Не знаю, який здвиг у нього трапився, але він тепер постійно в дворі
копає ями. Коли побудували паркан, я дуже сподівався, що він зупиниться, та де
там. Він кожен день перелазить і копає, копає.
Хлопці над ним сміялися, запитували що він шукає, пропонували свою допомогу,
але де там. Чоловік мовчки кожен день продовжує копати. Тому в будинку зараз
ніхто не живе. Кому потрібен сусід-кріт.
Я засміялася, за весь цей час я нарешті щиро сміялася.
— Сусід-кріт, — повторила я. Класно придумав. — Ха-ха-ха.
РОЗДІЛ 6. БУДЬ ПЕРШИМ.
Діма продовжив далі розмову вже досить серйозно.
— Ти ж розумієш, що я не можу тобі розповісти, що ми за організація і чим займаємось. А де зараз пристрій?
— Що значить де? Віддала вчора одному з тих здорових дядьків.
Різкі тормоза, розворот у протилежному напрямку.
— Коробку потрібно було забрати, тепер головне встигнути до приїзду поліції.
Ми примчали до будинку. Дмитро лишив мене в авто, а сам побіг шукати пристрій.
Повернувся досить швидко, дуже стурбований.
— Добре, що встигли. Сусід-кріт знову копає. Переступив трупи тай копає. Дебіл…
Шкода, що він ями після себе не закопує.
Лише на пів дорозі до міста ми зустріли поліцейську машину.
— Щось досить пізно сусіди відреагували на постріли, чи хлопці не сильно спішать… Мабуть, хочуть, щоб встигли всіх перестріляти. Там їх сьогодні очікує прикольна картина. Ти тільки уяви, як з цим розібратися. Великий двір з трупами та мужик, колишній міністр, який постійно копає траншеї, та ще й не балакає.
Співчуваю я сьогоднішній зміні…
— Та да, — зауважила я.
Відповідати чи коментувати у мене не було настрою. Їду і думаю: А що ж далі? Хто мене лишить у спокої після того, що я бачила і чула за увесь цей час. Непотрібний свідок-труп. Чому мене ще до цього часу не вбили, це здавалося найважливіше запитання, яке я ну геть не могла зрозуміти.
— Куди тепер їдемо? Може краще мене тут, в посадочці, поховати, навіщо ото по країні катати?
Діма мене геть не зрозумів, він косо подивився і відповів щось наче, щоб хотіли тебе вбити, вже б давно це зробили. Ми поїхали до торгового центру.
— Чекай тут, я швидко. Скомандував він і повернувся аж хвилин за двадцять з сонячними окулярами та кепкою.
— Тримай, це тобі, одягни!
Я навіть не перечила, просто натягла цей супер чудовий наряд.
— Що далі?
— А далі потрібно знайти Назара та Руслану.
Через годину поїздки по місту ми нарешті дісталися до Руслани на роботу.
— Ти маєш сходити забрати її, але попроси, хай не виходить відразу за тобою, а через 15 хвилин ми будемо її чекати на стоянці.
Я кивнула та пішла до великої білої будівлі. Співробітник на ресепшині направив мене в ліве крило споруди. Я не встигла дійти до кінця коридору, як на зустріч
вийшла Руслана:
— О, нарешті, ти жива!!! Слава Богу! А ми всі на нервах. Назар дзвонить кожних
пів години. Пропала, ще й телефон вдома залишила. Хто ж так робить? Ти розумієш, як ми хвилювалися. Вдома повний кошмар. Баба Люба викликала поліцію на якихось наркоманок у під'їзді. Уявляєш, вона пропустила той момент, коли вони з'явилися. Всю ніч перед дверима просиділа, спостерігала за нашою квартирою, а у найцікавіший момент заснула. Я так сміялася. Вона навіть не бачила,
як ти пішла з доми. А вдома все спокійно. А Діма мені так і не подзвонив, уявляєш.
Прикро звичайно, я так чекала. А ти, Коза! Могла б хоч якось подзвонити, а то я вже думала ввечері обдзвонювати лікарні, морги та в'язниці. Планували тебе шукати. То де була????
— Я все поясню. Ти можеш через 15 хв. вийти на стоянку за он тим синім парканом, я тебе там чекаю з Дімою.
— З Дімою, о да! Так би й сказала. Добре, зараз вийду.
— Та не зараз, через хвилин 10-15. Добре?
— Угу..
Я розвернулася та пішла. Пройшло хвилин 25, але Руслани так і не було. Я захвилювалася.
— Щось її довго не має. Може ще раз сходити?
— Ні, сидимо чекаємо.
Дочекалися. Прийшла аж через 40 хвилин.
— Сідай швиденько! Скомандував Дмитро. Ми й так запізнюємося.
— Куди? — запитали ми з Русланою майже одночасно.
— За Назаром! — Відповів Дмитро та натис на газ.
До Назарового офісу ми доїхали швидко, хвилин за сім, оскільки він був не дуже далеко.
— Там охорона, нас не пустять. Русь, подзвони хай вийдет.
— Ок!
— Привіт! Це Руся, я з Наталкою, можеш вийти на вулицю?
— Так, вже біжу.
Дві хвилинки і Назар стояв біля мене. Ми навіть не встигли нормально привітатися, як Дмитро наказав усім сісти в автівку.
По місту ми їхали мовчки.
Складалося враження, що ми дійсно запізнюємося і вже реально запізнилися.
— Треба швидше, давай, мужик, їдь швидше, — бурмотів під ніс собі Дмитро.
РОЗДІЛ 7. А ЩО ДАЛІ?
Від міста ми від'їхали вже на досить значну відстань. Нарешті, Руслана не витримала та запитала.
— А далі що? Куди ти нас везеш? А пристрій ще в нас, чи його вже кудись віддали? Нас тепер повбивають за те, що ми знаємо і бачили?
— Все, виговорилася? — з посмішкою запитав Дмитро.
— Нічого з Вами не буде. Посидите в мене на дачі кілька днів, поки я всі питання не вирішу, та повернетесь на роботу. Завтра подзвоните своїм керівникам та повідомите, що берете лікарняний на тиждень, поскаржитесь на якусь хворобу,
почки болять чи щось інше придумаєте. Зрозуміло? Пристрій ще в мене. Я не вирішив, кому можу його віддати, оскільки не дуже довіряю тим військовим.
Я навіть не впевнений чи є такі відповідальні люди у всій нашій країні. Потрапить
у погані руки, то може обернутися катастрофою. А це не те, про що ми мріяли,
коли його розробляли. Шкода, що немає такого закону, зібралися 30-40
найкрутіших керівників, проінформували суспільство, що є такий прилад, давайте
подивимося саме оцю земельну ділянку. Наприклад, поглянути, що є під отим
багатовіковим замком. Пройшли погодження 33-х інстанцій і вперед. Оцінили
ситуацію з усіх ракурсів разом з істориками, геодезистами, технічними спеціалістами і т.д., і прийняли рішення: використовуємо чи ні. Результат повідомили населенню у відкритому доступі на загально-державному рівні. Така була задумка цього проекту. А як буде по факту, час покаже. Може нас ще всіх просто повбивають, заберуть прилад і на цьому все закінчиться. Прибере до рук якийсь олігарх, і нічого ми з цим не зробимо. Хотілося ще пообдумувати та обговорити цю тему, але ми вже приїхали. Така собі, старенька "халупка" з невеличкими вікнами, вигорівшим на сонці дахом, огороджена старим-старим, практично погнивши, парканом. Поряд такий же напів зруйнований хлів та криниця.
Ситуація в середині хати була не кращою. Стіни вимащені білою глиною, від якої
лишається слід на одязі. Меблі часів СССР: металеві ліжка з пружинами, старі шафи
та серванти. Таке враження, наче потрапив в інший вимір років на двадцять назад.
Навіть посуд був тих часів.
— Ух, ти! — Запищала Руслана і зацибнула на ліжко, почала розгойдуватися.
— Ой погляньте! Тут така штука, і ще це є. Бла-бла-бла…. Повно різного тексту звучало від Русі, але коли дійшла до плазми на стіні, то аж зависла. Вона так не вписувалася у цю епоху, що ввела її в ступор.
Руслана навіть підійшла та пощупала, щоб переконатися, що то справді "телик".
— Це що шматок цивілізації?— ткнула вона пальцем на стіну.
— Угу, — промичав Дмитро та пішов до кухні ставити чайник.
— Це будинок твоєї бабусі? — поцікавився Назар.
— Ні, ну бабки, але не моєї.
І Дмитро почав розповідати, як він отримав цю хатину.
— Якось я їхав понад сільським кладовищем, мені довелося зупинитися, щоб
пропустити похоронну процесію. Літо, спека, вікна в машині відчинені. Чую жінки
обговорюють покійницю. Що її дочка та внук так і не приїхали на похорон.
Їм про смерть повідомили, а вони навіть грошей на поховання не дали. Оплачує все
місцева церква та сусіди. Хата тепер пустуватиме, якщо ніхто жити в ній не буде, то з
часом рухне, як більшість по селі.
Я подзвонив знайомому з СБУ, він мені дістав інформацію про ту родину.
Виявляється дочка покійниці постійно хворіє, в неї цукровий діабет і вона вже майже не ходить, а онук мого віку, але наркоман. Має кілька судимостей. Вони до села років двадцять вже як не їздили.
Я дочекався завершення похорону, представився онуком, всплакнув для виду над
могилкою. Сказав, що нікого тут не знаю, оскільки був останній раз ще в чотири
роки. Дав грошей священнику та сусідам, які організували похорони, а вони віддали мені ключі від хати.
Так цей будинок у мене і з'явився. По документах я не свічуся, тому тут шукати точно не стануть. Будемо компанією молоді, яка приїхала у відпустку в село. Не забудьте – відзвоніться по роботах, повідомте про свої лікарняні, а тоді вимкніть телефони, так буде безпечніше.
— Таким онуком можна бути практично в кожному селі, — зауважив Назар.
— Так,— погодився Дмитро.
— Нам потрібно ще сходити до магазину та купити якогось м'яса, будемо готувати шашлик. Має ж бути якась радість… Та й в сусідів буде менше питань, чого це ми серед тижня приїхали в цю глухомань.
— Ура-ра-а!!! — Радісно закричала Руслана.
— Шашлик це класно!!! Я вже і так дуже їсти хочу. Купіть мені хоч йогурта поки.
Хлопці взяли пакета та пішли до магазину. А ми з подругою влаштували собі екскурсію, розглядаючи всі кімнати, хлів та сад.
Пройшло десь пів години, і хлопці повернулись. Ми з Русланою прийнялися мити
картоплю, робити салат та бутерброди, а чоловіки зайнялися м'ясом.
Я була дуже здивована смаком води з криниці. Вона якась така особлива – п'єш і
хочеться. Ніколи не думала, що вода може бути смачною.
Через півтори години ми вже всі сиділи за столом та поїдали все, що наготували.
Аромат шашлику стояв у повітрі, овочевий салат та запечана картопля. Смакота.
— Ох, зараз би ще пива, — зауважив Назар. Ми з Русланою його підтримали.
Проте, Діма категорично замахав, що ні.
-Поки не та ситуація, щоб напиватися.
На вулиці ми сиділи аж до сутінків, нарешті комарі нас загнали в будинок. День видався цікавим та насиченим. Тому після обіду-вечері ми розбрелися по
кімнатах і кожен вибрав собі ліжко. Назар з Дмитром пішли в кімнату з теликом, а
ми з Русланою відправилися до меншої. Руслана була в захваті від ліжка з
пружинами, на якому ще з пів години цибала як мала дитина.
РОЗДІЛ 8. ПОЛЮВАННЯ
О, да ранок розпочався з 5-ти годин.