Просто був недалеко звідси от і
подумав, чому б не заскочити до тебе.
Він підозріло зиркнув на мене. Потім знизав плечима, мовляв, ваше право. Дістав з пачки цигарку, закурив.
— У тебе, часом, і для мене цигарки не знайдеться? — запитав я.
— Ви палите? – він простягнув мені пачку.
— Бавлюсь іноді.
Я і направду палив дуже зрідка. І зараз, після другої затяжки, надто сильно
вдихнув дим в легені і закашлявся. Посмішка промайнула на обличчі Френсіса.
— Це правда, що пачка цигарок коштує зараз десять доларів? — спитав я.
— Так, але в нас тут, у притулку, продають крадені цигарки гуртом, за десять
баксів можна купити три пачки.
Я завів нейтральну розмово про погоду. Френсіс почувався тут набагато вільніше, ніж у моєму кабінеті. Воно і зрозуміло: шпиталь — це заклад, де він має відбувати повинність, лікуватись невідомо від чого. А тут, хоча й в притулку, все ж таки він був вдома.
Та й дійсно, така знаменна подія в його житті — сам "ку-ку лікар" завітав до нього в гості. Містер Віктор власною персоною! Адже, до речі, до нього в гості сюди ніколи не приходили ані мати, ані батько, ані друзі, ані подруги (котрих, власне, в нього і не було). Приходили лише чергові по притулку з перевірками, робітники зі знищення домашніх комах і соціальний робітник від суду з нагляду за його лікуванням.
В кімнаті відчувався важкий запах хлорки, невипраного одягу і цигарок. На столі стояв старенький комп'ютер. Всі стіни були прикрашені плакатами із зображеннями бандитів у шрамах з пістолетами та кинджалами.
І зовсім недоречно в цій галереї насильства у дальньому кутку на стіні висіла репродукція із зображенням якогось католицького святого.
— Еге ж, бро, страшнувато в тебе тут…
Раптом з-під ганчірки для підлоги вибіг великий тарган і помчав до батареї.
Я спробував розчавити його ногою, але він вислизнув з-під моїх туфель. Я кинувся йому навздогін, намагаючись його прибити, аж поки він не зник у щілині під відклеєним від підлоги плінтусом.
Моє полювання на таргана здорово розважило Френсіса, він навіть розсміявся. От забавка: "ку-ку лікар" ганяється у притулку за тарганами!
— Втік, падлюка, — поскаржився я.
— Таргани — то ще не біда, нехай собі бігають, від них шкоди нема. Аби не
блошиці. Пам'ятаю, жив я колись в одному притулку з мамою та сестрою. Так от там було справжнє жахіття: ми щоранку просиналися у кривавих пухирях від укусів блошиць, жодні мазі не допомагали. Ми знімали з себе весь одяг і спали голі на гумових килимках. Як мамка не галасувала, не вимагала, щоби потруїли, — все марно. А в іншому притулку жили миші, ми по всій кімнаті розсипали отруту і потім знаходили дохлих мишей усюди, навіть у духовці.
— За це ти так не любиш свою матір?
— Матір? Через неї я тинявся по притулках і чужих домівках. Через батька і
через неї… — насупившись, він стиснув у кулаку кутик ковдри. Ніхто не знає, що зі мною робили в тих прийомних родинах. В одній домініканській родині було дві сестри, старші за мене на три роки, мені тоді було тринадцять. Ці суки з довгими руками і жирними дупами прив'язували мене до ліжка, знімали з мене штани і знущалися над моїм "здорованем", — він схилив голову, вказуючи вниз, поміж своїх розставлених ніг. — Тягнули його, лили на нього якусь смердючу рідину. А коли приходив їхній батько, вони жалілися йому, що начебто я їх мацаю, і мене наказували. Я нікому не розповідав правду, боявся, що мене віддадуть до ще гіршої родини, — він шморгнув носом, готовий ось-ось розрюмсатись. — Одного разу я заліз на дах будинку, хотів стрибнути, щоб розбитися на смерть…
Зараз цей грізний Френсіс, цей вже майже король однієї із самих кривавих молодіжних банд Америки, був схожий не безпомічного хлопчика, у якого чомусь виросли вуса та борода.
Раптом за стіною залунали звуки музики — хтось грав на піаніно.
— Рональд. Він нещодавно тут оселився і припер із собою електронне
піаніно.
Дослухаючись до мелодії, Френсіс закрив праве око, а ліве вирячив так
широко, що брова над ним помітно вигнулася:
— От довбень, хто ж так грає Моцарта?
— Ти вмієш грати на піаніно?
— Так. У школі, де я вчився до дванадцяти років, у нас був клас музики. Я
проводив там за піаніно весь свій вільний час. Я навіть грав у шкільному оркестрі. Шкода, що в нас було тільки піаніно в класі, бо я завжди мріяв зіграти на справжньому концертному роялі. Вчитель казав, що я геній і стану зіркою. Це найкраще, що було в моєму житті. Але потім матір посадили за проституцію, мене з тої школи забрали і віддали до притулку…
А за стіною хтось грав на піаніно.
— Постривай, — я дістав з кишені мобільник та подзвонив. — Джеймсе, ти
не проти, якщо я зараз під'їду до тебе з одним хлопчиною?
Сховавши мобільник, я застібнув блискавку своєї куртки:
— Нумо, друже, поїхали до справжнього короля.
***
З чорношкірим Джеймсом я був знайомий майже два роки — у клініці Гарлема лікував його дружину Маргарет від депресії, в якій вона перебувала після самогубства її сина. Джеймс був старший за свою сорокап'ятирічну дружину на шістнадцять років, але виглядав ще молодцювато: стрункий, підтягнутий, словом, у відмінній формі. Мені імпонувала його манера вдягатись таким собі стилягою тридцятих років минулого століття — він віддавав перевагу фасонним піджакам з накладними кишенями, вільним сорочкам зі стоячим комірцем і блискучим туфлям із вузькими носами.
Та воно й зрозуміло — Джеймс працював у сфері шоу-бізнесу, до того ж, не просто працював, а майже тридцять років був власником студії звукозапису Magic Music Corp. Колись записував музику на вінілові платівки, а зараз — на компакт-диски та в електронному вигляді.
Джеймс любив різну музику, аби це було, як він казав, "гуд продакт" (гарний продукт). Записував джаз, спірічуелс, рок, фолк. Скрізь на стінах його студії висіли вінілові платівки, які колись були записані ним і отримали нагороди.
Яйцеголовий, з дрібними чорними пружинками волосся, високий, з розхристаними фалдами розстібнутого піджаку, Джеймс ходив, пританцьовуючи, широкими коридорами і залами студії, наче шоумен. Тут же він вів і школу звукозапису, навчав бажаючих працювати на цій диявольськи складній апаратурі вартістю, за його словами, два мільйони доларів. Але справжньою гордістю Джеймса і його студії було королівське фортепіано — великий чорний рояль, і не просто рояль, а король роялів — фірми Steinway & Sons.
Як я вже казав, із Джеймсом я познайомився завдяки його дружині, яка після самогубства сина була у такому шоці, що безупинно їла, геть втратила сон і навіть почала галюцинувати. Джеймс сам привозив Маргарет до клініки на сеанси, терпляче чекав її в залі, виявляючи неабияку турботливість.
Маргарет була в нього третьою дружиною, не рахуючи численних минулих коханок; спільних з нею дітей в них не було. Маргарет не була красунею, а після трагедії із сином геть втратила жіночу привабливість і зовсім припинила стежити за собою. Але Джеймс, попри все це, був їй шалено відданий.
Через рік після трагедії Маргарет почала поступово приходити до тями, навіть іноді посміхалася. Вона була однією з перших і найуспішніших моїх пацієнтів. Моя інтернатура на той час вже закінчилась, але зв'язок ми зберегли. Іноді дзвонили одне одному. Зрідка я заходив до Джеймса на студію. На знак подяки за мою допомогу, не дивлячись на повну відсутність в мене музичного слуху і голосу, Джеймс наполегливо пропонував мені записати в нього сольний концерт, навіть був ладен безкоштовно забезпечити мене хором та інструментальним акомпанементом.
… Отже, ми із Френсісом — у студії Джеймса. Спитали у секретарки, де маестро, і пішли до зали.
Джеймс знаходився у кімнаті звукозапису, за величезним пультом. Ще два хлопчини років двадцяти, у навушниках, сиділи за тим же пультом, натискаючи якісь кнопки і рухаючи важільці.
— Стоп! Стоп! Ван секонд! — командував Джеймс. Побачивши мене,
вітально кивнув і жестом попросив зачекати.
Ця кімната була відокремлена від зали товстим склом. А в залі грав джаз-банд. Я запропонував Френсісу присісти на стілець. Жодним чином не очікуючи опинитись у справжній студії звукозапису, та ще й у супроводі самого "ку-ку лікаря", ошелешений Френсіс слухняно сів.
Коли запис було скінчено, ми із Джеймсом пішли до нього в офіс. Я поцікавився, як справи у Маргарет і взагалі що в них новенького. Потім спитав, чи не може він взяти Френсіса до себе в учні:
— Гарний хлопець. Любить музику, колись грав на піаніно. Зараз ніде не
працює і не знає, куди себе подіти. Не знаю, щоправда, як ви з ним вирішите питання з оплатою.
Не з'ясовуючи подробиць, Джеймс погодився. Він виріс на вулицях Гарлему, все зрозумів без зайвих слів.
— Вікторе, друже, хай тебе це не хвилює. Ми з твоїм Френсісом самі про все
домовимось, аби він хотів вчитися.
Ми ударили по руках, і повернулись до зали, де залишили Френсіса. По дорозі сміялися — Джеймс полюбляв сипати жартами. На порозі зали я схопив Джеймса за борт піджаку.
… Френсіс сидів за роялем, що тьмяно виблискував своїм чорним крилом у напівтемряві зали. Натискав на клавіші. Навколо нього стояли пюпітри і мікрофони на високих підставках.
— Та-та-та-та…
Звідси нам було його добре видно. Яскраве світло зі стелі лилося на його бліде, подібне на гіпсову маску, обличчя. Френсіс повільно опускав руки на клавіатуру, починав грати якусь мелодію, невпевнено, наче наосліп, намагаючись пригадати, як воно — коли пальці вільно літають по клавішах. Але щоразу збивався, нервово відривав руки від роялю, плечі його під чорною футболкою високо здіймалися. Він хмурився, закривав очі, знову вдаряв по клавішах обома руками. Він розумів, що геть не ті, не ті звуки видає інструмент. Френсіс хвилювався, розпачливо і здивовано дивився на клавіатуру, стискав кулаки піднятих рук, кусав губи. Обличчя його кривилося, наче він от-от заплаче. Повільно розтискав кулаки, із тремтінням знову торкався пальцями клавіш.
— Та-та-та-та-та… Та-та-та-та-та-та…
Ось він низько схилився, потім різко виструнчився, замружив очі, знову повільно опустив руки на клавіші, завмер, наче перед стрибком з висоти, і раптом зливою гармонії на нас полилася прекрасна мелодія — безсмертна і божественна "Місячна соната" Бетховена.
— Ва-а-у, — захоплено протягнув Джеймс.
А Френсіс грав із закритими очима, пальці його впевнено і легко літали по клавішах, і сльози текли по його щоках…
Глава 7
— Правду кажучи, мені важко працювати з Френсісом.