В кожній по два-три скелети. Вони були прикуті до стін наручниками. Перше враження складалося, що люди загинули від голоду. В загальному нарахували 84 людини, з них — 26 жінок та сім дітей від 12 до 18 років. Коли преса висвітлювала страшнючу знахідку, в мене від сказаного аж мурашки по шкірі пробігли. Вже за тиждень досліджень експерти з'ясували, що всі загинули не від голоду, а від отрути. На кожній з цих жертв досліджували різні види отрут.
Знайшли записи, де описувалася дія кожної застосованої рослини. В переліку навіть були рослини з-за кордону, з повною характеристикою симптомів у людини після вживання в їжу тої чи іншої трави. Кожного разу випливали все нові й нові подробиці щодо підземного корабля. Журналісти придумували таку "брєдятіну", що іноді ставало нудно слухати новини. Все виявилося досить просто, коли будувався маєток, коло нього протікала досить велика річка, що давала можливість плавати по ній кораблем. Ті, хто будував цей маєток, приплили до нього цим кораблем, де завчасно були збудовані в трюмі камери для досліджень. З часом річка почала замулюватися, а корабель господарі майже не використовували. Оскільки він стояв біля берега, то у людей викликав постійно цікавість, вони просилися оглянути його ближче, а хто й поплавати, діти, коли бігали, гралися коло нього. Видно, той господар боявся, що про його дослідження і знущання над людьми дізнаються, а крики з корабля звучали досить часто, тому й прийняв рішення закопати його під землею і там експериментувати. Подалі від людських очей.
Думаю, коли вони покидали країну, люди були вже всі мертві, і знайшли їх аж через сто сімдесят чи сто вісімдесят років.
Мені не давав спокою сон про людей, які мені вказували на посадку за пагорбом. Думаю, що там будуть ще тіла... Потрібно було б поїхати туди, подивитися, але я дуже боялася потрапити на очі репортерів.
Через два місяці досліджень та вивчення тіл, тих людей, нарешті, поховали за всіма канонами на цвинтарі. Влада місцевої Громади прийняла рішення лишити корабель коло ставка та показувати туристам. Тортурну перетворили на "атракціон". Господар маєтку за рік дійсно озолотився. Люди їхали з усіх усюд подивитися на той страшний "корабель-смерті" (так його прозвали в народі). Туристи бродили по маєтку, фотографувалися коло корабля і всередині, лишали квіти біля встановленого пам'ятника померлим. Так пройшов майже рік. Наш шеф забрав свої 10% і продовжує забирати кошти з відвідувачів того панського двору. Ось що значить бути в потрібному місці в потрібний час... А мені таки виплатили обіцяну премію в кінці місяця, це дало можливість вже, нарешті, придбати двокімнатну квартиру в новому будинку (навіть боюсь уявити скільки заробив керівник).
РОЗДІЛ 4. ЖИТТЯ ЗМІНЮЄТЬСЯ.
Так пройшов ще один рік, я повністю зробила ремонт у квартирі, поставила меблі. Моє особисте життя було прекрасним, я зустрічалася з хлопчиною, який працював військовим. Ми познайомились на роботі, коли вони приймали нову розробку від наших вчених. Планували невелике весілля та дітей. Мені іноді так хотілося подзвонити та розповісти все батькам, братові, але, на жаль, я мала мовчати. Я розібралася з тим даром, що в мене був, тобто я могла бачити події з життя людей як кінофільм, лише якщо людина реагувала на них дуже емоційно. Тобто зчитувала той чи інший момент.
Дуже часто траплялися такі ситуації, коли люди замикалися в собі і боялися робити кроки у певній життєвій сфері, а я навчилася давати їм поради, втішати так, щоб вони або виговорювалися, або починали реагувати на свої страхи по-іншому. Я була типу психолог, який читає думки. Роздумувала над тим, щоб кинути цей дослідницький центр та почати працювати приватним психологом. Але думати і зробити це ж різні речі. Коли даєш поради комусь, то почуваєш себе розумним, а як доходить до власного життя, то зона комфорту ду-у-у-же затягує.
Трохи шкода, що наші костюми для занурювання під воду не пройшли тестування. Ну, самі костюми пройшли, а рюкзак ні. Він випромінював дуже багато радіації, яка сильно перевищувала норму, тому компанія продовжила розробки та тестування ще на рік.
Мені вже навіть ставало нудно, все якось було одноманітно. Я навіть почала вживати фразу на питання: "Як справи?" — "Все стабільно "робота — дім"!".
Кажу і аж нервую. Але не цього ранку. Сон про маєток повернувся. Я ходила по лабіринту та не могла з нього вийти, і за кожним поворотом на мені з'являлися ланцюги. Я вже майже дійшла, але не можу зробити крок, бо дуже важко тягнути за собою весь той метал. Нарешті, зібрала всі сили та як рвану вперед — і все прокинулась. Лежу в ліжку і розумію, що потрібно повертатися, а мені так не хочеться. Там, як завжди, купа туристів та й господар двору не зрозуміє, чому я там ходжу. Треба подумати, як зробити правильно.
День на роботі пройшов як зазвичай: рахунки, балачки, знову рахунки. Зрештою, я прийняла рішення з'їздити до того ж корабля та спробувати знайти тих людей, щоб мені вже не снились ті кошмари. Попросила Романа поїхати зі мною, на диво, він дуже швидко погодився. Йому також було цікаво подивитися на той корабель наживо, бо ми більше біля нього й не були.
Коли приїхали, була майже сьома година вечора, туристів практично не було. По території ходив прибиральник та господар. Та-а-ак, а він сильно змінився за один рік. Поправився кілограмів на п'ятнадцять. Я аж засумнівалася, що то він. Проте він нас відразу впізнав, підійшов, привітався.
Сказав хлопцеві на вході, щоб він нам повернув назад кошти за вхід, це наче не багато, але приємно.
Розповів, що він свій бізнес у сусідньому селі передав синові, той керує. З маєтком йому допомагає дочка, організовує торгівлю сувенірним товаром, займається рекламою в соцмережах. За місяць вони планують через дорогу відкрити кафе, а в маєтку користуються лише двома кімнатами, все інше задіяли як музей для відвідувачів. Це все було звичайно цікаво, але ж я мала певну ціль, коли їхала. Походивши та подивившись все навколо, я потихеньку йшла в сторону посадки, мене зупинив Роман.
- Ти чого туди бредеш? Там зарослі! Давай повертатися!
Але я зробила вигляд, наче не чую його і йшла далі. Зупинилася перед хащами і не знала, що далі робити, залазити, обходити чи повертатися. На вулиці починало сутеніти:
- Ти щось знаєш, що мені невідомо? — перервав мої роздуми Рома.
- Так, мені приснився сон, що там ще є люди, але я не знаю, де саме шукати, і це ж сон...
- Так, давай поглянемо! Знайдемо, то знайдемо, а, якщо ні, то повернешся зі спокійним серцем. — Зараз навіть не знаю чому, він мене підтримав. Але це було досить приємно.
Я погодилась, і ми почали пробиратися крізь зарослі. Господар навіть не коментував нашу розмову, а просто слідував за нами. Хвилин через десять бродіння, Роман наткнувся на хрест. Старий, кам'яний, оброслий мохом та геть непомітний за високою травою. З вишкрябаним написом, ми ледь розібрали: "Моєму другові "ДЖЕКУ"". Джеку??? Звідки таке ім'я за тих часів.
А трохи далі за хрестом велика груда каміння. Вона якось дивно була складена. Не знаю, як це пояснити, але я підійшла і просто почала знімати та відкидати їх в сторону один за одним. Мені це місце видалося дуже-дуже знайомим, наче я тут була дуже багато років тому. Аж під сьомим каменем я побачила, що щось біліє. Чоловіки так активно розглядали хрест та обговорювали ім'я на ньому, що й не помітили, як я знімала камінці:
- Ей, погляньте! — гукнула я.
Вони аж здригнулись від несподіванки і звернули увагу в мою сторону.
- Я ще щось знайшла. Камінь великий, допоможіть!
Роман та Сергій Васильович кинулись до мене знімати того камінця. Поки вони його клали на землю, я вже розгледіла купу кісток під ним. Не знаю, хто був Джек, але та гора кісток під каменем підтверджувала ще смерті багатьох людей у цьому маєтку. Васильович як глянув, аж побілів.
- Не маєток, а концтабір, — промовив майже з гіркотою в голосі він. — А я хотів його онукам у спадок передати. Ох, хто ж знав, хто ж знав...
- Цікаво, тут загинула така кількість людей! І що ніхто не здогадувався, які страхіття коїть цей пан?
- Та, мабуть, люди почали здогадуватися, бо одна бабця мені колись розповідала, що пан їхав поспіхом і майже все лишив, сховав десь на території свої скарби і втік, а через кілька днів прийшли комуністи. Частина будівлі була зруйнована, меблі та майно розграбоване. В ті часи про такі речі, мабуть, і не замислювалися. Хто ж знав, що його скарби, то гора трупів.
- Що будемо робити? Може накриємо назад, а завтра вже викличете знову експертів. Бо Ви ж розумієте, що я не маю тут бути. Скажете, що собаку вигулювали, і він туди забіг, чи вирішили розчистити, ну придумаєте щось.
- Добре, добре! — погодився господар.
Хоча він перебував ще в шоці і навряд міг адекватно мислити. Але то вже був не мій головний біль. Ми повернули камінь та вилізли з кущів. Петро Васильович провів нас за ворота та подякував за візит. Намагався не привертати увагу.
Роман всю дорогу обговорював страшного пана-ти— рана, який знущався над людьми. А потім такий:
- Цікаво, а де його родина, вони знають, хто він був? — почав задавати питання Рома .
- Думаю, вони знали. Такі речі довго ховати неможливо. Можна спробувати пошукати інформацію про нього в архівах, якщо тобі дуже цікаво. Ми шефові будемо розповідати про знахідку?
- Так, хай краще від нас дізнається, а то ж Васильович все одно проговориться.
- Так, добре.