Але маєте там сидіти, аж поки не закінчиться розчищення того болота. Зрозуміло?
Ми не вірили своїм вухам, чи то радіти, чи то сумувати, але слова шефа нам дуже сподобались. Перший раз у нас завдання відпочивати. Ми йшли в машину неймовірно щасливі. По дорозі заїхали в супермаркет, нагребли різних смаколиків і відправились у розвідку до Панського Двору. Господар нас вже чекав, мене це трохи здивувало.
- Доброго дня. Проходьте. Добре, що Ви приїхали. Мені так спокійніше. Ви й ключ знайшли, можливо пощастить, і ми знайдемо звідки він. — Посміхнувся Васильович і показав нам напрямок рукою, щоб ми проходили до альтанки.
Ми привіталися і пішли попереду господаря до старенької, обплетеної диким виноградом будівлі. Поставили на стіл свої пакети та хотіли почати розкладати речі, коли мені на очі потрапила та сама вежа, що була у моєму сні. Я аж здригнулася.
- Романе, поглянь. Мені сьогодні ця вежа снилася. І ще якась дурня про те, що ми тут щось знайшли в тунелі. Може мій сон справджується?
- А ми знайшли скарб?
- Я не знаю, що то було, не змогла уві сні роздивитися, давай підійдемо туди.
- Не думаю, що це гарна ідея, давай спочатку вогнище розпалимо та шашлик приготуємо, а потім будемо гуляти. Нам тут ще до вечора сидіти.
Роман хотів пива більше, ніж знайти скарби... Я чомусь вирішила таки піти до тієї башти, вона наче притягувала мене. Лишивши все на чоловічі руки, я впевнено попрямувала в сторону вежі. Вона була величезна, з червоної цегли, яка місцями вже потріскалась, знизу обросла мохом. Я обійшла навколо один раз, потім другий. Нічого особливого. Без вікон і без дверей. Цікаво, як її використовували раніше. Повернула голову ліворуч і якраз той пагорб, геть як уві сні. Ну, людей ніяких немає та й дивного нічого. Поки я нарізала круги навколо вежі, під'їхав трактор. Хлопці пішли до водія обговорювати місце, куди викидати мул, щоб була можливість його передивитися. А я вирішила зробити селфі. Підійшла до цегляної стіни сфотографувала себе зліва, справа, поклала руку на башту, намагаючись вилізти на камінь, щоб був кращий краєвид і все темрява. Просто доля секунди, вже я в якійсь ямі.
- Бля.... д*.... , провалилася!
Починаю обтрушувати з себе землю, піднімаю голову до гори, а наді мною метра три. Як я ще ціла лишилася. Наче мене ловив хтось знизу. Сама точно не вилізу.
- Гей, люди, хто-небудь! Рома-а-а!
Ага, зараз. Коло ставка працює та гуркотить трактор, вони мене точно не почують. Тепер буду робити селфі в ямі. Ну все одно ж рано чи пізно почнуть шукати. Ой, а телефон лишився над ямою, якраз кінчик виглядає над прірвою. Так сьогодні точно мій день. Коли раптом мене шибануло, а може ж я якраз і знайшла скарб? Я, нарешті, починаю роздивлятися по сторонам, де я є. Гладенькі стіни, крізь які проступають корінці рослин, особливо на стелі, як у фільмі жахів, по праву сторону яма продовжується і нічого не видно.
Темнувато, щоб іти далі без ліхтарика, коли раптом звук трактора замовк. Я відразу починаю щодуху кричати. Хвилин п'ять я волала, аж захрипла, поки вони мене знайшли.
У Романа був вираз на обличчі, наче він привида побачив, коли заглянув у яму.
- Ти жива? Ти ціла?!!
- Ну раз верещу, то жива, та й наче ціла. Допоможіть мені вибратись. А ще краще дайте телефон, я хочу посвітити, щоб глянути, що там далі.
- А що з рукою? — запитав Роман. Я перевела погляд на свою руку. Вона була вся в крові.
- От, зараза, поки ти не сказав, все було добре. Кинь мені телефон!
Сергій Васильович вже побіг шукати якусь мотузку чи драбину, а тракторист і Роман стояли наді мною.
- Тримай! — Рома кинув мені телефон.
Я ввімкнула ліхтарик та зробила кілька кроків уперед. Тунель був схожий на стару каналізацію, можливо це так і було. Я зробила один крок, другий, третій і завмерла. Не знаю чи то від переляку, чи то від здивування. Перед моїми очима були старі металеві двері, пофарбовані в червоний колір з довгою ручкою. Від вогкості фарба майже облізла... Я спробувала їх відкрити, ага, зачинені. Все як у моєму сні...
- Ось звідки ключ! Я аж вигукнула це вголос.
Хлопці знайшли на території якісь залишки старої драбини та спустилися до мене. Рома заходив майже присядки, бо він високий, а господар і тракторист трохи нижчі ростом, то їм було легше йти.
- Це ж від них мабуть ключ! — повторив мої слова господар. І дістав обережно ключ, який висів у нього на шиї. Вставив повільно у замкову щілину, але двері не піддалися.
- Давайте я притисну, вони мабуть заржавіли, — запропонував тракторист і всім тілом наліг на двері. Клац, клац і все — відчинено.
Перед очима постала знову темрява. Першим пішов тракторист, підсвічуючи собі під ноги, потім Роман, Сергій Васильович і я. Ми всі завмерли, стоячи перед чимось великим і дерев'яним. Ніхто не міг зрозуміти, що то таке, аж поки я не підняла ліхтарик догори... Це був корабель...
Справжній величезний корабель під землею. Це його я не змогла роздивитися уві сні. А до чого ж були ті люди, які мені махали. Може то так, кошмар — думала я про себе.
Хвилини три стояла повна тиша. Не знаю, про що думав кожен з нас. Перше, що я змогла сказати, це було:
- Як??? Як вони його сюди засунули? Так ось що, то був за пагорб! Оце-то знахідка...!
- А що ж там всередині корабля? Як його тепер дістати?
І ми всі дружно повернули голову до мужика-екска— ваторщика.
Він спочатку зніяковів, а потім такий:
- Ну я можу почати копати, але все рівно потрібні спеціалісти, я ж можу його пошкодити. Тут потрібно дуже обережно розкопувати, щоб не завалити. МНС викликайте! — майже скомандував він.
Знахідка й справді була неймовірною. Невідомо, скільки років він тут простояв і чому про нього ніхто не знав? А найголовнішим було його з-під землі тепер обережно дістати. Я відразу подумала про свого начальника. Оце у нього чуйка! Оце, точно забере свої 10% і далеко не в гривнях!
Набродившись вдосталь навколо корабля, я вирішила вийти, хлопці слідували позаду. Вибравшись з ями, я подзвонила своєму керівнику і повідомила про знахідку.
Сергій Васильович собі почав комусь дзвонити. Через годину коло нас вже були всі керівники ОТГ, начальник поліції і мій шеф, а також преса, що мене найбільше лякало.
Я вмовила, щоб Сергій Васильович сказав, що то він впав у яму і щоб мене з Романом ніхто не згадував у своїх розповідях, оскільки наша компанія тут неофіційно. Після появи журналістів я сіла в машину і більше не виходила аж до вечора. Наші шашлики вже смажив шеф з начальством Громади. Добре, що мені Роман приніс кілька шматочків пообідати.
Ми поїхали додому вже майже біля восьмої години вечора. Я була виснажена... Почала боліти рука, бо пошкрябала її досить сильно. Зараз я мріяла про душ та сон. Вперше лягла спати о десятій вечора за останні місяці, це прямо рекорд.
Під ранок мій сон з людьми, які мене кудись гукали повторився... Це кошмар. Знову сьогодні, мабуть, доведеться вертатися на пошуки. Хоч би не відправили, адже там буде повно преси, а мені геть не можна світитися.
Так, таки накаркала. Керівник викликав до себе. Похвалив мене за знахідку, пообіцяв дати премію в кінці місяця і дав завдання знову повертатися до маєтку.
Я почала у прямому смислі "морозитися", сказала, що погано себе почуваю після падіння. Мабуть потрібно звернутися до лікаря. Ну, геть не можу сьогодні туди їхати. Як не дивно, але це спрацювало... Шеф трохи подумав, а тоді такий:
— А можливо й справді, краще мені там бути. Сьогодні мають розпочати розкопки, ти там точно нічим не допоможеш.
І підійди до Михайла Петровича, хай він огляне тебе, якщо не допоможе, то їдь в лікарню.
Я погодилась і пішла геть. Роман також зрадів тому, що ми не їдемо до маєтку, хоч його аж розпирало від думок про те, що ж там може бути всередині корабля.
Я ж таки вирішила підійти до Петровича, щоб він мене оглянув, а то шеф спитає, чи я була, краще не буду ризикувати і пішла в лабораторію. Я не встигла увійти, як всі співробітники почали аплодувати та вітати мене з неймовірною знахідкою.
Я аж розгубилася та не знала, що сказати, дуже багато уваги відразу... Довелось знову придурюватися, що мені погано, щоб не відповідати на купу запитань. З великим задоволенням про все почав розповідати Роман.
Наш лаборант-медик оглянув мене і сказав, що нічого страшного, просто перевтома, наклав нову пов'язку і порадив їхати додому відпочивати, що я й зробила. В інший ситуації я б лишилася, але занадто багато уваги до мене змушували зникнути — так буде безпечніше.
Щодо розкопок, то спочатку зламався трактор, поки його ремонтували, почався дощ. Наче всі сили природи намагалися лишити корабель там, де він був. Але найцікавіше почалося потім. Дощі йшли чотири дні, нарешті, на п'ятий відновили роботи. Коли пагорб розгребли достатньо, щоб можна було подивитися, що там всередині, побачене жахнуло всіх. Мабуть ті, хто спускався очікував побачити там якісь скарби у вигляді посуду, монет і т.д., були навіть версії про бочки з вином, але ж ні. Коли археолог та двоє місцевих чиновників спустилися в трюм, перед їхніми очима постала в'язниця з мертвими людьми всередині. Сказати, що це було дуже страшно і моторошно — це не сказати нічого.
Вузенькі камери приблизно один на півтора метри.