Бо бувають такі діла, що гуляти сміливо ти можеш, поки їх не зробив. А якщо зробив, то вже сміливо не погуляєш, а, навпаки, будеш боягузливо ховатися.
* * *
– Дебати між автором і його внутрішнім голосом указують, що автор не має твердих позицій, а, як Гамлет, закомплексований у метання й сумніви: бути чи не бути, бити чи не бити, пити чи не пити, нити чи не нити, рити чи не рити, мити чи не мити і т.д.
* * *
– Камінь упав зі скелі на Євграфа й убив його. Петро, друг покійного, не зміг вибачити цього мінералу, і вирішив йому помститися, зробивши з ним точно так само. Тобто Петро задумав упасти зі скелі на цей злочинний камінь. Таке злодіяння каменю не повинне залишитися не відомщеним!
* * *
– У ході слідства з'ясувалося, що в ніч із другого на третє червня минулого року кілер Уліткін убив сто двадцять вісім живих істот. З яких одне було бізнесменом, а решта – комарами.
* * *
– Один великий письменник сказав, мовляв, у людині все повинне бути прекрасно: і слина, і шмарклі, і кал, і сеча, і глисти, і піт, і лупа, і вушна сірка… Ну, або щось у цьому роді.
* * *
– Громадянки проститутки, у наше відділення міліції прийшов святий отець, щоби прочитати вам проповідь на тему: "Хто лясне тебе по правій сідниці, поверни до нього й іншу". Ну, або щось на кшталт того.
* * *
– Та хто тобі дав право?!
– Той же, хто дав мені ліво.
* * *
– Мене вдарили по правій щоці, і я, як учив Ісус, підставив ліву. Ну, щоправда, не свою ліву щоку, чужу. Хоча той тип пручався, не хотів, щоб я підставляв під удар його щоку. Але я йому, гадові, заламав руки, і він по своїй лівій щоці одержав важкого ляпасу. Не одному ж мені має діставатися!
* * *
– Ти тільки подумай, Сергію: адже такого в історії людства ще ніколи не було, щоб ми з тобою сиділи на цій лавці й базікали про яєчню! Уявляєш?! Чого там тільки не було, в історії людства, за тисячі років, а от цього не було ніколи! Навіть важко повірити, але це факт!
– Ну чому ж? Що ж отут, Миколо, такого унікального?
– Ех, ну як же ти не розумієш! Таке, щоб два чоловіки сиділи на лавці й базікали про яєчню, в історії людства вже напевно було, і не один раз. Але ніколи за всю історію людства, за всі тисячі років, не було, щоб це робили саме ми з тобою, і саме на цій лавці! Ніколи-ніколи! За тисячі років! Уперше в історії! Ні, ти тільки подумай про це!
– А ти точно певен?
– Звичайно! Згадай: ми про яєчню ніколи раніше… Та й лавка зовсім нова, її тільки вчора поставили. Перший раз ми на ній…
– Ну, треба ж! Уперше за всю історію людства! Отакі ми! Вау!
* * *
– Як усім відомо, давньоримський письменник Гай Юлій Цезар у вільний від літературних праць час підробляв на посаді верховного жерця, а також цензора, а також народного трибуна, а також диктатора, а також полководця. Із чого випливає висновок, що й у ті часи робота письменника не оплачувалася належним чином і, щоб звести кінці з кінцями, літератор змушений був, що називається, "крутитися". Можна тільки уявити, скільки ще цікавих книг написав би Цезар, якби він не відволікався на політику, війни та іншу дурню!
* * *
– На виставці засушених метеликів у мене виникла підозра, що ентомолог-колекціонер, піймавши чергового метелика, говорить собі біблійну фразу: "Розіпни, розіпни його!"
* * *
– Знаєте, а Петренко-от збоченець: він спить із чоловіком.
– Фу, яка гидота!.. Втім, спати із чоловіком – це куди не йшло: чоловік, принаймні, людина, так би мовити, гомо сапієнс. А от Сидорчук докотився до ще більшого збочення: він бере в постіль кішку!
– Тьху, мерзенність!.. Втім, спати з кішкою – це не найбільше збочення: кішка – це, принаймні, жива істота, ссавець, як і людина. А от Іванченко докотився до найбільшого збочення: він спить в одній постелі із предметами неживими – із простирадлом, ковдрою й подушкою!
– Тьху, яка гидота!
– Яка мерзенність, тьху!
* * *
– Я пропоную тобі шалені гроші!
– Ну поміркуй сам: навіщо мені шалені гроші, якщо я не шалений.
* * *
– У нього губа – не дура.
– Хм.… У нього губа настільки не дура, що хоч зараз зараховуй її, губу, до членів Академії Наук. Але тільки губа: з мозком у нього набагато гірше. Губа – не дура, а мозок – дурень.
* * *
– Бубибеб бабабиб боббоб, – сказав незнайомець чистою… невідомою мовою.
"Якщо мова невідома, то звідки ж звісно, що "чистою", а не з яким-небудь акцентом?" – знизає плечима читач. На що автор лише відмахнеться, мовляв, ай, читачу, не чіпляйся до слів.
* * *
– Цей парубок, по-моєму, подає великі надії.
– А мені так і ввижається, що, подаючи надії, він по-холуйськи поклониться, шаркне ніжкою й скаже: "Надії подані-с, пане".
* * *
– Ех, був би тут Чарльз Дарвін, він би показав вам, де раки зимують!
– Це з якої ж статі?! Що ми такого…
– А с такої статі, що Дарвін був великим біологом і багато чого знав про живих істот, зокрема напевно й те, де вони зимують. От і показав би, якщо б ви його попросили.
* * *
– Я подам на нього до суду!
– За що?
– Він образив мене до глибини душі!
– Як образив?
– Він обізвав мене зіркою!
– Зіркою? Ну й що в цьому поганого?
– Як що?! Зірками називаються організми безголові та примітивні, що живуть на дні морів і океанів. Обізвавши мене зіркою, він тим самим натякнув, що я суб'єкт безголовий і примітивний! Я цього не потерплю! Він за це відповість!
* * *
– Ампутація совісті, честі, справедливості й шляхетності може привести до підвищення особистих прибутків. Але ампутанти вважаються інвалідами.
* * *
– Він не з тих, хто любить смітити грішми. Він з тих, хто любить смітити недопалками й лушпайками соняшника.
* * *
– Та хто тобі дав право приховувати від народу красу своїх геніталій?!
* * *
– А от теж смішна мавпочка!
– Тс! Це директор зоопарку.
* * *
– Не в грошах щастя, говорять люди. Не в людях щастя, думають, напевно, гроші.
* * *
– Нормальна температура людського тіла – тридцять шість – тридцять сім градусів за Цельсієм. Така спека характерна й для тропічних широт Землі. Тож глистів, що живуть у людині, я пропоную вважати тропічними тваринами.
* * *
– Я повна нікчемність!
– Е, та у вас манія величі. Повна нікчемність. Ні, чоловіче, до повної нікчемності вам ще рости й рости!
* * *
– Кажу вам як великий російській патріот. Великі й могутні російські люди живуть на великій і могутній Російській землі! І говорять вони великою і могутньою російською мовою! А щоб справити велику і могутню російську нужду, ходять у великі й могутні російські туалети й випорожняються у великі й могутні російські унітази! І какашки їхні великі й могутні!
* * *
– Він працює приборкувачем людей. Тобто прокурором.
* * *
– Ти до неї краще не чіпляйся – вона Тургенівська дівчина.
– Вона?! Тургенівська?! – здивувався я: нічого спільного між цією дівицею й дівчатами з романів Івана Сергійовича Тургенєва я не помітив. – А чому ти вважаєш її Тургенівською дівчиною?
– Вона гуляє з Петькою Тургенєвим – злодієм із Бур'янівки.
– А, у цьому смислі…
* * *
– Якщо є скрипковий ключ, то, певно, повинна бути й скрипкова відмичка?
* * *
– Схоже, пернате на гербі Російської Федерації страждає роздвоєнням особистості.
* * *
– Сьогодні хотів був сказати на вулиці незнайомій дівчині, що вона дуже гарна. Але промовчав. Побоявся: а раптом вона вирішить, що я бажаю з нею переспати, і обізве мене старим похітливим пердуном.
* * *
– Пані, чи можу я на вас покластися?
– Я тобі покладуся, жеребець хтивий!!!
* * *
– Не варті зайві гроші того, щоби заради них топтати свою совість.
* * *
– Зайшов недавно в магазин "Ласощі", а там товарів немає, порожні полиці, – говорить один.
– Отже, ласощі розкупили, а нові ще не підвезли, – припускає другий.
– А люди там були? – запитує третій.
– Були, звичайно, – продавці за прилавками, – відповідає перший.
– Тоді в мене така версія: це був магазин для людожерів, а люди ж і є для них ласощами, – фантазує третій.
* * *
– Слову "інтелектуал" зовсім не обов'язково бути синонімом слову "зануда" і слову "сноб".
* * *
– Тварини, що живуть із людиною, називаються домашніми, або навіть ручними. Тварини, що живуть окремо від людей, називаються дикими. До якої із цих категорій віднести глистів?
* * *
– Це армія-визволителька. Так, армія-визволителька, тому що вона звільняє! Вона звільняє інші країни від незалежності, народи – від волі, а людей – від життя.
* * *
– Він заявляє, що страждає на екзотичну недугу – "тунгуський метеоризм". Чорт знає, що це значить.
* * *
– А слабко показати кузькіна батька?
* * *
– Дивіться, дивіться, удалині червоніє жовта синява!
* * *
– Нічого подібного! Я ніколи не розбещував неповнолітніх! Я розбещував лише неповновесняних, неповноосінніх та неповнозимних.
* * *
– Ах ти ж жид пархатий!
– Я бачу, ви страждаєте антисемітизмом.
– Нічого подібного! Я антисемітизмом не страждаю! Я антисемітизмом насолоджуюся!
* * *
– Ну що ти ходиш отут з незачесаними шмарклями, – говорить Петро.
– Чому "з незачесаними"? – дивується Іван.
– А що, скажеш, що ти свої шмарклі зачісував? – хмикнув Петро.
– Ні, звичайно. Та хто їх взагалі…
– Ну, отож я й кажу.
* * *
– Я трудився, не покладаючи рук, слухаючи, як диктори радіо трудяться, не покладаючи язика.
* * *
– Нашого начальника сміливо можна назвати дурнем!
– Сміливо назвати… Ні, особисто я сміливо назвати не можу. Тільки несміливо, боягузливо.
* * *
– Якщо люди в телевізорі називаються телеведучими, то ми – глядачі – маємо називатися телеведеними. От тільки куди вони нас телеведуть? І звідки нас телеведуть? І куди, зрештою, телеприведуть?
* * *
– Він був двірником. Але не простим двірником, а знаменитим. Настільки знаменитим, що перехожі брали в нього автографи. А оскільки перехожих було багато, то йому доводилося цілий день роздавати автографи й у нього зовсім не залишалося часу на те, щоб підмітати вулицю.
* * *
– Це талановита сімейна пара: дружина геніально танцює танець живота, а чоловік хвацько викаблучує танець потилиці.
* * *
– Під час турніру зі швидких шахів на першість організації бухгалтер Дурченко гарячково ходив то однією, то іншою шаховою фігурою. Раптом йому піднесли склянку із чаєм. Дурченко не тільки швидко походив склянкою, розплескавши напій на дошку, але й убив нею ворожого пішака.
* * *
– Чудовий твір! Чудовий! Геніальний! Прекрасний! Шедевр! Але є в цього твору один великий недолік, який полягає в тому, що творцем цього твору є не я!
* * *
– Мені важко вибрати: що з'їсти на сніданок – ананас, рябчика або кав'яр.
– Важко.