Вона задала ще десь двадцять безглуздих запитань, а я чекала, потім просто
розвернула її до дверей і випхала на коридор.
— Давайте, я на вихідних зайду і побалакаємо, а то ми вже спати лягаємо, завтра на роботу всім. Потім, потім поговоримо. І закрила за нею двері.
— Ото, ти зла жінка, Наталко. Їй же тепер ніч з цими питаннями жити, а ти взяла і
відправила геть. Не маєш ти совісті, — зауважив брат.
— Нічого страшного, в неї, там в голові, свій серіал крутиться, нехай розглядає.-
Відповіла я нестримано. Всі засміялися.
Поки ми повечеряли, помилися та розійшлись по ліжках, була майже одинадцята.
Назар намагався ще поз'ясовувати, хто і як нас знайшов, обговорити ще кілька
подробиць, але мені вже не хотілося нічого, просто потрібно було відпочити.
РОЗДІЛ 4. ДОБРИЙ ДЕНЬ.
День дійсно був добрий, на роботі сьогодні було все якось спокійно, врівноважено.
Близько четвертої години мені подзвонила Руслана:
— Привіт. Я хочу тобі зізнатися, що не стрималася і подзвонила на той номер, що нам дав Діма, але він поза зоною досяжності. А якщо з ними щось сталося? Таке ж може бути?
— Ото, так, про що б ти ще хвилювалася? Тобі настільки сумно на роботі? Потрібно було спочатку запитати, одружений він чи ні, скільки дітей по світі бігає. Ти б краще хвилювалася про те, що ми з приладом будемо робити, а не про хлопця, якого вперше бачиш. Прийдуть знову якісь невідомі люди до нас, то сусідка під дверима спати буде, щоб нічого не пропустити. Уявляєш, як їй зараз? — засміялася я.
— Ага, а з бабцею, ти жорстко повелася... Він не мав обручки, я звернула увагу.
Як ти думаєш, я йому сподобалася? В мене є шанс познайомитися з ним краще?
— Ну, не знаю. Мені здається,ти не за те хвилюєшся, ми можемо до в'язниці потрапити, а ти про хлопців думаєш, ти нормальна? Добре, до вечора, а то це не дуже телефонна розмова.
Кладу слухавку і відчуваю, як за моєю спиною на мене хтось дивиться. Повертаю голову, а там два здоровенних дядька.
— Доброго дня! Ви Наталя ****?
— Так, — ледь видавила я з себе слово.
— Чудово, нам потрібно з Вами поспілкуватись. Де нам буде зручно?
— Отам, махнула я рукою на конференц залу. Встала з-за столу та пішла попереду.
В офісі всі відразу роти повідкривали, зашушукали.
Ми зайшли у приміщення і один з них, навіть не пояснюючи нічого, почав розмову.
— Ми знаємо, що прилад у Вас, він не потрапив до рук Вашого брата і до наших
співробітників, а лишився у Вас. Ви маєте його віддати нам. Сьогодні останній день. Якщо не повернете, завтра вся інформація потрапить на телебачення. Про нього всі дізнаються, а перед Вашим будинком буде купа журналістів, заведеться справа про крадіжку держмайна, а це вже термін…
— Але я нічого не крала, спробувала я заперечити.
— Порозказуйте тут...Хтось же має відповідати за втрату, чому не Ви?
Починаю розуміти, що мені потрібно відпрошуватися з роботи. На диво, керівник
не перечив і відпустив. Навіть запитав, чи потрібна допомога, але я подякувала і
швиденько покинула офіс.
Їхали ми в звичайному старенькому Форді. Досить малобюджетна організація,
подумала я про себе. Доїхали до мого будинку десь за пів години. В дорозі я
намагалася завести розмову, проте, мені дали зрозуміти: "менше знаєш, краще спиш". Ну я й замовкла від гріха подалі.
Ми піднімалися сходами, я сунуся собі позаду дядьків. Той, трохи більший
чоловік, йшов попереду, потім сивуватий дядько і потім я. Йду така собі вгнувши
голову, коли як не тріснуся в сивого. Чоловіки стали і дивилися на двох дівчат, ну як сказати дівчат. Якісь страховища, худючі, з синяками під очима, волосся скуйовджене, а ще запах від них стояв гидотний. Ніби Зомбі, але живі.
Складалося враження, що про такі речі, як гігієнічні засоби, вони навіть не чули.
— Який жах, звідки їх випустили? — Прошепотіла я.
Кікімори, правда відійшли до стіни та дали нам пройти. Я дістала ключа, відімкнула
двері та ми зайшли до квартири. Далеко за приладом йти не довелося, оскільки він
був у кармані тієї ж куртки, що висіла в коридорі.
Поки я дуже обережно діставала коробочку, щоб ненароком не увімкнути її, за
дверима відбувалося якесь шорхання.
— Хто це там? — Запитала я чоловіків.
Один з них відкрив двері, щоб поглянути і на нього накинулися ті страшні подруги,
яких ми зустріли на сходах. Сивий мужик, відразу побіг захищати товариша.
Розгорнулася справжня бійка. Мужики зтягували цих подруг з себе, відпихали їх в
інший бік коридору, а вони наче навіжені поверталися та кидалися на них ще з
більшою силою.
Такий "махач" тривав хвилини три, вони цибають, а їх відшвирюють в стіну...
Нарешті один з дядьків зацепив у білявки мотузок на шиї, і він обірвався та впав
на землю. На ньому висів якийсь дивний скляний кулон з сірим порошком, який при
падінні на підлогу розлетівся вщент, і з нього посипався той порошок.
Дівчина, побащивши, що трапилося, відразу відпустила чоловіка і впала на брудну
підлогу та почала злизувати з цементу розсипану речовину. Моєму подиву не було
меж. Більший чоловік, відразу зірвав такий же самий кулон з другої жінки та бряснув ним об землю. І та повторила дії сусідки. Вилизавши все до краплини з брудної підлоги, вони закотивши очі, наче від кайфу, лягли на спину та продовжили кайфувати на холодному цементі. Ми просто спостерігали. Зависла тиша на кілька секунд. Нарешті, я оговталася.
— Може закриємо двері, вони якісь стрьомні?
Чоловіки були настільки вражені тим, що відбулося, що, не промовивши ані слова,
один з них вхапив мене за руку та потяг вниз по сходах. Інший же закрив двері до
квартири та, переступивши дивних дівчат, кинувся слідом.
Кілька хвилин і я знову в тому ж старому Форді кудись їду.
В автівці чоловіки почали спілкуватися на іноземній мові, то була чи сербська чи ще
якась, я абсолютно нічого не розуміла. Але знала точно, що вони чули про ту дивну
речовину, яку злизували з підлоги дівчата, проте, як вона працює, побачили вперше.
РОЗДІЛ 5. ОКОПИ
Їхали ми в машині години дві, так мені здалося. Куди мене привезли, я не знала,
оскільки на вулиці була майже ніч і навколо зовсім нічого не видно. Нарешті вони
зупинилися біля величезного будинку, точніше буде назвати це особняк.
Височенний паркан, три поверхи, все чистенько, охайно, газон та ялинки на вході.
Мені вклали в руку ключі:
— Іди, переночуєш сьогодні тут, а завтра що-небудь придумаємо, — промовив амбал, і вони поїхали.
Я в шоці. Знаходжусь в "жо…і географії", невідомо де, біля здоровенного будинку
сама посеред ночі. Зашибісь! Проте, що залишається робити – заходжу. Відчиняю вхідні двері, навкруги темінь. Так дивно, така величезна хата і відсутня сигналізація. Ледь налапала вмикач я ввімкнула світло. Ось воно що… Меблі відсутні. Отакої, а де ж я спатиму??? Просто підлога та голі стіни.
Обійшла одинадцять кімнат – нічого. Відчиняю вже останні двері і о-о-о — да…
розкладушка. Неймовірно. Здоровенний замок і розкладушка. Прямо мрія…
Проте робити нічого, буду спати на тому, що є. Про такі речі, як вечеря, краще не
згадувати. Ситуація не дуже перспективна. Добре, доживу до ранку, тоді подумаю.
Трохи заспокоївшись та відійшовши від шоку, я згадала про Руслану та Назара.
Як вони там? Що ж відбувається вдома? Я ж без телефона, а в кармані лише кілька
гривень, здачі з магазину і більше з собою нічого немає.
Розмірковуючи про всі дивні події сьогоднішнього дня, я заснула. Давно я так солодко не спала чи то від стресу, чи то розкладушка виявилася такою зручною, або
атмосфера будинку, не знаю. Я прокинулася дійсно відпочивша. Відкриваю очі,
бляд***, я ж не вдома. Мені на роботу треба. Що робити, як зателефонувати та хоч
попередити, що затримаюсь або що мене не буде? Що робити у величезній хаті без
меблів, їжі, телефону та грошей? Встаю…туплю…йду шукати ванну кімнату.
Ого, за третіми дверима знайшла – мені сьогодні щастить. Вмилася, витерла обличчя рукавом. Красуня. Вирішила спуститися на перший поверх та роздивитися, де я є. До виходу я не дійшла.
— Доброго ранку! — прозвучав голос навпроти.
Я аж підцибнула від несподіванки. Попереду стоїть Дмитро, Максим та той здоровий дядько військовий.
— Як тобі спалося, каву будеш? — Запитав Максим.
Мабуть, фраза, що тут відбувається, була написана в мене на лобі, я не встигла відкрити рота, як Дмитро додав:
— Сідай, бери каву, я все поясню, — і махнув рукою на вузьку дерев'яну сходину.
Я опустилася на єдине сидіння у цій здоровенній залі. Максим простягнув мені
картонний стаканчик з кавою.
— Тримай, воно ще не встигло сильно схолонути.
— Дякую, — я тільки відкрила рот, щоб зробити ковток, як на вулиці прозвучав дивний гуркіт. Що це? Це що постріли, дійшло до мене нарешті. Другий, третій постріл. Хлопці зреагували миттєво. Максим дістав зброю та побіг до дверей, а Дмитро схопив мене за руку та потяг до підвалу.
— Сиди тут, поки я за тобою не прийду. Грюкнув дверима і зник.
— Як мене вже все дістало. Я просто сповзла на східці і тихенько сьорбала каву. Ну, думаю, остання радість перед смертю. Постріли звучали по черзі, то по два, то три відразу. Мені якось було просто все рівно. Хвилин за 6-7 все стихло. Двері в підвал відкрив Діма.
— Виходь, маємо тікати, нас знайшли!
Хлопчина був весь у крові. Досить важко було зрозуміти, чия це кров, його чи того, в кого він стріляв. А далі, біля дверей, я побачила Макса, він був мертвий. Йому пощастило менше, куля потрапила в самісіньке серце.
Проте, це ще було не саме страшне, коли він відчинив двері, перед очима постала
дивна картина: все подвір'я було в якихось окопах, безліч ям по пів метра глибиною,
по всьому периметру. Три мертвих чоловіка на землі мене так не злякали, як ці ями.
— Навіщо їх тут накопали? — запитала я, поки бігла до машини.
Хлопчина аж посміхнувся.
— Сідай швидше, потім поясню, — скомандував він.
Я зацибнула на переднє сидіння й авто аж рвануло з місця, трохи від'їхавши Діма
нарешті завів розмову:
— Ці окопи викопує чоловік, який живе у сусідньому будинку. Раніше він був при грошах, жив досить мажорно. Коли купували в нього цю ділянку, все було досить добре. Лише трохи згодом, коли маєток практично добудували, цей сусід повернувся до доми після лікування, він потрапив в страшну аварію і довгий час був
у психлікарні.