І від цієї небилиці стануть нащадків Оскола кликати не Осколовичами, а Рюриковичами. Умер Олег, не припускаючи, що після його смерті вірний Свенелд буде жити ще довго, дуже довго, доживе аж до ста чотирнадцяти років, будучи до останніх днів бадьорим, активним (що значить богатирське здоров'я!), дуже впливовим боярином, главою великого й багатого клану. І, залишаючись воєводою, буде так само вірно служити й князеві Ігореві, і його вдові – княгині Ользі, і їхньому синові – князеві Святославу, і навіть одному з онуків – князеві Ярополку…
Так, умер князь Олег від укусу гадюки. Умер напрочуд швидко – агонія тривала всього кілька митей. Тому що отрута цієї гадюки була набагато токсичнішою за отруту звичайних гадюк. Від нанесення гадом укусу до зупинки серця прошмигнув рівно такий же малесенький відрізок часу, який був між миттю, коли конунг Халгі простромив мечем груди князя Оскола, і миттю, коли він завдав смертельного другого удару. І біль від отрути незвичайної гадюки була такою же сильною, як біль простромленого мечем Оскола…
Строкатий метелик перепурхнув зі смарагдової папороті на воскового кольору пасмо волосся нерухливого Олега, що втупився застиглими очима в яскраве світило на знову безхмарному небі. Гадюка неспішно виповзла з кінського черепа, вугільним струмком перетекла на груди ще теплого трупа й згорнулася кільцем.
І подумала змія, мовляв, дякую тобі, великий Свароже, за те, що ти дав мені, нарешті, можливість помститися! У відповідь пролунав голос, що походив начебто від самої природи – від землі, трави, каменів, дерев… (А може, це гадюці тільки так видалося, а в дійсності голос звучав лише в її голівці?) "Не варто дякувати, Осколе, – сказав зміюці цей нелюдський голос, – тому що прохання твоє було слушним…"
Так і знайшов їх у Кирпичівому яру отрок Воротислав (один з тих, кого послав воєвода Свенелд на пошуки зниклого князя) – Олега Київського, котрий розметався серед кінських костей, і чорного гада повзучого на його бездиханних грудях. Дохлого гада.
Серпень 2004 р.