Здатність до настільки швидкого навчання свідчила про наявність у цих тварин кмітливості.
А лускохвіст мене все більш і більш розчаровував. Він виявився зовсім некмітливим, що виражалося в нездатності до навчання. Цей симпатяга нічого не бажав робити, крім як їсти, спати й випорожнюватися. Він годинами нерухомо сидів на дереві, ігноруючи всі мої потуги зав'язати з ним спілкування, і спростовуючи своєю поведінкою повідомлення біологів про жвавість і товариськість цих тварин. На жаль, доводилося визнати, що інтуїція мене обдурила. Лускохвіст – істота примітивна, обділена розумом, для роботи в цирку абсолютно непридатна. Адже саме здатність до навчання, уміння пристосовуватися до обставин і комунікабельність є основними свідченнями наявності розуму. Серед земних тварин легше всього навчаються шимпанзе, дельфіни, слони й собаки, тому вони й уважаються найінтелектуальнішими, після людини, істотами.
Почавши на сімнадцятий день останню безуспішну спробу роботи з перетинчастовухим бранцем, я роздратовано прогарчав: "Ну до чого ж дурна тварюка!", і плюнув. У мене, як, напевно, у всякого дресирувальника, бували невдачі, але такий повний провал зі створінням, на яке я так розраховував, трапився вперше. Остаточно переконавшись, що користі від нього не буде, прийняв рішення цю безперспективну істоту відпустити.
Але тільки узявся за дверцята клітки, як почув лютий гавкіт Паломіда за моєю спиною. Різко обернувся глянути, що чотириногого земляка роз'ярило, і в ту ж мить, висловлюючись поетично, світло померкло в моїх очах і ґрунт пішов з-під ніг, лише дві невиразні змії встигнули відобразитися в гаснучій свідомості (про що, інтриги заради, я вже повідомив читачеві на початку цієї частини моїх мемуарів). Якби я встигнув здивуватися, то здивувався б, тому що знав, що ніяких змієподібних організмів на острові не водилося…
***
Прочунявшись, виявив себе лежачим на траві під кремезним деревом. Відчуття були як після доброї пиятики: голова розколювалася, тіло було ватяним, рухи загальмованими. Крекчучи, підвівся на лікті й озирнувся. Я валявся на великій галявині, навколо якої усе так само стовбурчилися в небо трігейські дерева й усе так само пурхали трігейські аналоги земних метеликів і пташок. Усе так само похмуро сидів на гілці дерева (не того, під яким я лежав, іншого) перетинчастовухий лускохвіст. Усе так само перебували неподалік і рукокрилий трубконіс, і плоскодзьобий стрибун, і гребенчатозубий голкоспин, і гіллясторогий свинорил, і мій вірний пес Паломід, що лежав, як і я, на траві. Але галявина була інша! Але дерево, на якому сидів лускохвіст, було інше! Але лускохвіст, трубконіс, стрибун, голкоспин, і свинорил перебували не в клітках; кліток взагалі не було! Але, крім перерахованих, на цій незнайомій галявині були й інші трігейські істоти, яких я раніше бачив тільки в зоопарках, на картинках і відео! Втім, одну тварину, що нагадувала слона, я ніколи ніде не бачив.
Приголомшений, я першим ділом довідався за комп'ютером, де перебуваю. Виявилося – в 13 кілометрах і 18 метрах на південь від того місця, де знепритомнів; уже не на острові Муртазаєва, а на півночі острова Флоки, що відділений від Муртазаєва дев'ятикілометровою протокою. Однак! Чорт, якби не протока, я б міг, якщо буде потреба, викликати на допомогу роботів. Але до плавання в океані вони не пристосовані, хоча й не бояться вологи (оренда роботів-амфібій коштувала дорожче, і я з міркувань економії вибрав сухопутних), і ані човна, ані іншого транспорту не мають.
Зв'язавшись за допомогою комп'ютера з Іллею, Добринею і Олешею, довідався, що вони зловили ще одного звіра – лопатохвостого латника Густавсона, схожого на помісь броненосця й бобра, повернулися на стоянку, де виявили зламані клітки, і не знають, що робити далі. Я, проконсультувавшись із комп'ютером, наказав їм спорудити клітку для латника, неодмінно з невеликим басейном, годувати звіра гілками вафельного дерева й чекати на моє повернення. Комп'ютерний хронометр свідчив, що із часу мого знепритомніння минуло більш чотирьох годин. На підтвердження цього сонце присмоктувалося до обрію.
Я підвівся на ноги, отряхнув листочки й палички, прилиплі до голого тіла, і свиснув Паломіду. Пес теж піднявся, але без звичайного ентузіазму, – мабуть, теж почувався зле, – і мляво побіг до мене. Але відразу відскочив, начебто його відпружинила невидима еластична перешкода. Він став тупцювати на місці й скиглити, немов до мене його щось не пускало. Здивований, я сам зробив кілька кроків до далматинця й раптом уперся в незриму стіну начебто спресованого повітря. Це нагадувало силове поле, яке в якості огорож використовується в наших зоопарках. Став переміщатися уздовж цієї невидимої стіни, своєю пружністю схожою на пористу гуму. І виявилося, що вона оточує мене у вигляді багатогранника або окружності із кремезним деревом у центрі. Згодом виміряв я діаметр цього "зачарованого кола" – 17 кроків. Потуги протиснутися крізь невидимий згусток виявилися марними: "зачароване коло" мене не випускало.
Не знаючи, що й думати про всі ці чудності, став робити єдине, що міг у такій ситуації: спостерігати за тим, що відбувалося навколо.
Спостерігаючи, дійшов висновку, що всі істоти на цій галявині обмежені "зачарованими колами". Усі, крім небаченої тварини, що нагадувала слона. Нагадувала в першу чергу наявністю хобота, і не одного, а цілих двох. Як і слон, цей звір переміщався на чотирьох кінцівках, тільки кінцівки ці були граціозніше слонячих тумб і скоріше скидалися на ноги коня. Тіло створення було покрито рідким чи то хутром, чи то пухом, крізь який просвічувала маслинова шкіра. Хвоста не було. Вуха були невеликі, як в, знову таки, коня. Та й розміром воно було ближче до коня, ніж до слона. Велика голова замість носа була прикрашена двома хоботами, що робило цю істоту віддалено схожою на виродливого безголового кентавра з довгими змієподібними руками. Отож, на відміну від мене й інших істот, ув'язнених в "зачарованих колах", цей "кентавр" розгулював галявиною зовсім безперешкодно. От так само в наших зоопарках по-хазяйськи вільно розгулюють горобці.
Я, спрямувавши на "кентавра" комп'ютер-"бородавку", попросив приборчик ідентифікувати цю істоту. Оглянувши двохобота своїми малесенькими об'єктивами, ерудований "пухир" знизав плечима, у переносному, звичайно, смислі; тобто відповів, що науці це створення невідоме. Але відразу пригадав, що в щоденниках одного з перших дослідників Трігея, якогось Марка Ушета, опублікованих лише торік, є така фраза: "… мені здалося, начебто я побачив у заростях тварину із двома хоботами, але, напевно, це було дерево…"
Виходить, я став першовідкривачем невідомої біологам інопланетної істоти! А вважалося, що всі великі сухопутні тварини планети Трігей уже відомі. Треба буде придумати для нього назву. Щось на кшталт "безхвостий двохобот Цвяха".
Коли двохобот наблизився до мого "зачарованого кола", я розглянув цього звіра краще. Під двома очима, дуже схожими на людські, зі зморшкуватими повіками, ворушилися два хоботи, що являли собою дуже витягнутий ніс, котрий зрісся з верхньою губою, як у слона, тільки роздвоєний (очевидно, саме ці хоботи я прийняв за змій). Якщо в слона на хоботі є дві ніздрі й один "палець", то в цього двохобота на кожному з хоботів було по одній ніздрі й по три "пальці", причому "пальці" були дуже спритними щупальцями, що не уступали пальцям людини. Такими можна й нитку в голку всунути, і зібрати складний прилад… Ех, отаку б тварину – та у наш цирк!
Розглядаючи мене, двохобот підняв хоботи й роззявив пащу. Я очікував, що він прореве або протрубить, навіть помітив, як у глибині пащі затріпотіла чимала глотка, але звуку не було.
І отут я побачив ще трьох двохоботів. Вони наближалися з тієї сторони, де за мереживом дерев маячив великий, гладкий до блиску камінь, або округла скеля. У хоботах ця трійця тягла якісь предмети. Я відразу відзначив, що ці троє чимсь відрізняються від першого, а коли вони підійшли ближче, ойкнув. Якщо перший двохобот був явно живою істотою, то ці троє були його механічними двійниками, роботами!
Он воно що! Я опинився в полоні у слоноподібного брата за розумом, представника цивілізації, що створює роботів! Людство сотні років шукає в космосі розумне життя, а першим його знайшов я! Вірніше, воно – мене! Але як же дослідники, що вже не перший десяток років вивчаючі цю планету, могли, висловлюючись словами байкаря, "слона-то й не примітити"?! Якщо цивілізація двохоботів досягла такого рівня, що вони створюють настільки досконалих роботів, то на Трігеї повинні бути їхні міста, заводи, лабораторії… Але нічого подібного дослідники на цій планеті не виявили.
Тим часом двохоботи-роботи безперешкодно ввійшли в моє "зачароване коло" і, не звертаючи на мене уваги, заходилися із принесених предметів збирати якісь конструкції. Просто любо-дорого було дивитися, як майстерно вони трудяться. Усього за пару хвилин змонтували. Виявилося – годівницю, поїлку, купальню (до яких трохи пізніше підвели шланг, що подавав воду з найближчого струмка) і будку. У мої "апартаменти" було поміщено й щось подібне до дека або піддона з піском. На цей пісок я незабаром справив природну нужду, через брак унітаза, після чого пісок був замінений чистим, і надалі я випорожнювався саме туди, і пісок регулярно замінявся.
Такі ж "зручності" слоноподібні роботи встановили й у "зачарованих колах" тварин, включно з Паломідом. Із чого я зробив висновок, що пухнатий "кентавр" – хазяїн роботів – сприймає мене не як брата за розумом, а як дикого звіра.
Мене ця обставина образила. Як! Мене! Гомо сапієнса! Людину розумну! Ставити урівень із якимись тваринами нерозумними!
Може, його ввела в оману моя голизна? Втім, він і сам не носить одягу. Або його омана щодо мене пов'язана з тим, що зовні я на нього не схожий. Може, він певен, що всяка розумна істота зобов'язана мати пару хоботів і чотири ноги. Ми ж, земляни, гомо сапієнси, розшукуючи в космосі братів за розумом, розраховували, що вони виявляться гуманоїдами, тобто схожими на нас не тільки інтелектом, але й зовнішністю. Тільки фантасти у своїх творах іноді зображували розумне життя, не схоже з нами: то у вигляді інтелектуальних гігантських комах, то у вигляді мислячого океану, то… Якби не двохоботні роботи й не силове поле "зачарованих кіл", то я б теж уважав пухнатого "кентавра" за дикого звіра.
Звичайно, я спробував переконати слоноподібного брата за розумом у тому, що я теж істота вищого порядку.