(Звичайно, тих, хто пише, аби писати, і так аби й пише по сім-вісім віршів-клонів на день, я до уваги не беру).
Так от перша, найчисленніша, категорія: поети, які встановили для себе планку на середній висоті й успішно її долають протягом усього свого життя, не бажаючи, а потім вже і не в змозі хоч трішки її підняти.
І друга, дуже маленька, буквально по пальцях однієї руки, група творців, для яких планку з юності визначено на такій висоті, що доводиться весь час задирати голову. Це — Пастернак, Вознесенський, Михайль Семенко, молодий Тичина, допоки тоталітарна система не зламала йому крила… Щоправда, є й поодинокі випадки — такі, як Євген Євтушенко, що міг довго-довго ходити взагалі під планкою, і раптом злетіти кудись аж у захмар'я…
У мене таке передчуття, що саме Володимиру Каразубу під силу поповнити меншу групу. Для цього у нього, здається, все є…
…І там живуть здимаючи вітрила
Грудей. Вони, здається, наче спроба
Збагнути світ із клаптиків, по суті,
Ніколи не написаних віршів.
Немов вони твої осколки болю,
Гурма птахів, що кинулися в небо
І там у небі, мов примхливий почерк,
Мережать хвилі втаєних рядків…
ІВАН ПОТЬОМКІН
…Поки спите ви, стану
Осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари,
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам...
Коли йому було лише чотири роки, почалася війна.
Потім — дитячий будинок.
Здобув освіту — спочатку педучилище, а згодом Київський університет імені Тараса Шевченка.
Робота у київських видавництвах і журналах.
1991 рік — від'їзд до Ізраїлю. Все з чистого аркуша — інша країна, ментальність, мова, клімат…
І знову війна. Ракети нищать міста його рідної України.
І знову війна. Ракети нищать міста його рідного Ізраїлю.
А він лишається таким, яким є: людяним, доброзичливим, сонячним. Можливо, кожен день додає йому нових рубців на серці. Але він цього не помічає. Просто ніколи, адже пише мудрі й світлі вірші, притчи, оповідання. Йому є що сказати людям.
Особисто я із задоволенням перечитую його твори. Вони допомагають мені нести далі ту свічку в душі, яку запалив Бог, — попри всі випробування, втрати, образи…
Я присвятив Іванові Потьомкіну такі рядки:
Продирався крізь вир сніговіїв,
Зривався з високих круч…
Духовний міст Єрусалим-Київ
Зводить один. Власноруч.
Пане Іване, Ви потрібні Україні.
Ви потрібні Ізраїлю.
Ви потрібні Слову, яким так майстерно володієте й якому присвячуєте своє гідне життя.
…А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
"Шалом!"…
ЮРІЙ ЛАЗІРКО
…воскресла знову ніч
так ніби й не вмирала
на сивому коні
туман забрав
заграву…
Хтось самотужки складає свої вірші.
А є й ті, кому поезії спускаються згори.
Львів'янин Юрій Лазірко, автор понад десяти книг українською та англійською мовами, який нині живе і працює у США, безперечно, належить до останніх.
Адже хіба можна навіть уявити, що він, всю ніч ламаючи олівці й
ковтаючи вже геть холодну каву, б'ється над цими рядками:
воскресла знову ніч
так ніби й не вмирала?..
Чи такими:
…і місяць молодий
не серп
грааль
в серпанку
не знаючи куди
мандрує
світ
за ґанком…
АНДРІЙ ЛЮБКА
…Жінко прекрасна, хліб мій насущний,
Дякую тобі сьогодні, що ти є,
Що ти напускаєш воду у ванну,
Жінко прекрасна, що змиваєш лак на нігтях…
Надзвичайно талановитого ужгородського поета Андрія Любку іноді жартома називають позашлюбним сином Андруховича…
Можна було б і погодитися з таким твердженням — звісна річ, жартома теж, але…
Гадаю, у таких, як Любка та й сам Андрухович, можливий лише один Батько — Той, хто, вибачте за тавтологію, дарує Дар.
Зайвий раз у цьому переконуєшся, коли читаєш цей справді новаторський вірш — оголений, пронизливий, навіть ризикований. Тут, ніби теми у баховській фузі, напрочуд гармонійно переплітаються: молитва "Отче наш" — вдячність Творцеві за створену Ним саме цю жінку — нарешті, пристрасна ода своїй обраниці: від "тихого погляду" до "лака на нігтях"…
…Хліб мій насущний, хай буде воля твоя,
Хай грає твоя улюблена музика і горять
Ароматичні свічки, жінко прекрасна,
Я є тіло твоє, я є кров твоя, хліб мій насущний,
Жінко прекрасна з таким сумним іменем,
З таким тихим поглядом і такою маленькою долонею…
КАТЕРИНА БАБКІНА
…Кожного ранку вона прочиняє вікно і тихенько кличе.
Голос її пробуджує водоспади й лавини,
десь унизу перехожі піднімають обличчя,
і роздивляються в небі зграї пташині,
з надією, як і ти роздивляєшся цю жінку зі спини –
зморшок по шкірі її непевний тонкий рисунок,
асиметрію тіла невиразну, м'яку, природню,
ніби парад сузірь чорних родимок візерунок –
знаючи, що кожен ранок – це її подарунок,
це як ще один подих перед кроком в безодню…
Відчуваєте, які потужні поетеси в українській літературі?
Одне ім'я, й одразу постає ціла епоха!
Леся… Олена… Ліна…
Гадаю, згодом наше сьогодення — з його болями, розчаруваннями, ритмом, боротьбою, сподіваннями — віддзеркалюватиме саме це ім'я: Катерина.
Адже саунд її поетики — це ми і наш час.
Це — не таке, що вже було. І взагалі — не зовсім так!
Зрештою, це, як і личить справжньому мистецтву, — погляд у завтра…
…Що поки вона з тобою – лавини минають місто,
що тепла зима тримає однак водоспади, кригою скуті,
і що якщо вона піде – то зробить це ненавмисне,
не з байдужості до тебе, не з неуважності, не від люті –
а просто розчиниться у повіті, перетворюючись на сутінь.
І ніхто тоді не врятує. А до того пульсує січень
її тихими вигуками щоранку, і завмирають віхоли,
водоспади, птахи, лавини; перехожі піднімають обличчя.
І всі чекають – кого й куди цього разу вона покличе;
і всі відгукуються – кого б вона не покликала…
СЕРГІЙ ЖАДАН
Із поезією Сергія Жадана я познайомився у Львові. На дошці меню студентського кафе, яку виставили просто на вулицю, білою крейдою були написані такі не дуже рівні літери:
Вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощами…
Ясна річ, я одразу запам'ятав ці рядки і добре зрозумів, що таке справжнє визнання…
Коли читаєш поезії пана Сергія, ніколи не буває такого собі легенького сумніву, наче ти це вже десь чув чи бачив…
Адже це завжди вперше! Завжди ексклюзив.
Жадан за своїм новаторством — прямий духовний спадкоємець Михайля Семенка, молодих Тичини і Бажана.
Це постійний пошук нових форм, ритміки, рим, інтонацій, тем.
Це завжди ризик дотику до нового.
Насамкінець хочу процитувати вірш, що, на мій погляд, є кращим не лише у Жадана, а й можливо, в усій новітній українській поетиці:
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.
Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.
Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з'явишся ти, —
я тебе передчую.
Погодьтеся: можна написати лише один такий вірш…
Написати, щоби залишитися.