Я пригадую історію молоденької пацієнтки. Від дівчини пішов бой-френд. Прагнучи повернути його, вона зателефонувала йому і сказала, що ввімкнула газ, усі чотири комфорки: "Прощай, коханий, прощай навіки!"Але бой-френд був рішуче налаштований на розрив. Замість того, щоб кинутися рятувати подругу, він зателефонував у "911" і повідомив, що така така-то, за такою-то адресою збирається накласти на себе руки, вже ввімкнула газ.
Потрапивши до психлікарні, дівчина найбільше обурювалася "жахливою підлістю" свого колишнього хлопця. Так, без сумніву, він вчинив не по-джентельменськи. У будь-якому разі, драма, що красиво починалася, мала б так само красиво закінчитися: сльозами, хай навіть ляпасами. Але точно не психлікарнею, де бідолашну дівчину змушували приймати таблетки і протримали під наглядом цілий тиждень (на своє нещастя, газ для правдоподібності вона справді ввімкнула, гадаючи, що після телефонної розмови колишній коханий негайно примчить до неї).
Однак навіть у цій трагікомічній історії є свій пафос – ридання, погрози накласти на себе руки, пожежники і санітари, що приїхали й почали вдягати кисневу маску на обличчя до смерті переляканої дівчини.
Але що сказати про "кохання без галасу", про кохання тихе, похмуре, що живе в хворій душі і, як ракова пухлина, пустило обширні метастази? Що сказати про кохання не голлівудське й не королівське, а про кохання невідомого і нікому не потрібного Івана, що нидіє на будовах Брукліна? Хто скаже слово про нього?
Нью-Йорк догорав в осінньому багрянці. Я припарковував машину і йшов до лікарні у натовпі перехожих, які вічно кудись поспішали.
Я не припиняв думати про Івана. Я відчував, що стою на порозі якоїсь його страшної таємниці, намагаюся туди проникнути, спуститися з ними сходиною нижче, але він, як фокусник-ілюзіоніст, водить мене навколо, зберігаючи при цьому байдуже обличчя.
Мeне мучили питання, десятки "чому". Як пояснити його дивну поведінку? Так, без сумніву, він вимагач, намагається отримати гроші нечесним шляхом, вважаючи, що має на це моральне право.
Але, якщо глянути з цієї точки зору, то, мабуть, чверть населення США поводиться так само. Судяться через випадково вилиту на штани гарячу каву у кафе, через тарганів у готелі, за поплескування по плечі на роботі – сексуальне домагання. Зграя адвокатів завжди готова прислужитися таким псевдожертвам.
Однак у випадку з Іваном справа набагато складніша. Хоча б тому, що він насправді отримує травми. Я не раз звертав увагу на синці, порізи на його руках і обличчі, на темні від ударів нігті. На мої питання він відповідав: "Випадково вдарив себе по пальцях молотком" або "порізався, коли голився". Але чому так часто? Був п'яний? З похмілля? Іван хоч і любив випити, але алкоголіком не був, тому важко припустити, що в усьому винен тільки алкоголь. Якось, роздягнувшись до пояса, він показав мені грубі рубці на плечах. У його медичній картці були зазначені чисельні перелами і забої.
Він використовував своє тіло як засіб для добування грошей. Але, якщо він хотів прибрати до рук трохи грошей, то навіщо при цьому так себе калічити? Навіщо такою ціною?
Я радив йому ходити в кіно і в музеї. Перед сном – гуляти на свіжому повітрі. Зрозуміло, не вживати алкоголю і приймати прописані ліки. Я розраховував, що Іван – сам лікар у минулому – розуміє важливість цих засобів для боротьби з його депресією, в яку я, чесно кажучи, вже зовсім не вірив. Вірніше, я, звичайно, бачив, що його обличчя зовсім не випромінює щастя, що він навіть страждає, але страждає "не так, як належить страждати депресивним пацієнтам".
Питання, питання…
Глава 3
Усі мої спроби викликати в Івана відвертість, усі "емоційні провокації" ні до чого не призвели. Крім того я навіть став помічати, що чим більше я наполягаю, тим більше він закривається в собі. Однак з якоїсь причини, незрозумілої для мене до кінця, Іван продовжував відвідувати сесії.
Він щоразу починав ту ж саму пісню про своє коліно. Він програв судовий позов у справі про травму, яку отримав на будівництві. І був цим дуже засмучений, адже розраховував отримати тисяч тридцять. Звинувачував адвоката, суддю і боса фірми, будучи впевненим, що всі вони змовилися проти нього. Час від часу я складав для нього нові листи до адвокатських контор. Іван стверджував, що скрізь проти нього плетуть змови.
У той же час я бачив, що він ні за що не хоче розлучатися зі мною. Ніби він хотів від мене ще щось окрім листів. Щоразу, коли я починав мову про "сумнівну користь від його лікування", в очах Івана спалахував такий жах, що мені ставало його шкода.
Так, я був єдиною людиною, можливо, на цілій Землі, що під час кожної зустрічі слухала його впродовж 45-ти хвилин, хай навіть механічно киваючи головою, хай навіть змагаючись зі сном і часто поглядаючи на годинник. Але все ж таки БУВ з ним.
За порадою Сандри, я прочитав книгу англійського психіатра Рональда Ленга "Розколоте "Я". У цій роботі Ленг пропонує таку методику: не сперечатися з хворим, ні в чому його не переконувати, а намагатися ПРИЙНЯТИ його таким, яким він є, включно з його нав'язливою маячнею, ілюзіями, страхами і т.і. Тобто лікар має подумки переміститися у світ хворого, не втрачаючи при цьому зв'язку зі світом реальним.
І я "ввійшов" у маячню Івана, став в усьому з ним погоджуватися.
Запрацювало! Не сесіях він уже не сидів бовдуром, монотонно повторюючи одне і те ж. Голос його звучав твердіше, з інтонаціями, в очах з'являвся вираз чи легкого смутку, чи несміливої радості. У будь-якому разі – якісь емоції.
У хвилини пожвавлення, коли його губи викривлювала посмішка, відкриваючи дрібні зуби, а в очах на мить спалахував дикуватий блиск, мені щоразу ставало моторошно, я думав: дай такому ножа – він заріже, рука не затремтить.
Однак я все одно продовжував "входити в його маячню". Так, проти нього є змова. Так, він безневинна жертва суддів, лікарів і адвокатів. Так, він має право на десятки тисяч доларів компенсації за отримані травми. Так, його коліно хрустить, скрипить і навіть свистить.
Між нами нарешті виникло щось на зразок взаєморозуміння, він почав мені довіряти. Ми поступово звертали й на інші теми – говорили про його минуле, його родину, про загиблого брата і обставини його смерті.
Іван чомусь дедалі більше напружувався, на його обличчі виникав вираз зацькованості й відчаю. Ми разом із ним заходили до якоїсь наелектризованої зони страху…
ХХХ
–…Я не хотів робити ту операцію. Розумієте, у хірургії це не вітається, коли лікар оперує своїх близьких. У будь-яку хвилину може затремтіти рука і… – Іван на мить замовк. Однак його обличчя було спокійним, я б сказав, байдужим. – Але брат сам наполіг на цьому. І вона також.
– Хто – "вона"?
– Його дружина.
– А на що він хворів?
– У нього виявили виразку шлунку, що проникає в підшлункову залозу. Потрібно було терміново видалити частину шлунку. Така операція – не з найпростіших, але водночас і не надто складна. Я робив таке багато разів. У ті роки ми користувалися спеціальними затискачами, їх називали "крокодилами" – ними перетискали весь шлунок. Я встановив цей затискач, але, як мені здалося, не дуже вдало. Потрібно було поправити, але… Я на мить відволікся, згадав чомусь про дружину брата, що сиділа в залі очікування… Я дуже хвилювався. Медсестра подала мені пінцет, але я впустив його на підлогу. Я спітнів так, що краплі поту рясно потекли мені в очі. Медсестра почала витирати мені піт серветкою, а асистент запитав, чи зі мою все гаразд. "Так, усе гаразд". Я залишив усе так, як було, і продовжував працювати далі.
Він довго дивився у вікно.
– Цей "крокодил" зіскочив. Почалася масивна кровотеча. Асистент намагався
перетиснути судини, але затискач зіскакував. До того ж у пацієнта погано згорталася
кров. Становище ставало критичним. Я так і не зумів зупинити кровотечу. Смерть
настала через тридцять сім хвилин.
На обличчі Івана, який закінчив свою розповідь, як і раніше, не було жодного виразу. Це була гіпсова маска. Ніби він щойно розповідав не про смерть рідного брата від його ж руки, а про мурування цеглою на будівництві. "У цієї людини замість серця – шматок льоду," – подумав я.
Іван устав, накинув на плечі пальто, пробурмотів: "До побачення" і, навіть не потиснувши мені руку, пішов.
Я не був yпевнений, що він з'явиться знову. Але через тиждень, у призначений час, він постукав у двері мого кабінету…
XXX
Його брат – офіцер – був у складі українських миротворців на війні в Іраку і там його контузило. Повернувшись з Іраку, він вийшов у відставку і відкрив свою автомайстерню. У нього все складалося чудово: гроші, молода вродлива дружина, донька. Була лише одна слабкість – він дуже любив випити. І в п'яному чаду часом погрожував усіх перестріляти, а потім поквитатися і з собою. Але до того, що сталося, це все має дотичне відношення.
Брат був одружений із жінкою, яку таємно кохав Іван. Через це кохання особисте життя Івана не склалося: у нього були стосунки з жінками, але він так ніколи й не одружився. Дружина брата давала йому туманні аванси, які ставали обнадійливішими в міру того, як її життя з багатим чоловіком-п'яницею ставало гіршим.
А потім у брата виявили небезпечну виразку, й Іван – хірург обласної лікарні – погодився робити операцію. Фінал відомий.
З цього приводу, як і належить у таких випадках, у лікарні відбулася клінічно-анатомічна конференція. Професійної провини хірурга Івана Н. не знайшли. Затискач-"крокодил", що зіскочив зі шлунку, – таке може трапитися з будь-яким хірургом! Так, напередодні він не перевірив кров пацієнта на згортуваність.