Злотоцінні

"Злотоцінний" — це метафорічне слово пішло у світ із легкої руки геніального Павла Тичини, з якого я й хочу почати свою оповідь про видатних діячів української культури. Але це не просто традиційна поезія. Коли пишеш про таких неабияких людей, будь-яка трафаретність здається якоюсь недоречною. А тому я обрав новий жанр, який можна назвати маленькою поетичною симфонією, — своєрідний симфо-вірш. Це коли поетична проза і власне поезія утворюють, за словами того ж Тичини, щось енгармонійне…

ПАВЛО ТИЧИНА

Сьогодні чернігівська земля, яка подарувала світові геніального поета, здригається під ударами смертоносних ракет північного агресора…

Творчий діапазон Тичини просто вражає: від символізму і футуризму до реалізму. Проте він — поза всіма цими напрямами. Він сам — напрям, сам — школа. Адже такий один.

Мрійника з очима дитини і розумом філософа ламали-ламали, проте так і не зламали. Він щоразу, наче з піни морської, відроджувався — зморений, але нескорений…

Гадаю, йому, щоб назавжди залишитися в європейській поезії, вистачило б написати лиш оці три слова:

Очима чесними,

Христовоскресними…

Він — сам. Як завжди. Вікно. Сніги.

Ламали пристрасно. Ламали невпинно.

Та все мовчало тоді навкруги…

Але відроджувався знов із піни.

Він, як тореро, словом розмахував:

слово-гра, слово-дзвін, слово-зміна…

Захмарна якась слово-магія —

злотоцінна.

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Якось студенти попросили Володимира Сосюру прочитати вірш "Так ніхто не кохав". Після хвилинної паузи поет відповів, що не зможе цього зробити, бо плакатиме…

Так ніхто не кохав й не кохатиме

через сотні і тисячі літ…

Серцю важко бути за гратами,

якщо кличе у небо політ.

Та нехай воно вкрилося лАтками,

все ж кохатиму — навіть без сил…

Зуби стисну, щоб не заплакати,

й кров візьму замість мертвих чорнил.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

Йому було відпущено лише 28 років земного життя.

Його вірш "Люди — прекрасні" вже вдвоє старший від нього самого.

А хіба можуть колись щезнути такі рядки:

"Воскресайте, камінні душі,

Розчиняйте серця і чоло,

Щоб не сказали

Про нас грядущі:

їх на землі не було"?

Ми — одиниці!

Ми — не нулі!

Чуєте звуки органні?

Це випливають, мов кораблі,

наші вірші із гавані.

Ще вистачає в легенях сил

дути повітря у скло!

Ні, не про нас написав Василь:

"Їх на землі не було".

ВАСИЛЬ СТУС

Особистість із великої літери, чия стійкість просто вражає, поет неймовірного обдарування, справді європейської освіченості.

Такі його рядки просто заворожують:

"Я довго вчив граматику кохання,

граматику грудей і губ твоїх.

Ти утікала і ховала сміх,

межи зубів затиснений востаннє…"

Він витримував наругу і біль,

ігноруючи гострі тенета,

навіть за гратами лишався вільним,

навіть під тиском лишався поетом.

Він граматику мужності вчив,

знав напам‘ять кохання науку…

Можна жити й без зайвих причин,

але сам він обрав муку.

ІГОР РИМАРУК

У мене особливе ставлення до Ігоря. Ми вчилися на одному факультеті,

він опікувався моїми першими творчими кроками... Римарук справляв

зворушливе враження — тоненький, довге волосся, окуляри з потужним склом.

Але у цьому тендітному тілі відчувався незламний дух. І, найголовніше, — Дар.

Деякі викладачі жартома лякали його, мовляв, от прийдеш на іспит із такою зачіскою, тоді… А він приходив і неодмінно отримував "відмінно"…

Ігор Римарук пішов за небокрай молодим. І це зовсім не дивно, адже він завжди жив ближче до неба…

Тихий, сумний і ввічливий.

Вдумливі очі-скельця.

Тендітний, стрункий, наче дівчина.

Але незламний — мов скеля.

Поруч реальні, впевнені

випробувані мужі…

Доступ до всякого генія —

навшпиньках і до межі.

В захмарному десь ефірі,

далека від земних ігор

лунає божественна ліра…

Прислухайтеся уважно: Ігор!

ВЛАДИСЛАВ ГОРОДЕЦЬКИЙ

Видатний український архітектор польського походження. Автор Будинку з химерами, Костелу святого Миколая, Караїмської кенаси та інших архітектурних шедеврів у Києві. Пана Владислава по праву називають "київським Гауді".

Він усе своє насичене творчими планами життя був у русі.

Знайшов свій вічний спокій аж у Тегерані. На сірому камені польською мовою викарбувані слова: "Нехай чужа земля йому буде легкою"…

Хіба ми маленькі діти?

Повірте, не до Майн-Ріда!

Оці всі слони, крокодили,

ті ящірки та нереїди…

Чи марево це, чи насправді —

будинок, химер різних повний?

Залишив нам київський Гауді

автограф в цементі на спомин.

Залишив автограф на згадку

про те, що реальні дні —

це теж щось схоже на казку,

але без химерних слонів…

КАТЕРИНА БІЛОКУР

Квіти Катерини Білокур упізнають одразу, бо вони ніби завмерли у повітрі, випромінюючи світло…

Утім, вона, як і всі українські селяни на той час, не мала навіть паспорта. Сама навчилася робити пензлі, вибираючи волосинки із котячого хвоста, і фарби – із усіх природних барвників.

Квіти для Катерини були втіленням краси буття. Вона їх ніколи не рвала, а йшла з мольбертом до них, інколи чимало кілометрів…

Батьки дорікали доньці тим, що ніхто її не сватає, та принижували. Такі скандали, зазвичай, завершувалися забороною малювати та нищенням малюнків.

Восени 1934 року, доведена до відчаю, вона побігла топитися до річки. Зайшла по груди у крижану воду і стояла там, прощаючись із життям...

Якось, навесні 1940 року, почула по радіо пісню "Чи я в лузі не калина була" у виконанні Оксани Петрусенко. Це так вразило Катерину, що вона сіла за стіл і написала співачці листа, поклавши у конверт шматок полотна зі своїм малюнком калини.

І стається диво: славетна примадонна, вражена малюнком, показує його своїм знайомим художникам...

У 1949 році Катерину Білокур прийняли до Спілки художників України. А вже через п‘ять років три її картини були включені до експозиції на Міжнародній виставці у Парижі. Там їх побачив Пабло Пікассо і сказав захоплено: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ"…

Тікай від річки мерщій, Катерино,

пиши листа негайно Оксані,

народжуй свої сонцесяйні картини —

не може стати цей день останнім!

Без тебе зів‘януть блакитні квіти,

щось не відкриє для себе ПікАссо,

поблякнуть фарби золотої блакиті…

Без тебе проза вичавить казку…

МАРІЯ ПРИМАЧЕНКО

Мені пощастило бачити її картини — чудернацькі звірі з людськими очима, фантастичні птахи, яскраві рожево-малинові квіти, розлогі павутиння-дерева…

Вона малювала лівою рукою — ближче до серця…

Її унікальними роботами були просто зачаровані Пабло Пікассо і Марк Шагал.

Тепер розумію, що на мій вибір майбутньої дружини підсвідомо вплинуло її дівоче прізвище — Примаченко…

Сьогодні онук легендарної Марії теж художник Петро Примаченко із зброєю у руках боронить нашу землю від агресора. Гени є гени!

Цей дивосвіт поза часом —

казковий дитячий зал…

У захваті був ПікАссо,

не стримував сліз Шагал.

ПисАла від серця — лівою:

від Бога їй це далося…

Всі фарби — бурхлива злива

променів, що падають з сонця!

МИКОЛА ГЛУЩЕНКО

Це не просто видатний художник, а єдиний український імпресіоніст. Легендарний розвідник. Підтримував приятельські стосунки з Пабло Пікассо, Анрі Матіссом, Володимиром Винниченком…

Сьогодні його картини належать до числа найдорожчих творів українських художників.

Мазки, мов коричневі хрущики,

плавно злітають вниз…

Віртуозний маестро Глущенко —

український імпресіоніст.

Товариш Матісса і Винниченка,

завсідник паризьких кав‘ярень,

здавалося, жив на повне крещендо —

на взліт, артистично, яро.

Митець… і воднОчас розвідник Ярема —

масштабу Ріхарда Зорге.

Амплітуда неразв'язаної теореми —

від аскези до богемних оргій.

Денді, артист, Дон-Жуан —

це зовнішній бік медалі.

Сонячний світ парижан,

життя — як шаблі в бокалі…

Та був бік медалі й інший —

світло ікон святих,

тихі пісні, гнівні вірші,

над прадідами хрести…

І він повернувся додому,

змолодів душею і тілом,

як рукою, зняло втому —

переболіло.

Дніпро переплив в сімдесят,

створив ужинок пейзажів,

з мольбертом щодня сам-на-сам,

життя — як ланцюг вернісажів…

Мазки, мов коричневі хрущики.

Роки добігають вниз…

Віртуозний маестро Глущенко —

український імпресіоніст.

ІВАН МАРЧУК

Славетний український художник, який потрапив до британського рейтингу "Сто геніїв сучасності", створив унікальний стиль у живописі, що сам жартома назвав "пльонтанізм" — від "плести", "пльонтати". І справді, його картини ніби складені з клубочків чудернацьких ниток…

Пишаюся, що у мене є альбом пана Івана з присвятою мені.

Він якось сказав: "Дайте мені тисячу років — і я розмалюю небо"…

Гроші? Жінки? Мандати?

Що найголовніше для тебе?

Тисячу рОків дайте —

і я розмалюю небо!

МАРИНА СЕМЕСЮК

Крихітні акварельні мазки, наче кольорові божі корівкиі і бджілки, злітаються докупи і завмирають. Ви вже бачите золотаві соняшники, смарагдові маківки церков на помаранчових пагорбах, м‘ясисті гарбузи…

Перед очима оживають сторінки Нечуя-Левицького і Довженка…

Марина всім крихким серцем любила Україну, пропускала крізь нього Майдан перший і особливо кривавий другий. Навряд чи воно витримало б жахи війни…

Поети і художники нерідко йдуть за небокрай надто рано.

Вона відійшла у вічність молодою…

Художник обирає землю —

єдину, саме цю.

В кутку залишає свій підпис:

Марина Семесюк.

Художник обирає фарбу —

єдину, саме цю.

В кутку залишає свій підпис:

Марина Семесюк.

Художник обирає долю —

єдину, саме цю.

В кутку залишає свій підпис:

Марина…

МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ

Різдвяна колядка "Щедрик" стала символом новорічних свят у всьому світі.