Я здивувався: от бреше мужик – як по писаному! Згодом я подумав, що ці небилиці саме в дусі "Багатогранного світу"; по пам'яті записав, і от вам…
– А як він виглядав, той п'яничка?
– Такий яскраво-рудий, а очі різні: ліве каре, а праве зелене.
– Ну, я так і думала!
– А шо, ви його зна…
– Це психічнохвора людина. Він і нас "дістав" своєю шизофренічною маячнею. Він перебуває на обліку в психлікарні, на Сабуровій Дачі. Раджу вам, парубоче, викинути з голови його божевільний белькіт, якщо не хочете, шоби й вами зацікавилися психіатри. А хочете, я вам допоможу це забути? Дивіться мені в очі.
Парубок, поправляючи окуляри, котрі повільно з'їхали носом, наче санчата сніговою гіркою, здивовано дивиться на Зінаїду Андріївну, а вона впивається в його опушені білими віями очі поглядом що заворожує, і продовжує пронизливим гіпнотичним голосом:
– Ви забуваєте все, про шо ми з вами говорили. Ви забуваєте все, про шо написали в цій замітці. Ви забуваєте все, шо чули від рудого незнайомця. Ви ніколи про це не згадаєте. А тепер вставайте і йдіть додому.
Парубок із порожніми ляльковими очима піднімається зі стільця й механічно виходить із кабінету, навіть не попрощавшись.
Зінаїда Андріївна Салтівська теж встає з-за стола, підходить до дверей і, визирнувши, кричить:
– Валечко, я півгодини буду дуже зайнята; нехай до мене ніхто не заходить.
– Добре, Зінаїдо Андріївно.
Втім, ніхто й не зміг би зайти, бо Зінаїда Андріївна відразу замикає двері кабінету зсередини на замок.
Вертається до стола, жмакає два аркуші паперу й кидає в кошик для паперів.
Дивиться у вікно.
Будинок, частину якого орендує редакція журналу "Багатогранний світ", стоїть на східному схилі Холодної Гори, і з редакторського вікна як на долоні Нагорний район – історичний центр Харкова. Он височить над дахами увінчана золотою цибулиною Олександрівська дзвіниця Успенського собору. Он поруч біліє Свято-Покровський. А он ліворуч – біла громадина Держпрома, "організована гора", як, не змовляючись, назвали цю першу в СРСР висотну будівлю Анрі Барбюс і Максим Горький; поруч – жовтий хмарочос університету… Але ж Зінаїда Андріївна, як її тепер кличуть, прекрасно пам'ятає час, коли на цім місці ще не було ніякого населеного пункту, лише такі що поросли травою та подекуди деревами пагорби… Ех, швидко біжить час…
Зінаїда Андріївна зі сумнівом дивиться в кошик для паперів, дістає з нього свіжезіжмакані аркуші, кладе їх у попільницю й запалює запальничкою. Засмикує штори, сідає за редакторський стіл і, любуючись полум'ям у попільниці, набирає номер на телефоні.
– Алло, Сергію Володимировичу, здраствуй. Отут така справа. Чутки про те, шо наш дорогий колега Аркадій Павлович під впливом алкоголю втрачає над собою контроль і розпатякує аборигенам секретну інформацію, на жаль, підтвердилися. Я тільки-но випадково довідалася від одного аборигена. Звичайно, аборигени йому не вірять, але береженого бог береже… Так. Думаю, є сенс Аркадія Павловича на час від аборигенів ізолювати й полікувати від тяги до спиртного, шоби він уже ані краплі… Ага… Ну, все… Й тобі того ж. Па-па.
Зінаїда Андріївна знімає блузку й ліфчик, нафарбованими нігтями розстібає невидиму неозброєним оком застібку оболонки, що імітує людську шкіру, звільняє з-під оболонки гнучкі щупальці й з насолодою потягується, розпрямляючи ці сині в жовтогарячу цяточку кінцівки, котрі трохи затерпнули від тривалого перебування в декоративному людиноподібному скафандрі…
21 листопада 2004 р.
____________________
КОШИК ДЛЯ ПАПІРЦІВ
Але невже ми маємо вік серйозничати, – і чому ж зрідка не бути творцями дурниць, коли ними пістрявиться життя наше?
З листа М.В. Гоголя до Г.І. Висоцького.
Знищувати колись написане нами, здається, так само несправедливо, як позабуватися минулих днів своєї юності. Притому якщо твір містить у собі дві, три ще не сказані істини, то вже автор не має права приховувати його від читача, і за дві, три вірні думки можна вибачити недосконалість цілого.
М.В. Гоголь, "Передмова до "Арабесок"".
Вряди-годи на автора цих рядків нещадно накидалося так зване творче натхнення, або, іронічніше й самокритичніше виражаючись, напади графоманії, через що він хапав перший, що трафився під руку, папірець і щось таке на ньому черкав. Чимало таких раптових дрібних паперомарань стали заготовками речень і абзаців, що згодом утрапили до текстів творів. А деякі так і залишилися ні до чого не пристебнутими уривками. Більшість папірців, звичайно, загубилися "у пилу часів". Але трохи таких паперових клаптиків, що вже пожовкли від старості, дивним чином уціліли, і автор, натомість щоби викинути їх у кошик для непотрібних папірців, поміщає дещицю з них у цю свою збірку текстів. Уважаючи, що клаптики забавні й можуть нехай і не разреготати, але хоча б посміхнути читача, якщо його почуття гумору збігається з авторським. Медичні працівники стверджують, що регіт, сміх і посмішки, тобто веселощі, як і інші позитивні емоції, дуже корисні для здоров'я. А здоров'я надзвичайно не зайве для того, аби життя було довгим та плідним. Отже, і забавні дрібнички, нехай безглузді й курйозні, теж доцільні, а тому мають право на існування,
____________________
Келих самогону
Сценка з життя закордонної буржуазії
Містер Іванчук: Я прагну підняти цей келих за процвітання чого-небудь отакого, гарного!
Сеньйор Петренко: Не заперечую.
Месьє Сидоренко: Поїхали!
(Випивають залпом. Метушливо заїдають квашеною капустою.)
Сеньйор Петренко: Ух, гарна рідина! Де дістали, містере Іванчук?
Містер Іванчук: Сам гнав. Позавчора, на віллі "Ксенія". Знаєте, на острові Мальта? Ви там були, месьє Сидоренко.
Месьє Сидоренко: Так, я був у вас на віллі "Ксенія".
Містер Іванчук: У мене там апаратик прихований, тож я роблю потихеньку первачок по-мальтійськи. Коли летів на цю зустріч, прихопив в обидві кишені по сулії. Митників довелося підкупити картинами Рубенса, щоби не відібрали самогон.
Сеньйор Петренко: Ці митники зовсім розперезалися. Я напередодні віз із Киргизії до Голландії пачку порнографічних журнальчиків, так довелося сунути митниці давньогрецьку статую третього століття до нашої ери, аби журнальчики не вилучили. Три шкіри деруть, гади, із трудового мільйонера!
Месьє Сидоренко: Не кажіть за столом про митницю, а то мене знудить.
Містер Іванчук: Ну тоді наповнимо келихи й вип'ємо за процвітання ще чого-небудь!
(Випивають, заїдають, мовчать)
Сеньйор Петренко (в'яло): Ну що, мужики, проспіваємо стародавню буржуазну. (Співає). Горіла пальма, палала, під ней мулатка стояла…
(Усі троє падають під стіл і засинають)
Завіса
Серпень 1993 року.
____________________
Вивалюючись збоку…
Щось, написане після двох пляшок пива натще, спекотним вечором, під музику Манфреда Менна
Вивалюючись збоку, зберігай нерухомість думок.
Бо сказано: той, хто голиться бананом, най відшумиться!
Святий Ч. говорив мені в період поїдання тарані:
– Ізиді, Геннадію Михайловичу, аки непитущий!
А у повітрях шустали банальні словеса, спурхнувші з моїх вуст. Не горобці, мерзоти, не горобці…
Хтось ворушив звивиною всерединічерепною, хтось вішав вермішель на вуха слухаючих організмів, хтось комусь ламав кайф і щелепу, а я впав у споглядання святого Ч. У період поїдання тарані…
Оний же святий Ч. говорив, згідно зі званням, афоризмами та притчами:
– Один чоловік зловив муху й відірвав їй задню ногу. Що сіє значить?
– Він був садист? – несміливо відповідав я питанням на запитання.
– Ізиді, Геннадію Михайловичу! – сумував святий Ч., поринаючи низом лиця в піну.
– Він був натураліст, експериментатор! – припустив я.
– Перед ким мечу ікру? То пак не ікру, а бісер! Суть притчі в тому, що мушача нога не має застосування, як, наприклад, нога бика, або оленя, які можна вжити в харчування. Так деякі скудномислі відривають клаптики вбогих суєтних інформацій, замість припасти до великого й вічного! Уторопав квінтесенцію моєї байки?
Вивалюючись збоку, зберігай нерухомість думок.
Бо сказано…
Кінець
12 серпня 1993 року
____________________
Давньоримський імператор
Давньоримський імператор Гай Юлій Чухопупенко прав свої улюблені бузкові шкарпетки, коли до залу, тупотячи імпортними сандаліями (Made in Kyrgyzstan), увійшов давньоримський же сенатор Септимій Брут Квадригошвілі.
– Вітаю тебе, о давньоримський імператоре Гаю Юлію Чухопупенко! – живописно піднявши руку, густим басом вистрілив сенатор, і грім його потужного голосу був настільки несподіваним, що не встигни сенатор схопити імператора за волосся на лівій нозі, той булькнув би в мармуровий басейн, у якому прав вищезгадані шкарпетки.
Волосся на ногах імператора виявилися надзвичайно міцним, завдяки чому імператор намочив тільки голову й руки, перш ніж був повернений на попереднє місце – на берег мармурової водойми в залі імператорського палацу. Чого не можна сказати про затонулі шкарпетки.
– Скільки разів просив не репетувати у вухо! – сердито прогарчав Гай Юлій Чухопупенко, потираючи волосату ногу.
– Винуватий, громадянине начальнику, – клацнувши п'ятами сандалій, вибачився Септимій Брут Квадригошвілі.
– Я слухаю тебе, сенаторе, – вимовив кесар, проводжаючи смутними очима бузкові плями, що заглиблювалися.
– Що? А! Я говорю: вітаю тебе, давньоримський імпе…
– Стоп! Це я зрозумів. Далі!
– Далі? Гм. Далі: …раторе Гаю Юлію Чухопупенко!
– Далі!!!
– Усе!
– Як – усе? Ти приперся тільки для вітання?!
– Ну так.
– Вільний!!!
– Я можу йти?
– Іди на… Ага, на засідання сенату!
Провівши злим поглядом сенатора, що віддаляється, мокроголовий давньоримський імператор Гай Юлій Чухопупенко пішов шукати довгу жердину або інше пристосування для лову у воді шкарпеток.
Чим закінчилася шкарпетколовля – історичні джерела умовчують.
Початок 90-х років XX століття.
____________________
Ну то й що
– Ну то й що! – не вгамовувався Людовик Кавернадцятий, втомлено почухавши пластмасову корону.
– А то, Ваше Вискочкество, що наша армія в оточенні ворогів, і буде з години на годину остаточно розгромлена, – відповідав Терентій Харитонович Дюпель – зам короля з громадської роботи.
– Ну то й що, ядрить її в ядра! – хмикнув Людовик, почухавши нігтем гумовий скіпетр, що стирчав із кишені.