З ним точно щось не так.
Наташа тихо відповіла:
– Юля. Мовчи.
Кадр ■
Бездомний підвівся на ноги, подивився на іграшку і сказав їй:
– Ти це бачила? Це справжні люди.
Кадр ■
Дівчата стоять у здивуванні й поглядають одна на одну, як безхатченко, уже поглядаючи на Наташу, сказав:
– Ви хто?
Юля одразу відповіла:
– Ми дівчата і хотіли у вас запитати, як знайти дорогу з лісу та повернутися до лісового району.
Кадр ■
Бездомний зі здивуванням подивився і сказав:
– Такого не може бути. Ви теж не можете знайти вихід?
Юля:
– Як ми тут опинилися і який вихід?
Бездомний подивився на дівчат:
– Я теж не можу знайти вихід. Я не знаю, як вийти з лісу. Вже довгий час перебуваю в лісі і якщо вірити моєму годиннику, то вже близько місяця я не можу вийти з лісу.
Кадр ■
Наташа з подивом запитала:
– Як місяць ви не можете знайти вихід із лісу?
Кадр ■
Бездомний подивився на іграшку і на дівчат, відповів:
– Я теж пішов гуляти до лісу, і судячи з пройденого часу, я вже місяць перебуваю в цьому лісі та ніяк не можу з нього вийти. Я вже днями ходив уперед і весь час повертався на колишнє місце. Спочатку не вірив у те, що все повторюється, і вирішив розвести багаття, а потім знову пішов шукати вихід, і вже сам переконався, що кожного разу я повертаюся на те саме місце, з якого почав шукати дорогу з лісу. Я не знайшов виходу з лісу, і все, що я тут знайшов, так це стареньку іграшку. Вона лежала біля дерева, і я вирішив її забрати собі. З нею мені стало легше та вже деякий час я з нею спілкуюся.
Кадр ■
Дівчата налякано дивляться на безхатченка та не вірячи сказаному, Наташа зі здивуванням запитує:
– Як ви тут перебуваєте місяць і не можете знайти вихід?
Бездомний відповідає:
– Ось так я тут сиджу місяць. Як ви я ходив по колу і ніяк не міг вийти з лісу. Поглядаючи на свій годинник у телефоні я бачив як непомітно йшов час, а все навколо залишалося, як раніше, без змін, і навіть у лісі не темніло. Весь цей час було так як зараз, без змін. Я сам був здивований усьому, що відбувається. Усе, що я робив так це на якийсь час лягав спати, а коли прокидався, то все навколо було колишнім, і далі ходив лісом шукати вихід. І ще найдивніше, що багаття, яке я розвів, так і не згасало за цей місяць. Воно продовжує горіти так як я його розпалив і жодного разу не підкинув дров. Дивне місце. Я не знаю, як я тут опинився, і вже місяць перебуваю тут і ніяк не можу вийти з нього. Я не бачив протягом місяця жодної людини. Ви мене як здивували, так і налякали, коли я зрозумів, що ви опинилися в такому становищі як я.
Кадр ■
Юля голосно почала кричати:
– Я не вірю сказаним словам. Такого не може бути. Ви нас обманюєте.
Бездомний:
– Вам вирішувати обманюю я чи ні, а я сказав правду і нічого не придумав. Усі мої слова – це правда. Усе без обману. За місяць життя тут мій одяг став брудним, а на обличчі з'явилася ось ця довга борода.
Наташа:
– А, як за місяць життя ви тут залишилися живі без їжі та води.
Бездомний одразу відповів:
– Я сам не знаю. Спочатку мене все лякало, і я був здивований, а зараз уже звик до всіх дивацтв у лісі. Я жодного разу не захотів їсти. Я не знаю в чому тут справа і чому так все відбувається. Дивне це місце.
Юля:
– Це що сон, і нам усе це сниться?
Бездомний одразу відповів:
– Ні, це не сон і вам це все не сниться. Все відбувається по–справжньому. Ви зараз перебуваєте у лісі і зі мною розмовляєте. Усе відбувається насправді. Це така тут місцевість, що спотворює сприйняття світу. Я спочатку сам не вірив у все, що відбувається, і був наляканий, а через деякий час уже змирився та звик, тож не лякайтеся і не бійтеся, а головне не біжіть від страху шукати вихід, це вам нічого не дасть. Я так само бігав та шукав вихід, і кілька днів кричав, так як ніколи, а потім кілька днів мовчав, зірвав голос. Тож дівчата змиріться і просто залиште все як є. Що це за місце, я не знаю.
Наташа:
– Як змиритися? Як залишити? Сьогодні Новий рік і нам усім потрібно бути в іншому місці.
Кадр ■
Бездомний подивився на дівчат і сказав:
– Я знаю, що Новий рік. Я місяць тому загубився в лісі так само як ви. Я шукав вихід і не знайшов його. Змиріться і вам стане легше, не будите витрачати сил на зайве.
Юля:
– Як таке може бути і як це все не сон?
Бездомний:
– Як? Ось так. Я не можу нічого пояснити і кажу все так як є і все тут по–справжньому. Ось таке це місце в нашому лісі лісового району. Я теж тут не далеко від лісу живу, і теж, як ви, вирішив піти погуляти до лісу та подихати свіжим повітрям, подумати про своє, а сам не знаю, як я опинився тут сидячи біля вогнища вже місяць, а то більше.
Наташа:
– У це все неможливо повірити.
Бездомний:
– Неможливо повірити, і я не вірив, а зараз вірю в усе, що відбувається. Коли я вас побачив, то подумав, що ви не справжні, і мені привиділося, так як на початку я бачив вдалині і думав, що ввижається хлопець, який проходить далеко від мене. Я його кликав та хотів його наздогнати і знайти вихід, але ніяк не зміг до нього наблизитися. Він, як не дивно, з'являється в один і той самий час в різних місцях, і далеко від мене. З'являється на мить та він іде вперед, і так само швидко зникає. Я не знаю, що це за людина. Може привид або як мені здавалося, що мені ввижається. Спочатку було страшно, а зараз уже звик. З'явився, і зник. Хто він і, що тут робить, я не знаю. Дивне це місце. Радий вашому приходу, і що ви справжні.
Кадр ■
Наташа одразу відповіла:
– А, ми не раді ніякому приходу, і все, що ви сказали, в це складно повірити. Ми не раді, що опинилися в цьому місці, в існування якого важко повірити.
Бездомний:
– Вам вирішувати вірити в нього чи ні. Я вірю, я вже у все вірю. Радий, що ви мені теж не привиділися, і ви справжні.
Кадр ■
Безхатченко підходите ближче до багаття, і каже:
– Тепер у нас багато часу. Познайомимося ближче.
Кадр ■
Бездомний показує рукою запрошення до багаття. Дівчата налякані і не вірячи всьому та підходять до вогнища, сідають на проти бездомного і поглядають на іграшку, а він дивиться далеко у вогонь.
Наташа:
– У все це все складно повірити.
Бездомний:
– Так, складно повірити, і як я зрозумів, це місце, з якого неможливо знайти вихід. Я його шукав місяць, і так не знайшов. Дивне місце. У цьому лісі немає виходу. Усі, хто сюди приходить, залишаються назавжди.
Кадр ■
На очах бездомного з'явилася сльоза.
Юля:
– Завжди є вихід.
Бездомний:
– Я його не знайшов.
Кадр ■
Дівчата сидячи біля багаття подивилися на всі боки, і Наташа сказала:
– І це все сталося під Новий рік. У лісі прохолодно і якось складно у все це повірити, що такі місця існують.
Бездомний:
– Я теж у це не вірив, поки сам не опинився тут.
Юля:
– Дивний це світ, як і хлопці в ньому.
Бездомний посміхнувся і сказав:
– Так само, як і дівчата. Усі ми одне для одного в чомусь і в міру дивні, а без дивацтв у нас не було б інтересу одне до одного.
Юля:
– Можливо, і ми так один одного приваблюємо і подобаємося.
Кадр ■
Наташа подивилася на безхатченка і Юлю сказала:
– Це все добре, що ми одне одному подобаємося, але також не може бути і ми не можемо тут прожити все своє життя, потрібно шукати вихід.
Бездомний:
– Так, не хочеться тут прожити все своє життя. Мені теж спочатку не хотілося так думати, але я вже зараз думаю інакше. Вже є як є, і як буде далі, я не знаю, і що буде далі.
Наташа:
– А, буде те, що ми всі разом будемо шукати з цього місця вихід.
Бездомний:
– Я його довго шукав та не знайшов. Тож можете не витрачати сили. А весь цей час самотності ця іграшка стала моїм найкращим другом. Вона стала моїм вечірнім співбесідником, і завжди все слухала, і слухає, що я кажу. Жодного разу не перебила мене та жодного разу не пішла від мене, що б я не казав.
Кадр ■
Наташа подивився на безхатченка і розуміючи вже все, що відбувається, сказала:
– Я вам тут було б нелегко, і як так склалося ми не знаємо, але тепер ми з вами і так нам усім буде легше знайти вихід.
Бездомний:
– Сподіваюся, ви справжні і всі ваші слова так само істинні, і це все мені не здається.
Юля:
– Ми справжні, справжні.
Бездомний подивився сумним обличчям на іграшку та сказав їй:
– Може й справді сьогодні особливий день, і дівчата так само заблукали, як і я.
Іграшка мовчала і бездомний знову сказав:
– Вона як завжди мовчить і в усьому зі мною згодна. Тоді це правда, ви справжні люди. Я радий вашому приходу, і, чесно кажучи, насилу в усе це віриться, і в те, що ви, як я, загубилися в лісі.
Кадр ■
Наташа подивилася на бездомного:
– Все буде добре. Тепер ви не самотні в цьому лісі.
Кадр ■
Бездомний подивився на дівчат:
– Спасибі вам, і будьте обережні.
Юля одразу запитала:
– У чому бути обережним?
Бездомний:
– У тому, що той хлопець, що постійно з'являється в лісі кожен день, і я жодного разу не зміг з ним поговорити, може бути небезпечним. Він може з'явитися в будь–якому місці, і, що б він вас не налякав, він завжди з'являється спиною до мене. Як швидко з'являється, так бігцем зникає. Я його бачу пару секунд, і він раптово зникає з простору. Жодного разу мене не почув та не звернув увагу. Хто він? Я не знаю.
Наташа:
– Може якийсь привид або дух лісу.
Юля:
– Наташо, досить вигадувати.
Бездомний:
– Я не знаю, хто він і навіщо він тут з'являється, але вже за місяць, я на нього не звертаю увагу. Він як прийшов, так і пішов. Це просто придуманий лісом міраж, щоб налякати. Я чесно не знаю, що тут відбувається, і чому. Я вже з багатьма обставинами змирився і на багато чого не звертаю увагу. Сиджу біля багаття днями і грію руки. Все навколо та довгий час, а так було завжди, так і залишається як раніше, колишнім, нічого не змінюється. Навіть погода така сама як була місяць назад. Як було прохолодно місяць тому, так і залишилося. Це якийсь зачарований ліс.
Наташа:
– І як ми тут опинилися і чому ми, і саме в цьому місці?
Бездомний:
– Я не знаю. Нічого не знаю.
Юля:
– Тоді будемо думати, що будемо робити далі. Утрьох легше думати та не так самотньо. Всі ідеї можна обговорити в слуг і кожен може принести свої поправки.
Бездомний:
– А іграшка жодного разу мене не виправила та завжди була згодна з моїми думками, ідеями, і все ж таки, я не зміг знайти вихід з лісу.
Наташа каже бездомному:
– Ви намагалися зателефонувати? Із кимось поговорити по телефону.
Бездомний:
– Я кажу ж, це дивне місце.