індіанців не знаєш, а туди ж – писати. Якого, повторюю питання, біса (або іншого представника демонології) ти узявся за цю тему?

– Ну, якось от приспічило. Я ж у дитинстві, як і багато хлопчиськ, читав про пригоди Гайавати, Чинґачґука, Оцеоли… Дивився в кінотеатрах сосиско-вестерни…

– С… Це що за…

– Ну, бувають справжні фільми-вестерни, американські, а бувають спагеті-вестерни, названі так тому, що їх знімають італійці, які, як відомо, полюбляють їсти спагеті. А в радянських кінотеатрах крутили вестерни східнонімецького виробництва, а оскільки німці люблять сосиски, то я такі фільми називаю сосиско-вестернами. Головні ролі індіанців (Віннету, Чинґачґука, Оцеоли, Текумзе, Зіркого Сокола, Ульзани і т.д.) у цих сосиско-вестернах виконував мускулистий югославський актор Гойко Мітіч. Начитавшись отаких книг, надивившись отаких фільмів і беручи приклад із індіанця Мітіча, радянські хлопчаки встромляли у волосся пір'я (голубині – якщо жили в місті, або гусячі – якщо жили в селі), робили з підручних матеріалів настегнові пов'язки або інші елементи індіанського одягу, обов'язково з бахромою, озброювалися саморобними томагавками або рушницями й, так би мовити, індіанцювали. Я теж не уник у дитинстві таких ігор. І от тепер, будучи дорослим писакою, я раптом і подумав: а чи не написати щось про індіанців. А оскільки про індіанців я мало що знаю, навіть те, що читав у дитинстві, призабув, то й виходять от такі відсебеньки. Але це навіть смішніше. А сміх, як стверджують медики, дуже корисний для здоров'я. Тому буду продовжувати в тому ж дусі).

– Наш Борисич зовсім поганий зробився, – говорив Стріляний Горобець, потрошачи цигарку, щоб вилученим із неї тютюном набити індіанську люльку. – Заговорюється старий. Нещодавно бовкнув: "Мийте руки перед їдою". Уявляєш?! Споконвіків усі нормальні індіанці облизували руки після їжі, а він каже "перед". Будь-який пацан знає, що облизувати руки перед їжею немає жодного сенсу – це й не смачно й не поживно. Зовсім заплутався дід. Старість – не радість.

– Мені теж днями чаклун Борисич сказонув: "Зуби треба чистити". Я йому відповідаю, мовляв, чищу регулярно, дивися, як блищать. А він мені: "Це зуби койота, а чистити треба свої власні". Ну, як тобі? Свої власні! Маячня якась! Якщо я намисто зроблю зі своїх власних зубів, то чим же я буду кусати й жувати?!

– Я ж і кажу: заговорюється старий, плутає.

Поки ці двоє, по черзі присмоктуючи люльку й пускаючи зі правої ніздрі й інших отворів організму тютюновий дим, перемивали кісточки чаклунові, з вігвамів виколупувалися інші члени племені: пернаті мужики й баби; отроки і отроковиці що тільки-но оперилися; шмарката голозада дрібнота що поки не оперилася.