Теж тупик.
Повернулися до перехрестя, що нагодилося недавно, і звернули праворуч... Ця ґрунтовка теж кренилася вліво, але незабаром, злившись із іншою, випрямилася... З туману проявилося дерево – сосна, покручена так, начебто якийсь велет намагався зав'язати її у вузол. Гм, щось знайоме... Через п'ять хвилин після сосни – розвилка... Та сама? Поїхали лівою її гілкою... опинилися на перехресті, так, здається, тому самому, і звернули вже ліворуч. Їхали довго, і цей шлях кренився все вліво... Злився з іншим... З туману проявилося дерево – сосна, покручена так... Ну так, та сама! Що за мара. Там, по дорозі були ще якісь перетинання. Повернутися й спробувати по них... Розвернулися, поїхали назад, кудись звернули... Повзли, повзли... Приповзли – знову покручена сосна... Тьху!..
Ґрунтові дороги виляли, петляли, перетиналися, зливалися, розходилися, утворюючи якийсь пекельний лабіринт, і Кий Сало з мулаткою Милославою, схоже, у цьому лабіринті заплутали. Відсутність компаса і будь-яких орієнтирів геть збивала з пантелику: у якому напрямку траса, у якому напрямку Харків, у якому напрямку що?
У процесі їхнього блукання в тумані зовсім стемніло.
У черговий раз попетлявши мереживом ґрунтових доріг і знову натрапивши на знайоме дерево, Кий Арнольдович зирнув на наручного годинника і свиснув: одинадцята година вечора! А він припускав бути вдома о пів на дев'яту, максимум о дев'ятій! І перед пасажиркою незручно – підкинув, називається. І як це він міг з'їхати із траси й заїхати в таку глухомань?! А тепер кружляє й виляє на околицях цієї сосни-покруча, начебто нечиста сила його водить колами...
Розвернувши вкотре "Таврію", поїхав шукати шлях, яким ще не їздив. Знайшов, але й той, попетлявши і перетнувшись із іншими, повернув їх до вже неабияк обридлої сосни.
Стільки часу витрачено, бензину спалено, а користі нуль!
Милослава зітхнула:
– Нас наче чортзна-хто морочить, нас наче хтось увів в обман... Не їздить треба опівночі, а ждать, поки пройде туман.
Кий Арнольдович погодився: краще чекати, ніж без користі витрачати паливо.
– Так, так, так... Чоловік і дівчина змушені заночувати разом... Здається, накльовується еротика... – припускає внутрішній голос автора.
– Ні, еротики тут не буде, на жаль, – заперечує автор. – Я не ханжа, нічого проти еротики не маю, навіть навпаки, я б із великим задоволенням увігнав би в цю історію чуттєву сексуальну сцену, але... Я-от свого героя знаю: він аж ніяк не шалений бабій, підступний спокусник, що зваблює всіх дівчат, котрі трапляються на його шляху, зраджуючи законній дружині направо і наліво; зовсім ні... Та й до того ж між ним і Милославою не виникло ніякого жагучого ваблення. Безневинне спілкування інтелігентних людей, що випадково опинилися поруч і не більше за те, без усякої чуттєвості.
– Шкода. Люблю еротику, – зізнається внутрішній голос.
– Та хто ж не любить, – підтакує автор. – Але – ні.
Отже, вони припаркувалися біля покруча й вирішили чекати. Кий Сало в черговий раз вийшов "відлити", цього разу не в кущики, а просто в туман, який був візуально щільніше кущиків.
Повернувшись після цього до "Таврії", яка світлом фар указувала своє місцеперебування в розгонистій тьмі, наш герой побачив, що його пасажирка дряпає на ґрунті смужку сухою гілкою й щось бубонить. Запитав, що вона робить, а Милослава піднесла до опуклих губок какаовий пальчик, мовляв, цитьте ви, і продовжила креслити й бурмотати.
Чаклує, чи що, подумав Кий Арнольдович.
Вона окреслила навколо автомобіля нерівне коло діаметром метрів дванадцять, а потім відповіла водієві, що ця їхня неможливість знайти вірну дорогу схожа на вплив якихось злих сил, і вона про всякий випадок відгородилася від злих сил спеціальним заклинанням-молитвою. Він посміхнувся: невже вона дійсно вірить у таку містику; сам-от він, хоч і пом'янув подумки нечисту силу, був впевнений, що вся причина в тумані. Вона відповіла, мовляв, віриш або не віриш, а краще підстрахуватися, гірше від цього не буде. Він запитав: а звідки вона знає такі заклинання. Вона відповіла, що її рідний дідусь Панько, що жив на хуторі біля Мерефи, але недавно, на жаль, умер, був знахарем, або, як раніше казали, відьмаком, характерником; от він-то й навчив свою "чорняву онуку" деяким заклинанням; звичайно, він був дідом не за батьківською, африканською лінією, а за материнською, українською.
***
Потім чекаючи на прояснення, вони сиділи в автомобілі й теревенили про те, про се.
Милослава розповідала, що її рідний тато живе в Нігерії, де очолює якесь велике підприємство, а мама тут, у Харкові, з іншим чоловіком, вітчимом Милослави, шведом за національністю, але не з тих шведів, що живуть у Швеції, а з тих, що з початку XVIII століття живуть в Україні, забули шведську мову й практично не відрізняються від українців. Та й сама вона, Милослава, живе в Харкові, а у Старому Салтові була в гостях у подружки, так, тієї, білявки. Що вона (не білявка, а Милослава) служить у міліції, і наречений її теж. Що наречений, на ім'я Остап, не мулат, але теж, так би мовити, полукровка: напівєврей-напівукраїнець. Що восени вони прагнуть зіграти весілля й з'їздити до її тата в Нігерію, куди він їх наполегливо запрошує (вони спілкуються за допомогою Інтернету), у весільну, так би мовити, подорож...
А Кий Арнольдович розповідав їй про своє почате, але незакінчене есе, про перших харківських прозаїків-фантастів періоду романтизму: Олексія Перовського, Ореста Сомова, Григорія Квітку-Основ'яненка.
Захопившись, розповів також про те, що оний Олексій Перовський, він же Антоній Погорєльський, будучи попечителем Харківського навчального округу, разом з десятилітнім племінником Олексієм Толстим, для якого він складе пізніше повість "Чорна курка", в 1827 році гостювали у Веймарі у великого Ґете (мабуть, О.К. Толстой – єдиний російський письменник, що сидів, у повному розумінні слова, на колінах в автора "Фауста"). І про те, що в 1827-у ж великому Ґете було присвоєно звання почесного члена вченої ради Харківського університету, про що, очевидно, і повідомив йому Перовський при особистій зустрічі. І про те, що це звання було надано авторові "Фауста", не тільки письменникові, але й ученому, за його активну, хоч і заочну участь у заснування оного вузу. І про те, що ще в 1803 році на прохання тодішнього попечителя Харківського навчального округу графа Северина Осиповича Потоцького Ґете зайнявся підбором викладацьких кадрів для майбутнього університету. І про те, що саме за рекомендацією Ґете в Харків переселилися й сталі викладати в нововідкритому вузі німецькі професори Теодор Пільґер, Людвіґ Шнауберт і Йоганн Шад. І про те, що ще граф Северин Потоцький клопотав перед петербурзькими начальниками про присвоєння Ґете оного почесного звання, але тоді влада відмовила, порахувавши, очевидно, автора "Фауста" для цього недостатньо благонадійним. І про те, що в 1816 році в неблагонадійності, вільнодумстві, поширенні "крамольних" ідей про необхідність демократії й дотримання прав людини був обвинувачений протеже Ґете – професор Йоганн Шад, оголошений персоною нон ґрата й висланий не тільки з Харкова, але й взагалі з Російської імперії, а його праці були спалені у дворі університету. І про те, що професор Шад був улюбленим викладачем харківського студента Миколи Григоровича Білоусова, згодом – професора й ректора Ніжинської гімназії вищих наук (це про Білоусова ніжинський гімназист Микола Гоголь писав своєму приятелеві Гарасиму Висоцькому наступне: "Я не знаю, чи можна гідно вихвалить цю рідкісну людину. Він обходиться з усіма нами зовсім як із друзями своїми, заступається за нас проти претензій конференції нашої й професорів-школярів. І, зізнаюся, коли б не він, то мені бракувало б терпіння тут закінчити курс"). І про те, що в 1827 році за доносом "професорів-школярів" проти Білоусова була заведена "Справа про вільнодумство", де йому, зокрема, інкримінувалося, мовляв, у своїх лекціях він дотримується "крамольних" поглядів опального професора Йоганна Шада. І про те, що за наказом Миколи Першого Білоусов був висланий з Ніжина до Харкова під нагляд поліції, а улюблений учень цього харків'янина, гімназист Гоголь, у зв'язку із цим був позбавлений кандидатського ступеня. І про те, що Олексій Перовський, повернувшись після спілкування з Ґете з Веймара до Харкова, у зв'язку зі "Справою про вільнодумство" подав у відставку з поста попечителя Харківського навчального округу, тому що саме до цього округу належала Ніжинська гімназія й Перовський був безпосереднім начальником "вільнодумця" Білоусова. І про те, що лекції "неблагонадійного" професора Йоганна Шада слухав, напевно, і харківський студент Орест Сомів. І про те, що, переселившись в 1817 році з Харкова до Петербурга Сомов – прозаїк, поет, критик, видавець, теоретик російського романтизму – співробітничав з О.С. Пушкіним, поки ці два романтики не посварилися на ґрунті фінансових питань. І про те, що в 1829 році Сомов увів двадцятилітнього провінціала Гоголя в коло столичних літераторів, познайомивши його з В.А. Жуковським і П.А. Плетньовим, а ті – з О.С. Пушкіним. І про те, що Гоголь, онук харківського поштмейстера, спілкувався й листувався з рядом харків'ян, зокрема з письменником Г. Квіткою-Основ'яненком, етнографом і головою Харківського гуртка романтиків І. Срезневським, істориком В. Пассеком. І про те, що польський поет-романтик і друг Пушкіна Адам Міцкевич неодноразово бував у Харкові, спілкувався з харківськими романтиками, у тому числі з Петром Петровичем Гулаком-Артемівським, професором Харківського університету, одним з основоположників нової української літератури, що зробив перші переклади творів Ґете й Міцкевича українською мовою (Гоголь запозичив з творів цього харківського професора цитату й імена головних героїв для першої повісті "Вечорів на хуторі..." – "Сорочинського ярмарку"), а рідний брат Адама Міцкевича, Олександр, майже двадцять років викладав у Харківському університеті римське право. І про те, що поет Альфонс Осипович Валицький, теж професор Харківського університету періоду романтизму, переклав "Фауста" Ґете польською...
Отут наш герой глянув на Милославу, яка, як він думав, його уважно слухала, і побачив, що дівчина солодко спить, схиливши до скла вугільні кучерики.