І не колись там, а конкретно 30 квітня 2004 року, о 18 годині 23 хвилині за київським часом.
Сам-от Кий Арнольдович мешкає не у Великому Бурлуці, а в Харкові, на Холодній Горі; у Великому ж Бурлуці живуть його тесть із тещею, тобто батьки його дружини Руслани Тарасівни Бузок. Той факт, що в нашого героя і його дружини, котра перебуває з ним у зареєстрованому РАГСом законному шлюбі, різні фамілії, пояснюється просто: Руслана залишила дівоче прізвище, розсудивши, мовляв, "Руслана Сало" – звучить якось курйозно і навіть принизливо (бо ж майже кожна жінка прагне бути стрункою та граціозною, а не якимсь "салом"); інше діло – Бузок, рослина із гарними та запашними квітами.
Отже, виїхавши з Великого Бурлука, де він залишив у тестя з тещею на травневі свята погостювати дружину Руслану й сина Богданчика, Кий Сало відчув підвищений тиск у сечовому міхурі й вирішив, що називається, "відлити". А все тому, що теща пригощала його, крім іншого, домашніми соліннями, після яких організм відчуває спрагу й змушує хлебтати й хлебтати напої.
Вишнева "Таврія" нашого героя завмерла на узбіччі траси, а сам він перемістився в найближчі кущі.
У той час як організм Кия Арнольдовича позбувався зайвої рідини, його очі блукали околицями, насолоджуючись видами весняної природи.
– Отут слід дати мальовничі описи оної весняної природи, для так званої художності, – говорить раптом… ні, не герой, а внутрішній голос автора. – Опиши, як із липких бруньок витикаються ніжні світло-зелені листочки; як гудуть над першими квітами перші комахи, ще сонні після зимової сплячки; як ґрунт, просякнутий вологою розталого снігу, наїжився першою травою, як…
– Нехіть мені робити докладні описи весняної природи, – заперечує своєму внутрішньому голосу автор. – По-перше, тому, що таких описів у красному письменстві й без того хоч греблю гати, і багато з них настільки блискучі, що мені їх однаково не переплюнути. По-друге, від багатослівних просторікувань щодо пейзажів, портретів і натюрмортів моє оповіданнячко може роз'юшитися до розмірів повісти або навіть роману, що в мої плани не входить. І, нарешті, по-третє, читач, звичайно ж, і без мене прекрасно знає, як виглядає весна в наших широтах, і навіть як вона пахне.
Отже, стряхнувши останні краплі, сховавши назад у штани свій… ага, його… і застібаючи "блискавку" ширінки (втім, "блискавками" такі застібки називають мешканці інших міст, а Кий Арнольдович Сало, як усі харків'яни, називав її "змійкою"), він зирнув на кульбабки, схожі на малесенькі лимонного кольору хутряні туркменські шапки, насаджені на салатного кольору трубочки для коктейлю, і побачив серед них вищезгадане яйце.
Яйце було гарним.
Ні, це було не великоднє яйце роботи ювелірів Фаберже, звісно, а звичайне яйце якогось великого птаха. Але його забарвлення було досить приємне окові: темно-синє в жовту цяточку, або, мабуть, у цяточку кольору слонячої кістки; начебто вечірнє небо, всіяне зірочками. Величиною більше гусячого, або індичого, або лебединого, але поменше страусового.
Наш герой узяв його в руки, щоб розглянути ближче. При ближчому розгляді світлі цяточки нагадували чи то шумерський клинопис, чи то скандинавські руни. Коли Кий Арнольдович повернув знахідку, щоб оглянути з усіх боків, усередині об шкарлупу щось стукнулося. Він злегка потряс яйце. Так, усередині талапалося щось щільне, начебто пластмасова іграшка в шоколадному яйці "кіндер-сюрприз". Невже білок із жовтком позсихалися у тверду грудочку? Або висохла мумія пташеняти, що не зуміло пробити шкаралупу?
Помилувавшись яйцем, переконавшись, що воно не розбите й не тріснуте, а абсолютне ціле, наш герой вирішив, що ця штучка, так би мовити, естетична й може собою прикрасити домашній інтер'єр, тому забрав знахідку. Повернувшись у вишневу "Таврію", акуратно поклав синій у цяточку еліпсоїд на сусіднє сидіння й продовжив шлях.
Не встигнув його автомобіль набрати швидкість, а в тих же кущах, де дзюрив Кий Сало, з'явився інший чоловік. З'явився невість звідки, чи то з кущів же, чи то просто з повітря. Він був цілковито лисий, горбоносий, його профіль нагадував писок хижого птаха. Тіло його було впаковане в чорну оболонку на кшталт дивовижного доспіху. Якби хто-небудь, так от хоча б і сам читач, дивлячись на обличчя цього суб'єкта спробував би назвати його вік, то це звучало б приблизно так: "Йому років тридцять… Ой, ні, не тридцять, а всі п'ятдесят… Та ні, не п'ятдесят, йому й тридцяти-от немає… Втім, йому вже за сорок… Та ні, які сорок, ніяк не менше шістдесяти… Навіть більше сімдесяти… Навіть усі дев'яносто… Ой, ні, менше сорока… Двадцять із гаком…"
Таємничий чоловік невизначеного віку обвів гострими вічками околиці, упився поглядом у жовту галактику з кульбабок, заплющив повіки й придавив скроні пальцями, потім, розсунувши гілля кущів, спрямував погляд на зменшувану вдалині вишневу цятку, потім обернувся й зник так само раптово, як і з'явився…
***
Поки Кий Арнольдович Сало, крутячи баранку вишневої "Таврії", від'їжджає від Великого Бурлука, автор поділиться із читачем невеликим обсягом – "дещицею", як говорять українці, або "толікой", як кажуть росіяни, – інформацій щодо цього свого героя.
Його тато, Арнольд Кузьмич Сало, у дитинстві страждав через те, що його дражнили інші малята за нетутешнє, імпортне ім'я. Тому вирішив, мовляв, якщо в нього будуть діти, то він їм обов'язково дасть імена тутешні, слов'янські. І коли наш герой народився, тато Арнольд підшукав для нього споконвіку слов'янське, як він уважав, ім'я в давньоруському літописі "Повість минулих літ". Як читач, звичайно ж, зрозумів, ім'я нашого героя запозичене в легендарного князя, що заснував більш півтора тисяч років тому місто, назване на його честь Києвом. Але, на жаль, і Кию Арнольдовичу не вдалося в дитинстві уникнути дражнилок із приводу імені. Хлопчиська й дівчиська кричали йому: "Кию, Кию, де твої кулі?"; маючи на увазі більярдний кий із більярдними ж кулями.
Нині Кий Арнольдович Сало – дещо гладенький чоловік тридцяти чотирьох років, із шевелюрою кольору неочищеної картоплі, вусиками й борідкою. Він закінчив Московський Літературний інститут, але популярним і модним письменником, відомим широким масам читачів, не став. Працює в одній із харківських телекомпаній редактором краєзнавчої програми "Столиця № 1". Назва натякає, що Харків був першою столицею Української радянської республіки, поки не передав столичний статус Києву. Один із персонажів Ісака Бабеля – "тужний убивця Сидоров" – обізвав Харків "саморобною столицею". Ну, саморобна, не саморобна, а столиця. Перша. Але тепер уже колишня. У вільний же від роботи в "Столиці № 1" час Кий Арнольдович, крім іншого, іноді пише статті, які йменує елегантним словом "есе", для місцевої преси. Але оскільки з розвалом Радянського Союзу розвалилося й правило виплачувати авторам пристойні гонорари за опубліковані опуси, писання статей громадянин Сало називає не роботою, а хобі.
У даний відрізок часу він працював над статтею (есе) під робочою назвою "Харків'яни – основоположники української й російської фантастичної прози періоду романтизму". По закінченню цієї роботи він планував дати твору більш лаконічну назву, щось на зразок "Гніздо фантастичної прози" або там "Вотчина фантастичного романтизму"…
У цьому есе він розповідав і про попечителя Харківського навчального округу Олексія Олексійовичі Перовського, автора фантастичних повістей "Лефортівська маківниця" і "Чорна курка, або Підземні жителі" на типову для романтиків тему контактування нашого світу із чарівними паралельними світами (свої твори Перовський підписував псевдонімом "Антоній Погорєльський"; до речі, і небіж цього харківського попечителя – письменник Олексій Костянтинович Толстой – теж уважається одним із основоположників російської фантастики); і про першого прозаїка нової української літератури Григорія Федоровича Квітку (псевдонім "Грицько Основ'яненко"), автора фантастичних повістей "Конотопська відьма" і "Мертвецький великдень"; і про Ореста Михайловича Сомова, автора фантастичних повістей "Русалка" і "Київські відьми", першого російського письменника, що звернувся до українського фольклору, надихнувши своїм прикладом молодого Гоголя – не харків'янина, але з Харковом теж пов'язаного досить щільно – на написання "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки"…
Створення есе просувалося не настільки шустро, як Кию Арнольдовичу хотілося, тому що дружина Руслана відволікала його всілякими дорученнями: то збігай у булочну за хлібом, то забий цвяха, то винеси сміття, то позаймайся з Богданчиком, то… Тепер, коли він відвіз дружину із сином до її батьків, де вони гостюватимуть не менш тижня, можна засісти за есе ґрунтовно.
Закінчуватися ця стаття повинна таким резюме: мовляв, раз і перша російська фантастична повість "Лефортівська маківниця" Погорєльського (котра дуже подобалася, до речі, О.С. Пушкіну) – і перша українська фантастична повість – "Мертвецький великдень" Основ'яненка (яку схвалив навіть критик Віссаріон Бєлінський, що не любив взагалі-то фантастику і стверджував, що "фантастичне в наш час може мати місце тільки в божевільнях, а не в літературі, і перебувати в завідуванні лікарів, а не поетів") – написані харків'янами (нехай навіть Погорєльський був харків'янином не довічно, як Квітка, а тимчасово, але все-таки…), виходить, саме Харків можна вважати батьківщиною як російської так і української фантастичної прози періоду романтизму.
І от, сидячи поруч зі знайденим біля Великого Бурлука яйцем і роблячи дві справи одночасно – керуючи автомобілем і подумки творячи есе – наш герой кілометр за кілометром, кілометр за кілометром, повз села й селища – Підсереднє, Дорошенкове, Підгоріле, Гонтарівка, Радькове, Широке – переміщався убік рідного міста Харкова, для якого, до речі, цей 2004-й рік від Різдва Христова був ювілейним: Харків святкував своє 350-річчя. Тобто поселення тут були ще в часи полювання на мамонтів, але перше документальне свідчення про місто Харків як таке відноситься до 1654-го року, року горезвісного союзу між Україною й Росією. Із приводу ювілею, крім інших святкових заходів, заплановане й відкриття пам'ятника легендарному козакові Харку, від імені якого, нібито, і походить назва "Харків".