От, наприклад: колоритний неголений тип у ватнику, фізіономія якого не вирізняється інтелектом, а вирізняється, так би мовити, кримінальними схильностями; у руці цей вурка чомусь тримає "плічка" для одягу. Тут же написана й назва цього добутку наогорожового живопису; назва цілковито харківська, іногородньому незрозуміла, особливо у відриві від зображення:
РАКЛО ІЗ ТРЕМПЕЛЕМ.
Сніжок, від якого ухилилася твоя Кохана Жінка, вразив цього "ракла із тремпелем"[3] у пікантне місце.
Сніжний бій тим часом триває. Воюючі сторони, обсипаючи один одного білими ядрами, йдуть на зближення й переходять у рукопашний контакт. Рукопашний і губопашний, якщо так можна висловитися, – метушня в снігу закінчується обіймами й поцілунками.
Розпаленілі снігометанням і пестощами, ви продовжуєте мандрівку уздовж огорожі, у якій незабаром виявляється діра – відсутність однієї плити. Ви бачите крізь цей проріз гарний особнячок, рясно прикрашений барельєфами й скульптурками грифонів, драконів, єдинорогів і кентаврів. Художньо викувані – здається, із чавуну – ліхтарі по обидва боки від входу висвітлюють різьблені дерев'яні двері з вигадливою бронзовою ручкою й розіп'яту на двері вивіску з текстом:
Вражаюче татуювання!
Безпечно та безболісно!
Цілодобово!
А нижче, на приклеєному скотчем папірці:
6 лютого – на честь свята – безкоштовно!
– Тю, шо-то я тут цього будиночка не помічав, – проказуєш ти. – Втім, я бував тут давно й рідко – чи то не звертав уваги, чи то забув.
– Ефектний будиночок, – зауважує твоя Кохана Жінка. – А яке сьогодні свято?
Ти знизуєш плечима. У радянські часи 6 лютого начебто не був святковим днем, а за роки незалежності з'явився ряд нових свят, але дат їхніх ти не пам'ятаєш; крім власно Дня Незалежності, котрий іде відразу ж за Днем Харкова, а забути дату Дня Харкова досить складно хоча б тому, що вже десятки років оная дата є назвою немаленької вулиці. А в православному календарі, здається, кожний, або майже кожний день є більш-менш святковим; причому, як правило, на один день випадає відразу кілька свят. Але календарів, ані церковного, ані світського, у тебе під рукою немає. (А якби були, зауважує в дужках автор, ти б відразу з'ясував, що 6 лютого – це: день преподобної Ксенії; а також блаженної Ксенії Петербурзької; а ще святого Гарасима Великопермського; а крім того, мученика Іоанна Казанського; і до того ж мучеників Вавили Сицилійського і його учнів Тимофія й Агапія; а також преподобного Македонія; і, нарешті, Перенесення мощів преподобного мученика Анастасія Перського; і з'ясувавши це, засумнівався б, що саме із цього приводу татуювальники вирішили обслуговувати клієнтів, як то кажуть, "на дурняк".)
– Цікаво, які такі ексклюзивні картинки вони виколюють, – кажеш ти. – Судячи з назви салону – шо-небудь міфологічне, напевно.
(Будучи в моєму оповіданні щирим харків'янином, безцінний Читачу, ти, звичайно ж, не говориш: "що", "що-небудь", "щось"; а говориш: "шо", "шо-небудь", "шось").
Незважаючи на оголошену для клієнтів дармівщину, біля дверей салону не спостерігається юрби прагнучих задурно мальовничо обколотися, і судячи зі цнотливої пелени снігу, не потоптаного підошвами, в останні години, після чергового снігопаду, клієнти сюди не навідувалися. Чи то салон не подбав про достатню рекламу своєї одноденної безкорисливості, чи то всі, хто бажав безкоштовно прикраситися нашкірними картинками, встигнули обслужитися ранком, до снігопаду.
І отут двері відчиняються, й з будинку визирає високий сивоволосий старий років шістдесяти п'яти, сухорлявий, з аристократично витягнутим обличчям, рунистими бровами й густою пишною шевелюрою, що викликає асоціацію з левиною гривою. На старому робочий халат невиразного кольору, нижче якого спостерігаються джинси й домашні капці.
– Бажаєте ознайомитися з асортиментом наших татуювань, громадяни? – запитує він, начебто почувши твої слова, досить нестарим голосом, втупившись у тебе пронизливими зіницями великих блакитних очей.
– А шо, давай подивимося, – пропонуєш ти Коханій Жінці.
– Звичайно, – погоджується вона.
– А яке нині свято? Я шось забув, – запитуєш ти в старого, збиваючи долонею з Коханої Жінки й самого себе налиплий сніг.
– День Харка.
– День Харкова? – перепитуєш ти, здіймаючись із супутницею кам'яними сходами. – Тю, та День Харкова ж у серпні, саме перед Днем Незалежності.
(Будучи в моєму оповіданні щирим харків'янином, безцінний Читачу, ти, звичайно ж, ніяк не можеш обійтися без "тю").
– А колись святкували шостого лютого, – повідомляє старий, подаючи вам віничок.
– Коли це? До війни, чи шо, до Другої світової? – цікавиться твоя Кохана Жінка, змахуючи віничком із чобітків біле нашарування.
– Ага, до війни, красунечко.
– Тю, а я й не знав, шо й до війни був День Харкова, – зауважуєш ти, теж оголюючи взуття з-під снігу за допомогою віничка. – Вік живи – вік учися.
Зчистивши прилиплий до підошов сніг човганнями об щетинистий килимок, ви входите до будинку.
Зсередини особняк, принаймні, його вітальня, схожий на житлову квартиру, старомодну, у стилі столітньої давнини, а не на майстерню або салон, де проводяться які-небудь роботи із клієнтами. Меблі, виготовлені, напевно, ще за царату: стільці, крісла, столик, комод… Оксамитові малинові портьєри. Живописні полотна – пейзажі – у важких рамах. Грамофон із великою трубою. А от комп'ютер у куті виглядає в такій антикварній обстановці анахронізмом.
– А хто… Чи ви особисто робите татуювання? – запитує твоя Кохана Жінка, оглядаючись.
– Я сам і роблю, красунечко, – киває старий.
– Хм… Звичайно цим мистецтвом займаються люди молодші. Не очікувала, шо татуювальник виявиться настільки… зрілого віку.
(Твоя Кохана Жінка в моєму оповіданні теж харків'янка, тому теж – "шо". Вибач.)
– Згодний, це нетипово. Зате таких татуювань, які роблю я, більше ніхто в цім місті не зможе зробити. От добірка зображень, які я виконую. – Сивий татуювальник бере з комода велику книгу в шкіряній палітурці, – Мені здається, вам сподобається от це… – І він гортає, щось шукаючи.
– Ні, ми тільки подивитися, і не більш того… – пояснюєш ти, починаючи відчувати незручність з того, що старий змушений метушитися, хоча у вас і на думці немає ставати його клієнтами.
– Подивіться, а там, може, і захочете…
– Навряд чи, навряд чи, – перебиваєш ти, аби майстер наколок не спокушався.
– От, гляньте на це. – Старий повертає до тебе розкритий фоліант, втупившись у твої очі з-під волохатих сивих брів пронизливим, просто таки гіпнотичним поглядом.
Побачивши в цім приміщенні комп'ютер, ти очікував, що зразки татуювань будуть пред'явлені вам на моніторі.
Картинка, яку він відкрив, щонайменше, дивнувата. Це чорно-білий малюнок, котрий зображує голого чоловіка аж ніяк не атлетичної статури, пузатенького, що стоїть із широко розставленими ногами, кулаки впираються в боки, лікті врізнобіч, – поза "я тут хазяїн"; між ніг висять детально промальовані геніталії. Але що найхарактерніше: у чоловіка голова не людини, а качки, або, враховуючи стать, качура.
– Ви ж хочете мати таке зображення на своєму тілі, добродію, чи не так? – заворожливим голосом запитує майстер татуювань.
Ти дивишся на качуроголову людину або людинотілого качура й розумієш: так, ти все життя підсвідомо мріяв мати таку прикрасу на тілі й тільки тепер цілковито утямив, чого тобі найбільше в житті не вистачало. Якщо ця картинка не прикрасить твою шкіру, ти вже не знатимеш спокою. Скоріше, скоріше обзавестися таким татуюванням!
– Хочу, жадаю, авжеж, бажаю!
Тебе навіть охоплює тривога: а раптом майстер передумає й ти залишишся без настільки потрібної тобі прикраси!
– Ти шо, дійсно бажаєш мати таке татуювання?! – дивується твоя Кохана Жінка.
Дивне питання! А хіба можна цього не бажати?!
– Ну й ну! Мені здавалося, шо я добре знаю твій смак, і раптом… Не очікувала…
– На плечі? На лівому? – уточнює старий, упившись блакитними очима у твої зіниці.
– Так, мабуть.
– Виконаю якнайкраще, ви навіть нічого не відчуєте… Вам краще зняти верхній одяг – тут тепло, – це він твоїй Коханій Жінці; вона, продовжуючи дивуватися твоєму рішенню, вішає шубку на ріг дерев'яної вішалки. – Ви, красунечко, поки посидьте отут, у кріслі, подивіться картинки, – і старий усукує їй фоліант, – А ви, добродію, оголіть плече й сідайте в це крісло, а я поки все приготую. От і музику поставлю.
Ти знімаєш і вішаєш хутряну куртку, піджак, сорочку; залишаєшся в майці. Тут дійсно тепло, навіть спекотно. Майстер же ставить на грамофон стару важку грамплатівку, заводить пружину, опускає на диск голку й запускає цей стародавній звуковикидаючий механізм. Крізь шипіння, властиве платівкам столітньої давнини, просочуються ритмічно бумкаючі барабани й тужливо виючі сопілочки.
– Шо це? – ти киваєш на грамофона.
– Якась прадавня народна музика.
– Якого народу?
– А хто його зна… Етикетка на платівці зідралася, не прочитаєш.
Старий виходить із вітальні, а ти сідаєш у потерте, але м'яке крісло.
Пульсуючі барабани й виючі сопілочки відразу ж навівають на тебе дрімоту. Ти позіхаєш, твої повіки злипаються…
Бум, бум, бум… Барабани… Або бубни… Так, скоріше бубни, по яких гупають палицями… Вогні… Смолоскипи… Чорне нічне небо, сніг, що осявається смолоскипами… Люди… Бородаті мужики в хутряних одіяннях… Одні з них б'ють у бубни, інші пищать у сопілочки… Над ними височать велетні… Велетні нерухливі… Один зі смолоскипів, яскраво спалахнувши, осяює найближчого велетня, і ти бачиш, що це дерев'яний чоловік з качиною головою… Ідол… До ідола підходить старий-татуювальник, але вже з бородою і в шубі, обвішаний якимись брязкітками, намистами… Схиляється перед качкоголовим і щось кричить чужою мовою, начебто німецькою, або не німецькою, але схожою… Потім повертається до тебе, продовжуючи із завиванням кричати, робить руками паси, як ілюзіоніст… Бородаті мужики прискорюють ритм ударів… Усі смолоскипи яскраво спалахують, буцімто на них хлюпнули бензин… Дерев'яний качкоголовий ідол начебто поворухнувся… Так, він повертає свою пташину голову із плоским дзьобом у твій бік та дивиться на тебе очима-дірками…
Тебе термосять, і ти виринаєш зі сновидіння в реальність.
– Ой, я заснув, – говориш ти татуювальнику, що стискає твою ключицю твердими холодними пальцями.
– А я вже закінчив, добродію.