Комашіння

Іван Рябчий

Сторінка 3 з 3

Маска живе, іноді деякі м'язи здригаються, і тоді невеличкі сріблясті хвилі оперізують сферичне обличчя. Жахливе видовище. Я намагаюся різко зачинити дверцята, але невідома мені сила тримає мене, владно наближаючи до маски. Ось я вже відчуваю доторки слизького павутиння, ось дихання таїнних істот із продуктових надр цілує мою щоку. Намагаюсь вирватися. Пручаюсь...


      14.15

      Вакула пішов.

      А я подумав: мораль має сенс, коли людських осіб більше, ніж одна. Наодинці людина вільна від моральних заборон. Вона може уявити, що займається сексом будь з ким: з неповнолітнім, з начальником, священиком, навіть з власними батьками. Може скривити неподобну гримасу чи вголос вилаяти загально визнаний авторитет; може випити пляшку вина, вдягнути одяг протилежної статі й задоволено роздивлятися себе у величезне люстро, може вивчати порноґрафічні журнали чи націоналістичні маніфести, їсти крейду, намащуватися сечею, робити кумедні вправи для очей... Все може. Отже, я теж можу. Отже, мені щось заважає це робити — бо я цього не роблю. Виходить, я не один. Обережно оглядаю кімнату. Здається, нікого. Тоді чому? І раптом — щось заворушилося у темному куті, біля ліжка. Під золотавим запиналом. Чомусь враз полегшало. Отож, я такий, як інші — просто не сам. Тепер можу вповні скористатися божественного свободою.

      Намагатимусь відтепер скинути пута моралі. Нащо бути моральним, коли лишаєшся сам?

      Треба починати лови. Витягти тенета з холодильника — і ловити. Вибач, Гелено, я маю спіймати чортеня. Тоді ми будемо разом. Гадаєш, я божеволію? Ні, кохано, це не я, це воно втрачає глузд. От піймаю оте, що "воно" — і глузд мені повернеться. Побачиш —обов'язково повернеться.


      5.

      15.45

      "До яких витончених умовиводів ми здатні дійти, спираючись на помилково витлумачені події!"

      Він має померти. Я виносив сміття і побачив його. Раптово смітник перетворився на шалено-страшну істоту, її вуста прочинились погрозною темрявою провалля, а довжелезний папірець язика розкрутив свою червоногарячу спіраль. Товстезне черево, повне огидного їдла, обдулося отруйною опарою. Страхіття було якимсь дивним чином пов'язане зі мною: його флюїди тягнулися до ворога, а в надрах вже було виділено місце для жертви. Я зловтішно, хижо скривив усмішку. Ще трохи... І зненацька зрозумів свою помилку: то була лише ілюзія, фарс реальності.

      Чи треба лякатись таких викривлень свідомості?

      Вдома починаю вигадувати нові сюжети, сюжети для фентезі. Жанр фентезі — це викривлена вигадка, постійне, невпинне перетворення, споконвічна трансформація. Ввижається муляж зеленої комахи, порослий билинням пилу та книг; жовті мурахи вперто пнуть нагору, до стелі, мертву професорку; її сині очі сяють рентгенівським промінням, в якому витанцьовують голі апостоли у постолах і закривавлений, одноокий Воланд у рожевій єпитрахилі... Це, звісно, не фентезі, однак я записую цю маячню.


      8.40

      Ехilum vita еst.

      Який холод! Немов потрапив до кріоґенної камери. Паморозь товстим шаром забуття вкриває мої долоні, глейкою кашею забиває рот, заліплює губи, цементує щелепи. Коли втрачаєш мову, залишається єдине — писати. Без Гелени, без Вакули вважаю себе засланим у далекі нетрі-сибіри безміру; друзі усміхнено, із зрадою в очах, роздивляються мене з недосяжних, подивно вирячених куль-геликоптерів, немов побачили кумедну тваринку; я по стегна занурений у сталеві шпильки хвойних велетів, що жорстоко розривають змерзлу землю товстезними сурмами корінь; сурми гудуть, і підзем'я сповнюється величчю нелюдського стогону — то бурує асгард потопельців...

      Сьогодні я прокинувся о шостій і звалився з ліжка у шумуючу, розжарену лаву. Вулкан всмоктав мене, і, волаючи, я пролетів зморшкуватим кратером, гучно гепнувся на щось тверде, зомлів... Коли прийшов до тями, побачив руїни чудернацького міста. Воно являло собою один-єдиний будинок, без даху, без вікон, повний глиняного череп'я та сірувато-жовтих кістяків, над містом-будівлею синьою хмарою нависло щось, втоптуючи широчезними кінцівками ніжний попіл околиць, я підняв голову і угледів, що то був Звір, схожий одночасно на їжака і на ведмедя. Звір висолопив язика, на якому пихато стояла інша Твар, ще огидніша за першу. Вона теж висунула язик, і на ньому теж було щось — але таке незначне, невеличке, пискляве, що, здається, я його й не помітив зовсім...

      Отож, я блукав містом, збираючи кістяки і складаючи з них сходи, щоб видертися нагору, а навкруги мене грали у вогняні піжмурки теплі привиди. Іноді їх поцілунки теплили і моє тіло, і я знову поринав у чорний сон...


      6.

      9.10

      Вакула порізав собі вени. Нащо він це зробив?

      Я вдивляюсь у біле простирадло морозу на вікні. Я бачив дві величезні темно-червоні калюжі на блискуче-медичних кахлях ванної кімнати. Знайшов його саме я. Не було ніякого запаху. Може, тому, що холодно, тому, що істотність змерзла і не могла виявити власну криваво-м'ясну тілесність. Як би то не було, жодного передчуття, жодного солодкуватого аромату смерті, жодної моторошності у повітряному струмі, як про те звичайно пишуть у романах. Кімнати — такі, як і завжди; відкрив я власним ключем — Вакула дав мені його на випадок раптової недуги.

      Не тре' було його викликати, і я мовчав. Тишею походжав сутінками меблів, роздивлявся чорно-білі світлини у старому рамці, пальцем вимальовував візерунки на похованих під пилом книжках. Перегорнув кілька сторінок старенького Слова. Нічого цікавого для себе не побачив і поклав назад. І почув — немов твердий предмет осяяння тупо вдарив по голові — плюскотіння води з ванної. Абсолютно упевнено й спокійно пішов туди, обмацуючи стіни відсутністю передчуттів. Поворот, потім інший, карбована дівчина на жовтій стіні. Яєчне світло з-під товсто-білої двері. Відчиняю. Сліпуча кров, запах свіжості, піднесеності, тріумфу. Якась яскрава урочистість у повітрі.

      Його обличчя таке спокійне... Невже гадає, що цим спокутував свою провину? Та чи слід взагалі за щось платити? Нещасні, ми не знаємо...

      Вакула нагадував комаху, що спізнала павучого апетиту — блідий, майже блакитний, повіки аж світяться, зуби перлами виблискують у напіврозчинному роті, нігті ювелірно коливаються топазами у кількох міліметрах від підлоги.

      Я обережно закрив за собою двері. Якась загальмованість. Куди телефонувати перше? ...



      Здвигається простір, ворушаться речі, кубляться випари з легенів. Мені телефонувала Гелена. Це остаточно. Розрив. Сказала, що зустріла якогось... свого принца,

справжнього чоловіка. Отже, я... До біса її! Я ж інтелектуал, нащо мені те кохання! Чорнявий хлопець у моїй фотелі поважно п'є гарячу каву. Тепер у мене є гроші. Звісно, не мільйон, але доволі велика сума. Я знаю, бо ми з Вакулою складали заповіт разом кілька днів тому. Гроші — не люди, вони не змушують до моральності.

      Як його звати — не питаю. Чомусь не складається з жінками. Мабуть, тому, що їм не потрібен я — лише статус. Звісно, вони здатні зрозуміти кохання, але на іншому, саме статусному рівні. Коїтус — як плата за статус. Я не хочу, щоб хтось мені платив, тому і запросив його, він так благально подивився на мене у під'їзді. Він знає, хто такі Жене та Епікур, чув і про Плотіна. Він — справжній. І я впадаю у банальність еклоґ... Ми лиш потеревенимо, і все.

      Бісеня з мого крісла, як із скали, зривається, широко розчепіривши руки, і занурюється у бездонну каву. Шалений чорторий радо ковтає його, чорний вир швидко засмоктує ніжки, ратички, хвіст. Фотель регоче перезрілим бегемотом. У кімнаті темніє. Дописую ці рядки темно-гарячим. Десь у шухляді поряд — холодний ніж.

      Скінчився папір. Це — останній клапоть. Маленька біла смуга внизу. Червоні краплі відкраяли від неї половину. Ось мій заповіт вам, люди: комашіння...


      Джон Хорсич

      Листопад — грудень, 2002


      Надруковано в часописі "Київ" у 2004 р.

1 2 3